У часі та просторі ми «перетнулися» з цим славним сімейством завдяки невеликій — усього кільканадцять будинків — вуличці в центрі Тернополя.
На ній я виросла і прожила майже половину свого життя, поки сім’я не переїхала в інший мікрорайон. Правда, тоді вона називалася по-іншому, на честь міжнародного жіночого дня 8 Березня.
І назва ця, у флері теплих спогадів про дитинство та юність, здавалася мені такою весняно-красивою, що на початку 90-х стало якось аж образливо від новини, що її раптом змінили на честь «якоїсь» родини Барвінських.
Мені й досі трохи соромно, що, будучи журналісткою і дочкою письменника, на той момент я справді майже нічого про цю родину не знала. На жаль, такі часи тому передували. Однак минуло ось уже понад чверть століття.
І нещодавно, зустрівшись із колишніми сусідами, які до сьогодні проживають за старою адресою, я випадково дізналася, що вони й досі не в курсі, хто такі були ті Барвінські, а найсумніше — що і знати не поспішають, бо... байдуже. Тому і захотілося мені підготувати цей матеріал.
Сини отця Григорія
Докладну розповідь про родину Барвінських у газетний формат не вмістиш, можна лише коротко згадати про її найяскравіших представників. А розпочати треба зi священника з-під Тернополя Григорія Барвінського, що походив із старовинного шляхетського роду Барвіч-Барвінських, коріння якого простежується від XVI століття. Разом із дружиною Домінікою (Доміцелією) вони народили і виростили п’ятьох славних синів — Володимира, Івана, Іполита, Олександра та Осипа. Розуміння атмосфери, в якій вони виховувались, дає наступний опис із матеріалів музею Національної академії педагогічних наук України: «Греко-католицьке духовенство, зрівняне у правах із латинським ще реформами освіченого абсолютизму, забезпечене освітніми закладами й незначним, однак украй необхідним рівнем матеріального достатку від держави, на середину ХІХ століття перетворилося в потужну верству української інтелігенції. Саме в родинах греко-католицьких священників формувалося наступне покоління української світської еліти та політиків, які мали реальну вагу в державі. Також у домах греко-католицьких священників часто обговорювались актуальні політичні проблеми, певною мірою саме тут закладалися основи новочасної української національної свідомості...»
Іван, Іполит та Осип Барвінські пішли шляхом батька, ставши відомими на Тернопіллі священниками та проукраїнськими культурно-громадськими діячами. Володимир Барвінський, якому судилося прожити лише 32 роки, увійшов в історію як громадсько-політичний діяч, публіцист, письменник, критик, видавець, а також юрист.
Був одним із співзасновників товариства «Просвіта» у 1868 році, а на початку 1880-х заснував і став першим редактором газети «Діло» (найбільшої тодішньої української газети в Галичині). 30 листопада 1880-го організував перше українське народне віче у Львові, учасники якого вимагали від австрійських властей поліпшення державно-економічного становища галицьких українців, надання їм політичних, економічних та культурних прав.
Депутат, урядовець, посол, патріот
Із Тернополем найбільше був пов’язаний п’ятий син отця Григорія Барвінського, Олександр, котрий народився у 1847 році, і діяльність якого в радянські часи була спотворена і викреслена з української історії. Ось як розповідає про нього у своєму історичному дослідженні відома тернопільська архівістка і краєзнавиця Любомира Бойцун: «Із 1871-го О. Барвінського призначено старшим учителем учительської семінарії у Тернополі. У ці роки він плідно трудиться на ниві суспільно-громадського життя міста. Як один з ініціаторів Тернопільської філії «Просвіти», дбає про створення осередків товариства у навколишніх селах, часто приїжджаючи туди і виступаючи з доповідями. Основне — Барвінський прагнув нести у народ світло знання, будити його національну свідомість.
Як шановану людину, у 1885-му його обрали радним (депутатом) міської ради, а в 1888-му — членом повітової ради. З допомогою М. Лисенка і П. Куліша Барвінський став піонером у підготовці українських шкільних підручників. Спричинився він також до запровадження у практику народних і середніх шкіл фонетичного правопису, змодифікованої кулішівки, що й стало остаточним ударом по москвофільству в Галичині. У 1888 році Олександр Барвінський переїхав до Львова, де продовжився злет його кар’єри. Він — посол Віденського парламенту і Галицького сейму, член Крайової шкільної ради. Відтак у своїй діяльності прагне вийти за межі Галичини і підтримує зв’язки з тогочасними найвизначнішими громадськими діячами Великої України.
