Майстриня з Полтави створює традиційні українські головні убори, що підкорюють світ

«Шість-сім років тому на ринку нашого обласного центру був абсолютно незаповнений сегмент товарів для творчості та хобі — так відкрила цей магазин, який об’єднує нині багатьох творчих людей, — розповідає моя співрозмовниця. — А оскільки клієнти, як правило, потребують додаткової інформації про художні товари, була створена арт-студія, де ми зі співробітниками не лише виготовляємо ексклюзивні вироби, які потім представляємо в магазині як зразки, а й проводимо майстер-класи. У процесі роботи виявилося, що я як організаторка творчого культурно-освітнього центру маю вміти робити все й показати, як створюється, скажімо, батик, вітраж, декупаж. Коли взялася за один із напрямів такої творчості — створення українського вінка, то була дуже здивована, що в інтернеті взагалі немає інформації на цю тему. Довелося вдатися до методу проб і помилок. Мабуть, цілий рік освоювала це мистецтво».

 

У підсумку, пригадує майстриня, мусила навчитися орудувати плоскогубцями й щипцями. І на перших порах мала поколоті дротами руки, від клею облазила шкіра на пальцях. Це вже зараз виготовити основу вінка їй допомагають дівчата-співробітниці, хоч декор усе одно являється витвором рук і фантазії цієї творчої жінки.

 

«То тільки на перший погляд здається, що створити вінок просто, — посміхається пані Ірина. — Насправді ж у процесі творчості виникає багато всіляких нюансів. Вінок має бути не лише гарним, а й надійним. От, скажімо, щоб виготовити оцей вінок зі штучних чорнобривців і чудернацьких колосків дикорослої трави, потрібно було спершу намотати букетиків із квітів. Потім — зробити основу із соломи й прикріпити до неї колоски. Було, прикріплюєш їх, а вони відпадають. Або ж розпадається сама основа. Прикріплюєш чорнобривці — і бачиш, що все вийшло косо-криво. Доводиться переробляти. А коли плели вінок із житніх колосків, алергія в усіх була така, що ми три дні чхали. Але все одно отримали вінки, що перевершили навіть наші очікування, — таких, упевнена, не робить ніхто в Полтаві».

 

Як ви вже зрозуміли, для створення авторських вінків Ірина Григорова використовує натуральні матеріали (зокрема, колоски польових трав, злаків), а також штучні квіти, аби ті, хто придбає цей вишуканий, не схожий на жоден інший традиційний український убір, мали змогу надіти його не раз і не два.

 

«Чорнобривці були улюбленими квітами моєї покійної мами Ліни Іванівни, тож цей вінок створила в пам’ять про неї, — зітхає пані Ірина. — А оці колоски пшениці зібрав у Решетилівському районі мій рідний брат Віктор, котрий є моїм ідейним натхненником. Мушу сказати, що мені просто пощастило з братом, адже він підтримує всі мої творчі задуми й починання. Ми співпрацюємо з агенцією моди «Століття краси», відтак найкрасивіші дівчата, які в ній навчаються, одягнені у старовинні вишиті сорочки, демонструють мої вінки на багатьох помітних дійствах, від міжнародного фестивалю «Полтавська галушка» до «Гелон-фесту». І скрізь їх зустрічають гучними оплесками».

 

До речі, це саме Ірина Григорова стала керівником проекту «Біла альтанка у вінку», завдяки якому оригінальну пам’ятку Полтави до фестивалю «Полтавська галушка» прикрасили квітами та стрічками. А під час самого заходу створила обширну локацію від Білої альтанки до музею-садиби Івана Котляревського, де демонструвала, зокрема, й свої авторські вінки. І тут вони викликали неабиякий фурор: охочих приміряти унікальні головні убори і сфотографуватися в них було так багато, що врешті-решт довелося вдатися до послуг охоронної фірми, аби її працівники допомогли справитися з юрмою.

«Мої вінки вже розійшлися по всьому світу — їх із задоволенням купують іноземці, до того ж часто замовляють мої друзі, котрі збираються в поїздку за кордон і хочуть повезти туди незвичайний подарунок, — стверджує майстриня. — А минулого року в Полтаві зібралися мери міст і містечок Донецької та Луганської областей. Коли вони зайшли до «Артландії» й побачили мої вінки, то всі побажали їх мати і в підсумку придбали одразу цілу колекцію. Так мені довелося створювати її заново». 

 

Краса невимовна.

