Далекий-близький Берлін: німецька столиця очима українського журналіста

20.11.2019
Далекий-близький Берлін: німецька столиця очима українського журналіста

Бранденбурзькі ворота — візитка Берліна.

Востаннє в Берліні побував iз дружиною понад тридцять років тому на запрошення моєї бабусі, яка жила в Німеччині ще з 1944 року.

 

І ось знову випала несподівана нагода відвідати німецьку столицю — чотирьох осінніх днів було достатньо, аби закохатися в це знакове майже 800-річне місто.

Стіна між ними

Німці дуже привітні, чудово знають англійську й завжди допоможуть знайти ту чи іншу локацію, коли їх про це просиш. Перш за все вразив своєрідний німецький культ пам’яті про Берлінський мур, який почали зводити у 1961 році, — він розділив місто на східну i західну частини. Загальна довжина муру сягала 155 км i мала висоту 3,6 метра, а охороняли його понад 11 тисяч прикордонників. Багатометрові залишки муру нині можна зустріти в різних частинах міста, на спеціальних стендах   викладено історію побудови стіни, просто на вулиці можна подивитися фото- і відеоматеріали про це. 
 
Мур «упав» тридцять років тому: в ніч iз 9 на 10 листопада 1989 року було прийнято рішення про відкриття пропускних пунктів між частинами міста, хоча охорона муру i візовий режим тривали до липня 1990 року. За час існування стіни при спробі втечі в напрямку Західного Берліна загинули, за різними оцінками, від 136 до 600 осіб.
 
Наш готель, у якому забронювали місця за кілька місяців наперед (вартував 27 євро на день iз людини), розташовувався поблизу станції метро Kochstr. Поруч із нею і досі можна побачити КПП — будку для вартових, оточену мішками. Цей об’єкт минулого німці залишили на згадку нащадкам. У 1945 році, одразу по закінченні Другої світової війни, Берлін був розділений на зони відповідальності — сектори: три контролювали західні союзники (США, Велика Британія і Франція) і один — СРСР. Стіну саме й вирішили зводити, аби завадити постійним втечам німців із «соціалістичного раю» до капіталістичного «загниваючого заходу».

У лабіринтах метро та квитків

Порівняно з київським метро берлінське набагато розгалуженіше й довше, але загубитися в тих «хащах» досить важко — дається взнаки німецька педантичність. Місто з передмістям поділене на зони А, В і С, тож, купуючи в автоматі квиток, маєте вибрати, де їздитимете: в АВ, ВС чи АВС. Ціни дуже варіюються, бо різних комбінацій поїздок дуже багато. Квитки берете на платформі в спеціальному автоматі й обов’язково в іншому, який поруч, «компостуєте». Наприклад, ми брали за 20,8 євро один квиток, що дозволяв п’ятьом особам увесь день їздити по всьому місту та приміській зоні (АВС), а ось одноразовий квиток на одного для зони АВ вартував 2,8 євро, для АВС — 3,4 євро.
 
Рейхстаг.
 
На станції було й по чотири колії, а на табло чітко висвічувалися лінія i час прибуття двох найближчих потягів. Лінії позначалися літерами (SтаU), але оскільки розгалужень дуже багато, тому їх позначають ще й відповідними номерами (S55, U6 і т.п.). Потяги рухаються і під землею, і на поверхні, а зайти на станцію й сісти у вагон можна без перешкод: ніяких турнікетів, працівників «метро» — все розраховано на свідомість людей. Проте якщо зловлять «зайця», штраф чималий! Аби вийти-зайти, на кожних дверцятах є кнопка — тож зайвий раз вони не відчиняються. 
Розташування сидінь у вагонах сильно відрізняється від нашого, а людей, як правило, в метро-електичці дуже мало. Й це не дивно, адже більшість мешканців майже чотиримільйонного мегаполісу користується або ж власними авто (які є досить скромними), або ж велосипедом чи електросамокатом.

«Велосипедний рай»

Без перебільшення, можна стверджувати, що для велосипедистів та кермувальників електросамокатами в Берліні справжній рай: велодоріжками «обплутане» все місто. На світлофорах чемно, як і автолюбителі, вони чекають на «зелене» світло, кумедно вибудовуючись у чергу-змійку. 
 
Велосипеди та електросамокати стоять-лежать по всьому місту, часом навіть посеред тротуару. При бажанні можете сплатити за прокат мобільним телефоном, приклавши до спеціальної панелі, й, розблокувавши, взяти цю «техніку» будь-де по вулиці. Але є й інший варіант: наприклад, донька з товаришем знайшла точку, де прокат був за «кеш», і за кожен велосипед, узятий на день, вони сплатили по 12,5 євро, заливши по 25 євро застави. По велодоріжках вони об’їздили пів Берліна, та ще й зробили кількакілометрову подорож до Шарлоттенбурга — одного з районів столиці, де відвідали однойменний палац XVII ст. — один із найвишуканіших прикладів архітектури бароко в Німеччинi, побудований за розпорядженням дружини Фрідріха I, королеви Софії Шарлотти.
 
