Почалася з купки металобрухту і трьох гусей: історія «Еко-Ранчо Сабадаш» учасника АТО
На свій персональний шлях доля виводить людину часом у дуже своєрідний спосіб. >>
Ходив я в госпіталь до наших хлопців: надивився, наплакався душею — не опублікована розмова з Юрієм Мушкетиком
24.09.2019
Юрій Мушкетик на дачі. (Фото УНІАН iз сайта bbc.com.)
Класик сучасної української літератури Юрій Мушкетик, перетнувши 90-літній рубіж, пішов у засвіти 6 червня.
А 29 вересня 2018 року в Кончi-Озерній ми з дружиною зустріли його майже поблизу його власної оселі — саме помалу шкандибав iз ковінькою до місцевої каси розраховуватися за «комуналку».
Тоді вузькою дорогою садового товариства машиною заднім ходом я якихось буквально півкілометра підвіз його, й почув від Юрія Михайловича фразу, яка одразу підкупила щирістю: «Ну ви й хвацький водій!..»
Опісля цього в письменницькій садибі і зав’язалася наша довга розмова, яка видавалася часом сумною, а іноді веселою. «Україна молода» основну її частину надрукувала в номерах 4 та 9 січня. Утім залишилися ще спогади Юрія Михайловича про довгі й непрості роки.
Наразі пропонуємо ще порцію з родинних споминів і роздумів письменника з чи не останнього великого інтерв’ю автора численних книжок і мудрих думок.
Правду — в Шевченка шукати
«Моя покійна дружина була росіянкою, і якщо я націоналіст, то вона була вдвічі більшою патріоткою України!
Коли був головним редактором журналу «Дніпро», іноді їздив iз друзями на рибалку. Тоді так хотілося й думав собі: «От би кілька днів підряд поїхати порибалити». А зараз уже не хочу та й не можу... Ми їздили з товаришами на Прип’ять, ночували, варили юшку — така краса, скрізь очерет шумить, десь далі на болоті якась птаха, як загублена душа, кричить «Кі-і-і»: сидимо, горить багаття, з собою, як годиться, брали пляшчину — і всю ніч оці розмови від душі!..
Озираючись назад, приходить на пам’ять багато згадок — багато й поганих. За 15 років головування у Національній спілці письменників України зрозумів, що у Спілці було багато людей, які не прикрашали її й іншим наробили лиха!..
Із роками переконався, що і колись, і зараз, якщо всю правду шукати — то тільки в Шевченка, бо немає більше ні в кого! Як хочеш щось історичне писати, я, наприклад, перегортав гори фоліантів, монографії (зокрема, готуючись написати свою першу повість «Семен Палій»). Але, як у Шевченка написано, — ото правда!
У мене теж є одна книжка віршів, але більше не писав...
Років 30 я писав свої спогади. Зараз уже фактично втратив зір. Ці спогади віддруковані на машинці, але я там багато правив, передруковув удруге — усі ті аркуші переплутані — треба сісти й привести їх до ладу, а я не можу цього зробити — про це дуже шкодую. Там трохи і «батьківське», і «дідівське». Можу трохи розказати з тих споминів...
Дід по маминій лінії — Онуфрій Давидович Бутко, мав могутню родину (зараз таких родин немає): у нього було 11 своїх дітей і ще троє прийомних. І такі діти, що бери кожного — і це окремий роман! Дуже любив коней, мав велике господарство, був ковалем, мав хату під бляхою.
У нього був старший син — Андрій, який загинув у Першій світовій війні, а другий син — Микола. І діду, як інваліду-ветерану (втратив ногу на російсько-турецькій війні), дозволено було віддати одного з синів у військове училище. Щоправда, лише у фельдшерсько-медичне. От Онуфрій Давидович i веде Миколу, якого спершу трохи вчитель повчив, а потім підучив піп, до Києва на Лук’янівку — здавати екзамени у військове училище (хоча саме училище було в Росії). Сам на коні, а син поряд — пішки.
Але Микола іспит... провалив. І всю дорогу назад, додому, Онуфрій Давидович вибиває з сина батогом оті гривеники й полтинники, які були потрачені на його «науки». (Сміється).
На другий рік їдуть — знову не здав (а здавати дозволялося лише три рази). Щоправда, за третім разом таки здав, але Микола на батька був такий злий, що навіть не вийшов попрощатися, а домашню одежу звернув у вузол і перекинув через ворота.
Учиться успішно — із золотою медаллю закінчує Санкт-Петербурзьку військово-медичну академію. Приїжджає в Київ — волею Божею — хірург номер один. Жениться на дочці купця першої гільдії. Частенько приїздив додому. Щоправда, десь начитався соціалістів і якось сказав батьку, що «буде революція, царя проженуть». А той у відповідь вхопив його за грудки й гнівно: «Що? Царя-батюшку проженуть?» Після революції 1917 року Микола, будучи вже штабс-капітаном, пішов до війська Петлюри. В одному з боїв загинув...
Його батька, Онуфрія Давидовича, як прийшли червоні, розстрілювали: куля пробила наскрізь груди, а для вірності ще й проштрикнули багнетом. Але мій дід таки вижив: виліз із ями й приповз до своєї доньки (моєї матері). А мама закінчила якісь медичні курси, тож надала першу допомогу. У шоковому стані побігла до сусіда, в якого була бричка. Цього сусіда мій дід свого часу врятував від смерті. Чоловік ледь затягнув діда й швиденько відвіз до фахового лікаря — цим врятувавши від неминучої смерті й фактично віддячивши за своє спасіння... Дід ще жив довго. Під час колективізації 1930-х років як «куркуля» більшовики заслали його в Сибір.
