Листопад рейтингу Зе: як і чому президент втрачає популярність

22.10.2019
Листопад рейтингу Зе: як і чому президент втрачає популярність

(Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.)

Як уже повідомляла «УМ», кількість українців, котрі позитивно ставляться до президента Володимира Зеленського, а також до прем’єра Олексія Гончарука та спікера ВР Дмитра Разумкова, стрімко зменшується. 

 

Про це свідчать останні дані результатів досліджень Київського міжнародного інституту соціології.

 

У відсотковому вимірі це виглядає так: показник симпатій до Зеленського у жовтні порівняно з вереснем із 73% впав до 66%; до Гончарука — з 17% до 10%; Разумкова — з 33% до 27%.

 

При цьому рівень знання про Гончарука і Разумкова невисокий: першого не знають 48% опитаних українців, другого — 36%.

Весла працювали всю ніч, а човен відв’язати забули

Причини на поверхні. Однак згадаймо короткий зміст попередніх серій походу виконавця ролі президента, ніби з астралу, Василя Голобородька в жорстку, почасти трагічну українську реальність. 
 
Заради справедливості зазначимо, що більшість виборців усе ще перебуває в ейфорії, дехто сам для себе не може пояснити її причин і все ще вірить саме в позитивний результат «феномена» Володимира Зеленського, однак уже чимало заявляють про своє гнітюче розчарування.
 
Наприклад, для ФОПів і підприємців великого бізнесу вже пролунав перший дзвоник перед початком вистави — мітинги були й будуть. Аграрії на низькому старті. Націоналісти оголосили про перманентний мітинговий стан проти зняття мораторію на продаж землі та капітуляції перед російською агресією.
 
Свідки «проплачених мітингів» із правлячої моноверхівки готові надати відповідні докази Службі безпеки. Хоча всі ці закиди свідчать лише про те, що сьогоднішні монокерманичі далекі від чіткого усвідомлення суспільних процесів в Україні, а тому передбачити, спрогнозувати наслідки своїх дій — мітинги, протести — «ні», це не для них.
 
Штайнмаєр спеціально для Зеленського свою формулу не переписав. Міністр закордонних справ України Вадим Пристайко «відбілював» ЗЕшефа поясненням, що президент хотів переконатись: Путін бреше. Ну і втретє (перші дві спроби робив президент Петро Порошенко в 2015 і 2017 роках) зажадав взаємного відведення військ. Противнику це все до лампочки: припинення вогню українською стороною діє на «ординців», як сигнал до наступу.
 
Після заяви прессекретаря Зеленського про те, що українські військові стріляють по дитсадках і школах, думалось, навряд чи вже може здивувати будь-яка заява сьогоднішніх резидентів Банкової. Але ні, вони перевершують самі себе: очільник МЗС Пристайко продовжує нас збуджувати своїми заявами — або «формула Штайнмаєра», або пенсіям «ні». Остання правка від Пристайка: або Штайнмаєр, або тотальна мобілізація, третина «соціалки» на армію, а тому всі соцвиплати та пенсії в розрахунку на мертвих і ненароджених. 
 
На міжнародній арені також усе вкладається в подібну «алогіку»: владнобомондний Київ «одним пострілом» посварився з одним із найпотужніших своїх союзників — США, причому з обома партіями одразу — республіканцями й демократами.
 
Довкола президента Америки Дональда Трампа закрутилась історія з імпічментом. Ну, вочевидь, кремлівському володарю до душі ця вся істерія, бо вона віддаляє Україну від цивілізованого світу й наближає до кремлівських «братів по розуму».
 
Але, правду кажучи, Трамп результатів свого замовлення наразі не дочекався: компромату на сина основного свого конкурента на наступних президентських виборах Байдена не отримав. 
 
І до цієї уже чималої гирі, що потягнула донизу рейтинг Володимира Зеленського, додалась ще одна велика регіональна гиря.

Шалом, православні! Політінтрига старого крою місцевого пошиву

«В Україні розпочинається масштабна інтеграція старих фінансово-політичних кланів у місцеві структури «Слуги народу», «Вінниччина — перше регіональне фіаско Зеленського», «Реванш Гройсмана — Зеленський капітулює у Вінниці», «Провал Зеленського у Вінниці — сигнал для регіональних кланів», — так промовисто більше місяця нуртує ділова, кулуарна й публічна Вінниччина.
 
Власне, що сталося? Нічого особливого й неприродного для Вінниччини. Цього і слід було очікувати. Декотрі медійні ресурси, наприклад сайти UAportal.com., marionetki.net., сайт телеканала ZIK оприлюднили інформацію про те, що «губернатором» Вінниччини стала нібито людина експрем’єра Володимира Гройсмана. 
 
«19 вересня 2019 року у Вінниці представили нового голову Вінницької ОДА. Ним став заступник мера Вінниці Сергія Моргунова та відомий у вінницьких колах протеже Володимира Гройсмана — Владислав Скальський. За інсайдерською інформацією від співробітників Вінницької міської ради, Володимир Зеленський погодився здати Вінницьку область політичним структурам Володимира Гройсмана. Така позиція президента пов’язана з неможливістю нової команди протистояти чіткій та злагодженій команді колишнього прем’єрміністра України. Крім того, «вінницька сім’я» віддала автора фінансово-інвестиційних стратегій Зеленському, бо у нього не знайшлося аргументів та ресурсів, щоб відстояти призначення своєї людини, не пов’язаної зі структурами Гройсмана—Моргунова. Як пояснити таке політичне фіаско вінницьким виборцям політичної партії «Слуга народу» — основне питання, на яке зараз швидко шукається прийнятна відповідь», — розмірковується на сайті UAportal.com. та інших медіаресурсах.
 