Берлінський велорікша.
 
Електросамокати та велосипеди обов’язково мають підсвітку й, мабуть, обладнані датчиками: ми стали свідками, як в один із вечорів у спецфургон працівник збирав електросамокати певного кольору — саме своєї фірми.

Технічний музей

Є в Берліні ще одна «вишенька на торті» — це DeutschesTechnikmuseum — рай для допитливих як дітлахів, так і дорослих! Вхід до цього «царства техніки», яку можна побачити i помацати, коштує дорослим 8 євро (нам як журналістам — безплатно). Музей має власний парк, а також бібліотеку та архів.
 
Це один із найбільших музеїв такого плану в Європі, з 1983 року відкритий для відвідувачів у будівлі колишнього залізничного депо й займає площу 26,5 тис. кв. м. Його дах прикрашає американський винищувач Douglas C-47 Skytrain, якого прозвали «родзинковий бомбардувальник» — такі літаки забезпечували жителів Західного Берліна продовольством під час блокади 1948-49 років. Деякі пілоти скидали пакетики солодощів для дітей (там були також родзинки) на парашутах iз носових хустинок — звідси й пішла неофіційна назва. Він є найвідомішим експонатом разом із моделлю обчислювального пристрою Z1.
 
У музеї — 14 тематичних експозицій, присвячених фотографії, кінематографу, хімії та фармацевтиці, пивоварінню та іншим галузям. Одна з найвідвідуванiших виставок розповідає про Конраде Цузе — німецького інженера, який у 1941 році створив перший працездатний програмований комп’ютер, а в 1948-му — першу високорівневу мову програмування («Планкалкюль»). Представлено й оригінальні документи з розробки цієї мови, й дванадцять «машин» Цузе. 
 
Александерплац.
 
При музеї працює експериментальний центр Spectrum, де можна, наприклад, викликати торнадо або блискавку своїми руками. Є й цех, де у вашій присутності виготовляють папір! В експозиції музею представлено численні моделі суден, історичні зразки літаків, локомотивів, автомобілів, інструментів i верстатів різного призначення. Чого лише варта унікальна колекція паротягів, які курсували німецькими залізницями на межі XIX—XX століть, чи добірка літаків часів Першої та Другої світових воєн (зокрема, підбиті штурмовики та ракета ФАУ), або ж морські човни — від величезного старовинного дерев’яного до військових «залізних» катерів i невеликої субмарини.
 
Аби неквапливо ознайомитися з усією розмаїто-захоплюючою експозицією, варто цьому унікальному музею присвятити весь день.

Музейний острів

Загалом музеїв у Берліні — близько сорока. Для економії можна придбати квиток на три дні вартістю 29 євро, що дає право відвідати всі музеї міста. Але ми вирішили зробити акцент лише на Музейному острові, який внесено до списку пам’яток ЮНЕСКО. Острiв приваблює своєю унікальністю, адже цей архітектурний i культурний ансамбль розташований на північному краї острова Шпрееінзель та омивається з усіх боків річкою Шпрее. Квиток до музеїв острова коштує 18 євро, студенти отримують знижку в 50%, а журналістам — узагалі безкоштовно.
 
Із дружиною встигли відвідати Стару національну галерею (а їх у місті близько двадцяти), де милувалися розкiшним інтер’єром будівлi, збудованої наприкінці XIX ст., прекрасними картинами та скульптурами у стилі класицизму, романтизму, бідермаєра, імпресіонізму та модерну. Побували й у Новому музеї, будівля якого споруджена в першій половині XIX ст. й сильно постраждала під час Другої світової війни. Вразив розміщений тут Єгипетський музей, зокрема, зібрання папірусів, знаменитий бюст Нефертіті, золотий капелюх, саркофаги. Не менш цікавими були експонати, представлені в цій же будівлі в Музеї доісторичного періоду та ранньої історії. 
 
Зауважу, що фотографувати без спалаху в цих музеях мені ніхто не перешкоджав, на відмінну від працівників рідних українських музеїв. Через брак часу іншими «острівними музеями» (Боде, Пергамський i Старий), а точніше унікальними старовинними будівлями, в яких вони розміщуються, помилувалися лише ззовні.