 

Загалом за весь час Ірина Григорова створила близько тисячі традиційних українських уборів — від маленьких віночків, які залюбки надягають дівчатка до школи, до таких гігантів, як великодній вінок із виноградної лози, на якому висіли 500 крашанок і який створював настрій полтавцям під час святкування Воскресіння Христового. Серед вінків, за її словами, є такі, які коштують 300 гривень, а є й такі, що тягнуть на всі 7—8 тисяч. Бо в них задіяний значний фінансовий (ті ж таки дизайнерські квіти дуже дорогі, їх доводиться виписувати чи не з усіх кінців світу) і людський ресурс, адже все це ручна робота (один вінок нерідко доводиться робити в три пари рук).

 

— І яким має бути вінок, аби він коштував кілька тисяч гривень? — уточнюю. 

 

— Отаким, — пані Ірина знову демонструє вінок із чорнобривців та колосків дикорослої трави. — Дехто мацає оці квітки й запитує: вони натуральні чи ні? Є люди, готові викласти за дизайнерську річ кругленьку суму, але не всі з них продаю. Оцього вінка, із чорнобривців і колосків трави, не продам ні за які гроші. Є вінки, яких ну просто не хочеться відпускати.

— А скільки часу витрачаєте на створення одного вінка? — цікавлюся.

 

— Як бачите, у мене в усіх закутках стоять кошики. Можу й рік, і два скидати до них якісь квіти, трави. Це свого роду заготовки на вінки. Отак вони чекатимуть свого часу, аж поки не прийде натхнення. Таким чином, ідею зазвичай виношую довго. А тоді буквально за кілька днів можна створити ось такий шедевр, — Ірина Григорова показує іще одне зі своїх дітищ. — Можете порахувати: у ньому близько 30 видів різних штучних рослин (поміж них є навіть листки дуба й будяки)! А на оцей вінок із калини я збирала штучні грона цієї ягоди років три — таких ви не знайдете в магазинах. Кожна квітка у вінку щось символізує. Наприклад, якщо бажаєте людині добра, у нього не варто вплітати лілії, бо ця квітка є символом печалі. Пижмо ж сприяє злагоді й миру. Повісьте вінок із пижма у себе в домі — й у вашій сім’ї завжди буде гармонія. В Україні налічується понад 70 видів вінків. До речі, виготовлення їх ніколи не було масовим заняттям, а винятково індивідуальним, вдумливим.

 

А от улюбленими вінками пані Ірини є новорічні, їх у неї й нині, на початку осені, чимало.

 

«Полюбляю й ці народні аксесуари великого розмаху. Аби в них наші українські панянки мали вигляд сильних, вольових, незламних духом, — додає майстриня. — От такими вінками я їх і прикрашаю. Із радістю дарую ці витвори своїх рук подругам, котрі люблять їх носити. Минулого року одна з них — співачка й викладач вокалу Дар’я Бєлікова — запросила мене в подорож до італійської Венеції підтримати її у співочому конкурсі, де вона, звісно ж, посіла перше місце. Загалом нас було сім чи вісім полтавок, і я взяла із собою свої авторські вінки. Уявіть собі, у Венеції ми весь час ходили в цих яскравих, помітних здалеку головних уборах, красувалися в них і на параді представників різних країн — у такий спосіб популяризували нашу національну культуру. Ажіотаж, знову ж таки, був неймовірний: люди з різних кінців світу воліли неодмінно сфотографуватися з нами. Дійшло до того, що адміністрація готелю, в якому ми зупинилися, попросила надати мої вінки для обслуговуючого персоналу».

 

Якщо ти робиш те, чого не вміють інші, це неодмінно помітять і оцінять. Вінки Ірини Григорової вже добре знають і нерідко замовляють.

 

«Представники української діаспори в Іспанії хочуть кілька десятків вінків, нині із цього приводу ведемо перемовини. Складність у тому, що вони хочуть бачити у вінку квітку, яку в народі називають «нечесана бариня», а я її ніде не можу знайти. Забаганки ж клієнтів потрібно виконувати. Хоч так буває й не завжди. Оце вінок для капели бандуристів Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка, ми вже виготовили їх 40 штук. Два місяці в нас відбувалися мало не бої через різне бачення того, яким має бути цей вінок. Я була категорично не згодна з відсутністю в ньому жовтого кольору, бо тоді він був би холодним, просто ніяким. Ну не може бути дизайнерська річ, що є стародав-ньою етнічною прикрасою, яка потверджує національну самобутність українців, без жовтого. І таки добилася того, що в цьому вінку з’явилися квіти кольо­ру сонця й частини нашого прапора», — радіє пані Ірина.