Як політик він щиро повірив у можливості українсько-польського порозуміння в Галичині, так званої «нової ери», що дало привід звинувачувати його в угодовстві. Однак, переконавшись у неможливості позитивного наладнання українсько-польських взаємин, він перейшов до опозиції. Влучно про це сказав Богдан Лепкий: «Угодовим був Барвінський до якоїсь міри у способах, а ніколи в цілях та устремліннях. Від молодості до нинішнього сивого волоса був українцем-самостійником, народовцем у найкращому значенні цього слова». У першому уряді ЗУНР Олександр Барвінський очолив Державний секретаріат віросповідання і тимчасово — Державний секретаріат освіти. Як посол Галицького сейму та член Крайової шкільної ради обстоював право на відкриття української державної гімназії у Тернополі. Перший український клас цього нового навчального закладу було відкрито при існуючій польській гімназії 15 жовтня 1898 року».
Меморіальна дошка композитору та громадському діячеві Василю Барвінському.
У Тернополі народилося троє дітей Олександра Барвінського — Ольга, Богдан та Василь. Дочка Ольга (у заміжжі Бачинська) стала педагогом і громадською діячкою, співзасновницею товариства «Українська захоронка» (доброчинне товариство, котре займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням), активною учасницею жіночого руху в Галичині. У часи Другої світової війни емігрувала до Канади, де продовжила активну громадську діяльність.
Богдан Барвінський відомий як український історик, бібліограф, архівіст, педагог. Брав активну участь у діяльності наукового товариства ім. Т. Шевченка, був професором Львівського таємного університету, автор багатьох розвідок з історії України. Ім’я наймолодшого з братів (1888—1963) — композитора, піаніста, педагога, музичного критика та громадського діяча Василя Барвінського — мабуть, сьогодні найбільш відоме тернополянам. І в місті встановлено аж дві меморіальні дошки на його честь. Про яскраве і трагічне життя цього чоловіка варто розповісти трохи детальніше.
Репресований талант
Талант Василя Барвінського був неабияким, а творчість — багатогранною. У його творчому доробку — твори для фортепіано та симфонічного оркестру, камерно-інструментальні та вокально-симфонічні, камерно-вокальні та хорові. Фахівці називають Василя Барвінського фундатором нової української музики та патріархом професійної композиторської і фортепіанної школи. Він став першим українським композитором, ноти якого видавалися в Європі та США, а композиції вважали окрасою своїх репертуарів чимало провідних українських та зарубіжних виконавців.
До того ж саме він винайшов кластер, проклавши шлях сонористиці — одній з провідних музичних технік ХХ—ХХІ століть. Доктор Празького університету, музикант світового масштабу, видатний педагог, багаторічний директор Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові, активний організатор культурно-музичного життя в Галичині середини XX століття.
Він був своєрідною віссю, навколо якої гуртувалася вся українська музична інтелігенція Галичини, однак життя його склалося трагічно... Ось як пише про це у своїй праці «Доля митця в тоталітарному режимі» дослідник Євген Ланюк: «Сталінська влада докладала усіх зусиль, щоб знищити цього талановитого митця і фізично, і духовно. Після інкримінованої йому більшовицьким режимом «справи» він був змушений відбувати ув’язнення у мордовських таборах (1948—1958), а майже всі його рукописи та неопубліковані твори було знищено на подвір’ї Львівської консерваторії. Фізично й морально надламаний, після відбування повного терміну заслання у концтаборі, 1961 року Василь Барвінський повернувся до Львова. Останні два роки його життя пройшли під знаком пошуку засобів до існування та прагнень, здебільшого марних, відновити деякі зі своїх знищених творів».
Повернення
Довгий час ім’я Василя Барвінського замовчувалося, і лише після кількох десятків років забуття його постать почала поступово повертатися до громадськості, а його твори — все частіше звучати у концертних залах. У Тернополі було започатковано проведення Відкритого конкурсу піаністів «На батьківщині Василя Барвінського», метою якого є популяризація творчості видатного митця та виявлення і підтримка молодих талановитих музикантів-піаністів. Його ініціаторка, директорка Тернопільського музичного коледжу імені Соломії Крушельницької Лариса Римар, також ініціювала навесні цього року проєкт створення будинку-музею родини Барвінських. На її думку, це стане «фактом встановлення історичної справедливості та подяки всій родині Барвінських за неоціненний внесок у розвиток усього українського».
«Для себе я ставлю всіх представників родини Барвінських в один ряд із Тарасом Шевченком, Лесем Курбасом, Богданом Лепким, Соломією Крушельницькою, Миколою Лисенком, Василем Стусом, Мирославом Скориком та іншими унікальними українцями, — каже вона. — А Василь Барвінський, один із представників родини, — це не тільки геніальний композитор, твори якого пронизані глибокою любов’ю до рідної землі, пісні та мови. Це — культурний та політичний флагман і феномен початку ХХ століття, на якого треба рівнятися сучасним політикам. Він вважав, що тільки розвиваючи українську культуру, можна побудувати сильну Україну. Він мріяв, щоб українські композитори і виконавці стали поряд з європейськими, а українська музична культура зайняла гідне рівноправне місце серед інших культур».