Заксенхаузен — радянський спецтабір

Залізницею за 25 хвилин їзди на півночі від Берліна розташоване містечко Оранієнбург, на околиці якого був один із сумновідомих концтаборів Заксенхаузен, що діяв упродовж 1933—1950 років. Нині тут меморіальний комплекс. Відвідали ми його недарма, адже в дружини батько ще 16-річним підлітком потрапив в аналогічні концтабори — Освенцім і Дахау — й дивом вижив.
 
Вхід у комплекс безплатний, за бажанням можете зробити пожертвування. Як правило, всі відвідувачі беруть на прокат за три євро спеціальний мобільний гід, який можна налаштувати на будь-яку мову (крім української!) — розповіді з його динаміка допомагають зрозуміти, що тут колись відбувалося.
 
Гарно омивається Музейний острів.
 
Збереглися бараки, в яких утримували бранців, і частково їх тогочасний інтер’єр. Територія чималенька й оточена високим муром із великою кількістю сторожових вишок, перед ними — по периметру натягнуто «паркан» із колючого дроту, яким колись пропускали струм високої напруги.
 
У травні 1933 року в центрі містечка Оранієнбург у порожній фабричній будівлі штурмовi загони місцевого полку організували перший концентраційний табір у Прусії для утримання опозиціонерів до націонал-соціалістів, які прийшли тоді до влади. У 1934 році через путч так званий Рьоматабір перейшов у підпорядкування СС, i невдовзі всі 3 тисячі в’язнів перевезли в інші табори. Улітку 1936 року на цьому ж місці побудували концтабір Заксенхаузен силами в’язнів таборів Енсланда. Це був перший концтабір, організований після призначення рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера шефом німецької поліції.
 
У період iз 1936-го по 1945 роки в концтаборі перебувало 200 тисяч осіб: спершу ув’язненими були політичні противники режиму, згодом до них додавалися представники соціальних груп, оголошених націонал-соціалістами біологічно неповноцінними, нижчими расами. А з 1939 року сюди направляли й громадян окупованих країн Європи. До речі, саме в цьому концтаборі з початку 1942-го по серпень 1944-го перебував Степан Бандера. 
 
Але яким же було наше здивування, коли дізналися, що з 1945-го по березень 1950-го це місце використовували як радянський спецтабiр. Більшість будівель Заксенхаузена, окрім крематорiю, продовжували використовувати за своїм попереднім призначенням. У таборі утримували функціонерiв НСДАП нижчого рівня, а також жінок, чоловікiв та юнакiв, яких звинувачували (багатьох безпідставно) у злочинах нацизму. З 1948 року це був найбільший із трьох спецтаборів у радянській зоні окупації. За ці п’ять років тут загалом перебувало 60 тисяч людей, із яких 12 тисяч померли від виснаження та хвороб.

Під куполом Рейхстагу

Аби потрапити на екскурсію у будівлю Рейхстагу, донька замовляла цю послугу за декілька місяців — реєстрація наперед обов’язкова. Нарешті нам було призначено час екскурсії: 8.30 ранку. На вході у знакову будівлю, яка захоплювала своєю помпезністю, зловив себе на думці, що весною 1945 року  мій дідусь (по маминій лінії) завершив війну в Берліні й, мабуть, теж тоді тут побував...
Залишки берлінського муру.
 
Закладка будівлі Рейхстагу за проектом архітектора Пауля Валлота відбулася влітку 1884 року, а будівництво тривало десять років, i вiдтодi в зовнішньому вигляді споруди мало що змінилося. У листопаді 1918 року з балкона Рейхстагу соціал-демократи проголошують Німеччину республікою, а вже 1933 року після провокаційного підпалу будівлі скінчилася епоха парламентської демократії в країні. Після битви за Берлін у 1945 році від будівлі залишилися хіба що руїни, й лише в 1960-тi роки Рейхстаг відбудують, але — без знаменитого купола.
 
Нині в цій історичній будівлі німецький парламент — Бундестаг, засідання якого може відвідати будь-хто. Рішення про «переселення» з Бонна до берлінського Рейхстага депутати прийняли влітку 1990 року, але реалізувати це змогли лише через дев’ять років. А все через те, що всередині будівлі проводили реконструкцію й відновлювали знаменитий купол, фактично знищений під час штурму 1945 року.
 
Зараз купол — це сучасна скляна споруда з гвинтоподібним підйомом усередині для туристів, який забезпечує огляд панорами міста на 360 градусів. Нам видали «мобільний гід» (мова на будь-який «смак», але, знову ж таки, крім української, що неабияк засмутило, бо слухати довелося на «общєпонятном»), і під час пішого підйому по похилій доріжці вгору, яка поділена на сектори, він автоматично включався й лунала розповідь про ті локації міста, які відкривалися перед тобою саме в цьому місці! 