Очевидно, що кадровий голод — одна з головних проблем президента Володимира Зеленського. Однак у Вінниці мусується тема й ціна цього делікатного кадрового питання: у грошовому, безготівковому, моральному та інших еквівалентах. І озвучується цифра в 30 мільйонів гривень. Довкола названої суми дебати не дитячі, все гучнішим стає брязкіт словесних списів. Симпатики Владислава Скальського ствер­джують, що це все брехня, маніпуляції і дурня «зливних бачків». Мовляв, не варта ця посада таких грошей. І де докази? 
 
Під час обговорення цієї теми один із політологів зазначив, що оборудка не обов’язково могла бути здійснена грошима у спортивних сумках, а й у безготівковому вигляді в офшор чи облігаціями держзапозичень, або ж у вигляді «боргових зобов’язань», зобов’язань третіх осіб, біткоїнами, чи готовим бізнесом. Чимало, особливо з середовища постійного вінницького електорату Петра Порошенка, сходяться на версії, що Володимир Гройсман заробив собі область тим, що прилюдно зрікся того, хто його привів у високу політику — Петра Порошенка.
 
Інші подорожні спостерігачі наполягають на версії, що місцеве коріння так званої «вінницької сім’ї», яка належить до древнього народу, котрий дав православному світу Ісуса Христа, зуміло переплестись кроною з батьком президента Володимира Зеленського безпосередньо в Кривому Розі за допомогою своєї особливої дипломатії — привіту від «дяді Сьоми». 
 
Щирі ЗЕвиборці по-своєму співпереживають за президента, мовляв, Гройсман кинув Порошенка, кине й Зеленського. Ну, це час покаже. А наразі очевидно те, що нинішній президент багато в чому залежний від інших, бо ж реально своєї справжньої команди не має. Як і зчитується постійне включення в режим обмірковування власних амбітних масштабних політичних проектів Володимира Гройсмана.

Політичні терези: знову вибір без вибору

Але допоки йдуть суперечки, звинувачення і розборки, рейтинг Володимира Зеленського падає, а Володимир Гройсман зміцнює свої позиції. І не лише на Вінниччині. Оці політичні яйця, з яких курчат почали рахувати восени, висиджувались заздалегідь.
 
Ще до призначення колишнього інвестиційного стратега команди Володимира Гройсмана на посаду керівника Вінницької ОДА в Києві відбулась ще одна еліптична «моноходовочка» із ще одним чиновником, котрого також співвідносять з експрем’єром — Сергієм Борзовим.
 
У свій час він призначався президентом Порошенком на посаду в.о. керівника Державного управління справами. Кажуть, без протекції Володимира Гройсмана не обійшлось. Після останніх президентських ви­борів уже Володимир Зеленський знову призначає Сергія Борзова на посаду керівника ДУСі. 
 
Свого часу ім’я Сергія Борзова мусувалось у ЗМІ у зв’язку з корупційними скандалами щодо квартирних питань. Відсутність вагомих доказів скандалами й обмежилась. Його дружина Ірина Борзова може очолити у Вінниці обласний осередок «Слуги народу». На літніх виборах вона стала депутатом-мажоритарником ВР від «Слуги народу» в 14-му окрузі, що на Вінниччині. Ірину Борзову називають легальною інтеграцією команди Гройсмана в оточення Зеленського. Однак наразі у партію Володимира Зеленського хід загальмувався. Дехто зізнається, що раніше хотів, а тепер боїться іти, мовляв, незабаром доведеться звідти не просто виходити, а відповзати. 
 
Тепер команді Гройсмана—Зеленського треба виграти вибори до місцевих рад. Стати прообразом єдиної партії імені Зеленського. Чи імені Гройсмана? Політичний «асфальтоукладник» зі своєю чорносотенною агітбригадою, швидше за все, справу зробить як треба.
 
Змогла ж Вінниччина стати однією з тих небагатьох областей, яка відмовчується збоку, ніби справа її не стосується, де депутати облради не прийняли звернення до президента Зеленського щодо неприпустимості продажу української землі в нинішніх умовах та імплементації формули Штайнмаєра, котра чомусь не дає жодної оптимістичної надії, принаймні зараз, на мирне приборкання імперських замашок дурдому загального режиму, що склався в Кремлі й нещадно пре на нас бідою і втратами найкращих. 
 
І це при тому, що голова облради Анатолій Олійник вважається людиною Петра Порошенка. Тобто ґрунт уже майже готовий. 
 
А що? У політиці немає вічних ворогів і вічних друзів — є вічний інтерес. Класика від Черчилля наочно у вітчизняних реаліях може стати окремим прикладним курсом для придворної політології. Тільки сьогодні це можуть назвати хитро по-вінницьки — «консолідацією сил».