Варшава-Київ. Напружене вщухання
Перед нами, схоже, розгортається дипломатична операція, яку не супроводжують гучними заголовками. >>
Пунктири міжнародної орієнтації: куди веде Україну «зелений» зовнішньополітичний курс
06.11.2019
Здавалося, час наперсточників при владі безслідно минув після Революції гідності. Та то, на жаль, лише здавалося.
А що насправді? Той, хто нині прийшов правити на головний пост, ще небезпечніший за «легітимича»?
Бо в специфічних місцях обмежень не бував, ран яєчних не знає, і навіть Люськи в береті «набекрень» не має.
Щоправда, вивчити її феномен досконало не вдалось. Неперевершений номер із наколотими апельсинами й американським валянками, що так сильно наблизив януковичеву до високого мистецтва, був єдиним доступним широкому загалу. Проте з нинішньою Оленою-прекрасною разюча різниця в рази на користь останньої.
Тобто, нинішній гарант майже невразливий.
Він вивчив незнайомі йому своєю суттю слова — «демократичні цінності», «верховенство закону», «свобода слова», «патріотизм», «незалежність» — і декламує їх без запинки і в Україні, і за кордоном. А що — сценічного досвіду чимало.
От і наразі назріла мова про наш «оновлений» зовнішній курс. Питання загострилось найбільше за останні роки, бо національна свідомість нинішньої влади в Україні, схоже, не передбачена жодною внутрішньою програмою, проявляється у повній відсутності міжнародних проукраїнських політичних орієнтирів. У парламенті, за словами голови Комітету Верховної Ради з питань євроінтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе, над законом про особливий статус Донбасу не працюють; риторика щодо країни-агресора розвернулась на 180 градусів.
Крім того, щодо Путіна сьогоднішні «стовпи» вітчизняного політикуму, здебільшого з категорії «нелохів», відчувають дитячий комплекс меншовартості й рабське бажання домовитися з дядьком Вовою. Дорослішати б їм ще. Чи й це не допоможе? Адже ляльководи постійно втовкмачують, що «вундеркіндам» на чолі української влади необхідно швиденько реалізовувати середньовічні плани «старшого брата». І байдуже, що за те, щоб бути вільними від кремлівських фізичних і моральних катівень у сучасній Україні (XXI сторіччя за вікном!), загинули тисячі!
Чи є хоч якийсь шанс зупинити це перепрофілювання з гідної, сміливої країни на неповноцінний додаток до агресивного східного сусіда через неадекватне сприйняття реалій на верхніх щаблях правління? Ще залишається надія на ідентифікаційні заяви закордонних партнерів. Але тут у нас також, схоже, криза насувається.
Для слуг народу Росія — не агресор
Отже, голова Комітету Верховної Ради з питань євроінтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе вважає, що зміна акцентів у риториці щодо Росії як країни-агресора може коштувати Україні підтримки міжнародних партнерів.
«Мене турбує, що буквально впродовж останнього тижня з вуст різних чиновників, політиків, включно з президентом України, прозвучали тези про те, що вже дедалі менше наше керівництво вбачає роль РФ у цьому конфлікті (на Донбасі). Пішла риторика від нових радників секретаря РНБО і президента, що нам треба досягти примирення всередині країни з окупованими територіями», — зазначила Климпуш-Цинцадзе.
Це якась паралельна реальність? Чи нова реальність, новий хіт від шоу-бізнесової влади — створювати відчуття, що на Донбасі немає російських військ?
За словами Іванни Климпуш-Цинцадзе, складається враження, що президент не читає щоденних інформаційних повідомлень, які йому готують усі служби, де чітко вказано, які російські підрозділи, зброя, кількість «гуманітарних» конвоїв є і заходять на окуповану територію.
«Це дуже небезпечна зміна акцентів у риториці, яка може коштувати нам підтримки міжнародних партнерів», — акцентувала голова профільного комітету.
На переконання Климпуш-Цинцадзе, Україна має називати біле білим, а чорне чорним, а скромність і стриманість у риториці керівництва держави стосовно країни-агресора для неї незрозуміла.
«До речі, я бачу, що парламентаріям — представникам фракції «Слуга народу» — теж дали інструкції щодо неназивання Росії агресором. Знаєте, це як у тій книзі — тойкогонеможнаназивати. Якось так воно сьогодні виглядає. Бо має йтися не тільки про репарації. Це один величезний шматок тих претензій, які ми маємо виставляти Росії, з якими ми далі маємо і йти до міжнародних судів, і, очевидно, розраховувати на політичну підтримку міжнародних партнерів у тому, щоб РФ, визнаючи свою вину за цю агресію, за нищення і руйнацію наших територій, за вбивство наших людей, відшкодовувала економічні, моральні і матеріальні збитки, не кажучи вже про відновлення територій, повного суверенітету та незалежності України», — наголосила вона.
«Західний світ або буде триматися разом, або програє»
Другий кінець російської палиці може вдарити по декотрих країнах Заходу через фінансово підкріплене загравання з Росією.
Ексміністр закордонних справ України Павло Клімкін узагалі застерігає Захід від програшу Росії, якщо той не буде триматися разом і налагоджуватиме двостороннє партнерство з РФ без дотримання нею хоча б мінімальних цивілізованих правил.
«Пам’ятаєте фільм «Брекзит»? Якщо не дивилися — дуже раджу. Камбербетч там класний, а грає він керівника кампанії за вихід з ЄС Домініка Каммінгса. І зараз виникли підозри щодо можливого впливу на нього з Росії. Ще з часів, коли він працював там у 1994—1997 роках. Я нікого не хочу звинувачувати, як кажуть, зі стелі, тим більше, що наступного місяця у Великій Британії вибори. Але я завжди казав, що Росія в Брекзит вклалася. І хоче розвалити трансатлантичний світ, якого боїться і одночасно зневажає», — написав Павло Клімкін у «Фейсбуці».
«Це — слабкість, а слабкість у Росії ніколи не поважали. Західний світ або буде триматися разом, або програє — і нам у цьому, хочемо ми того чи ні, потрібно буде грати ключову роль. До цього слід бути готовими», — переконаний ексміністр.
Чи, може, Європа просто впевнена, що Україна ціною власних життів її постійно рятуватиме від російського самодержавного божевілля? Від реваншу ординців? Від їхньої надмірної геополітичної хтивості?
Та й у тому впливовому, цивілізованому закордонні також є багато чого нам неприємного. Там також активно функціонують персонажі, котрі мають вплив на зовнішню політику й у котрих велика людська повага прокидається до того, хто володіє величезним капіталом. Особливо, якщо вони, первородні «бабки», від крові вже висохли й акуратно відмиті задля спокою демократичної совісті окремих впливових представників закордоння.
А тому ніхто, крім нас, нам не зарадить. Зрозуміла й чесна тактика відстоювання своїх позицій та інтересів — на Сході й постійне тримання в інформаційному тонусі адреналінових прогнозів щодо кремлівських безкрайніх «хотєлок» — на Заході, схоже, відсувається у глибоку безперспективність, а нова зовнішньополітична стратегія може ввійти в історію коридором ганьби нинішніх керманичів і аварійним сходженням з цивілізаційних рейок України.