У зоопарк — «зайцями» 

Виходили ми з будівлі наповнені враженнями й, обминаючи чималі черги туристів на своєрідних КПП перед парламентом, вирішили відвідати відомий на весь світ зоопарк. Зайшовши у двоповерховий автобус, що зупинився поблизу Рейхстагу, хотіли заплатити, але водій кивнув, аби піднімалися на 2-й ярус. Милуючись містом, ледь не проїхали потрібної зупинки. Вхід до зоопарку коштував 15 євро, але, як представники преси, й тут зекономили — вхід для журналістів вільний. Цей факт ще більше підняв наш настрій, і ми поринули в царство звірів. 
У 175-річному зоопарку на 33 гектарах живуть у комфортних умовах 20 тисяч звірів близько 1250 видів. Найбільше сподобалися тюлені, які мали величезний басейн iз кам’яними брилами просто неба. Вони спритно гасали у водi, викликаючи захоплення, особливо у дітлахів.
Назад «зайцями» вже не їхали, а чесно пішли до водія «здаватися»: жестами і ламаною англійською зійшлися з ним на «коротких» квитках (на шість зупинок) по 1,7 євро, хоча реально довелося в центр пробками проїхати набагато більше...

Місто, красиве вдень і вночі 

Нам пощастило не лише з чудовою погодою, а й iз тим, що потрапили на заключні дні Фестивалю світла, який тривав два тижні. Цьогоріч це міжнародне дійство проходило в Берліні вже 15-й раз поспіль: близько 70 фасадів пам’яток історії та архітектури по всьому місту набували дивовижного вигляду, адже їх використовували як об’єкти різних світлових інсталяцій та анімації. 
На це неймовірне видовище з поєднанням зображення та музики туристи поз’їжджалися з усього світу, тож увечері біля «анімаційних будівель» неможливо було проштовхнутися. Особливу увагу заслуговувало анімаційне шоу, спроєктоване на знамениту берлінську телевежу та Бранденбурзькі ворота. Багато світлових інсталяцій присвячено темі 30-річчя падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. А загалом темами фестивалю стали терпимість, свобода та демократія.
 
До послуг «лінивих» туристів, які хотіли затратити мінімум зусиль, але побачити всі локації, був спеціальний автобус, який їздив по всіх світлових композиціях. Можна було пересуватися також на повітряній кулі, річковому трамваї або різних оригінальних велотаксі.
 
А придумав і організував це дійство бургомістр Берліна Клаус Воверайт iз метою показати, що вночі місто не менш прекрасне, ніж удень. Завершився фестиваль нічним марафоном CityLightRun, у рамках якого учасники здійснили 10-кілометровий забіг по центру Берліна: Бранденбурзькі ворота стали місцем старту і фінішу.

Фантастичне сьогодення й зруйноване минуле

Узагалі минуле в цьому місті природно поєднується з сучасним. Нові будівлі вражають, особливо — Sony-центр, що на Potsdamerplatz. У вечірню пору здавалося, що потрапили в іншу реальність, навкруги фантастичні будівлі з майбутнього.
 
Окремого рядка заслуговують і берлінські мости. Річка Шпреє змійкою протікає через усе місто, тож невеличких мостів через річку тут чимало, особливо гарні вони в центрі, адже прикрашені неймовірної краси скульптурами. 
 
Варто наголосити, що радянська влада в Берліні залишила по собі спомин не лише у вигляді залишків муру по всьому місту, а й знищеними пам’ятками архітектури. Увечері напередодні від’їзду поблизу свого готелю ми натрапили на місцину, де колись красувався собор XV століття. Нині про нього нагадує лише фото, єдиний уцілілий фрагмент барельєфу, прикріплений на стендику, що підсвічується, та яскрава бруківка, викладена по периметру зруйнованої будівлі. Результати подібного акту вандалізму 1961 року ми побачили й поблизу одного з місць залишків Берлінського муру — старовинний собор, мабуть, став на заваді будівництву стіни, і його підірвали... 

ДОСВІД

Про німецьку охайність уже легенди ходять. Все ж зауважу, що в місті нам траплялося вулицями сміття, але ми списувале то на великий наплив туристів. Помітили, що досить велика конкуренція між збирачами пляшок — скляних, пластикових i металевих. Але чого дивуватися, якщо ви можете піти до найближчого супермаркету й, почергово кладучи, наприклад, скляні пляшки в спеціальні автоматичні контейнери, отримуєте чек (8 центів за одиницю) й на касі обмінюєте його на гроші чи берете товаром. Якби аналогічний досвід запровадили в нас, то сміття на українських вулицях у рази поменшало б.