«Мамина сестра вийшла заміж за голоту»
Ще розкажу про старшу мамину сестру — Тетяну. Була вона роботящою й вийшла заміж за голоту — бідного хлопця Андрія, в якого нічого не було за душею. Її батько, Онуфрій Давидович, особливо ж багато землі не мав, тож дав у придане корову та пару овечок. А жити ж якось молодятам треба, то вони найнялися в громаді пасти череду. А громада за це виділила їм шість десятин «невдобій» (фактично там був лише пісок). І що ж вони робили? В обід приганяли череду на цю свою пісну земельку, і з часом корови добряче її вдобрили. (Сміється).
Побудували молодята й хатину: спершу вона була з лози, а потім уже звели добротну хату, розжилися на коня й другу корову. Звели й клуню. Добре зажили. А тут колективізація розпочалася. І ось одного дня йдуть активісти до них. Угледів їх Андрій ще здалеку: закинув рушницю (з якою повернувся з фронту в Першу світову) в город у картоплю, а куди подіти відкритий цинк iз патронами — не може зметикувати. А комуняки вже входять у двір, то він жбурнув набої в корито до свиней і накрив зіллям.
«Гості» ж сіли на моріжок і, не поспішаючи, описують його господарство. І тут одне з цих клятих поросят, що були на дворі, проламує тинок і біжить повз активістів із патроном у зубах... Андрія одразу ж i повели, заарештувавши. А його дружину Тетяну — забрали через тиждень. Веде в місто її й ще одного «куркуля» місцевий міліціонер. А саме моква, дощ — у конвоїра в чоботях хлюпає. От цей «куркуль» і каже: «Ну, куди ми такою погодою 17 верств до Ніжина будемо йти!? І чи дойдемо? От у сусідньому селі живе мій кум — підемо до нього переночувати, а вранці він запряже конячку й відвезе нас у буцегарню! А iще й чарчиною може пригостити!..» Міліціонер «здався».
Тетяну на ніч замкнув у коморі. А що таке селянська душа? Вона бідкається, бо ж корова недоєна залишилася вдома, свині й кобила негодовані. Не знаходить собі місця моя тітка. І вона в коморі зверху відколупує невеличке «віконце», і сім верств розгаслими полями біжить додому. Справляється по господарству, ще забігла до сусідів попередити, що її забирають і... під ранок повернулася в ту «комору-камеру» в сусідньому селі.
Як «батракам» їй iз чоловіком дали «небагато», здається, по три роки. Але скрізь траплялися хороші люди... На засланні вони були разом десь в Архангельській області, й по закінченнi терміну місцевий міліціонер викликає подружжя й дає паспорт Тетяні (як вона потім розказувала, з двох сторін iз газетного паперу) зі словами: «Можеш їхати додому!» Андрій до нього: «А я?», а міліціонер: «Мовчи дурак! Паспорта зараз тобі не дам. Попрацюєш рік, може, й менше, «вольнонайомным», бо з цим паспортом удома тебе нікуди на роботу не візьмуть! А після «хімії» я тобі дам «чистий» паспорт!..» Отакі були 1930-ті роки...
А в 1941 році було продовження «епопеї» з паспортом. Під час мобілізації заводять справи на призовників і викликають по одному в кабінет. Коли особіст побачив Андріїв «чистий» паспорт, де було все ж зафіксовано, що той раніше відбував покарання, несподівано порвав документ, а переляканому власнику сказав: «Піди, викинь його у нужник. А я напишу, що паспорт «утєрян». А повернешся з армії — матимеш нормальний документ без непотрібних тобі записів у ньому, бо інакше знову можеш потрапити в заслання!»
Більшовицькі «подяки»
Один із дідових синів під час громадянської війни був у червоній армії. А найменший син Онуфрія Давидовича теж згодом потрапив із ним у Сибір, і на лісоповалі, через важку фізичну працю, в нього «вивернулися» очі. Мій дід так і згинув там, у засланні, а оцей мій скалічений дядько таки повернувся додому... Отака була мамина родина.
До речі, розстрілював мого діда в громадянську війну його односелець, такий собі Микола Крапив’янський — командир першої революційної дивізії (хоча, хибно, командування цією дивізією приписується Миколі Щорсу). Екзекуція відбувалася на Чернігівщині в їхньому рідному селі (в сусідньому з моїм) — Володькова Дівиця, згодом за «совєтів» перейменованого в Червоне Партизанське.
Цей Микола Крапив’янський у Першу світову війну дослужився аж до підполковника (та тоді навіть поручик було хто за що) й, як згадували діди, коли приїздив на батьківщину, йшов поважно, а його довжелезна шабля котилася по дорозі на спеціальному коліщатку, прикріпленому на краю пiхов. А супроводжували пана офіцера два красені ад’ютанти, що йшли позаду.
Але в буремні дні лютневої революції 1917 року він «пішов за солдатами» й був обраний у раду солдатських депутатів. Згодом злигався з більшовиками й після командування вищезгаданої дивізії отримав призначення начальника внутрішніх військ. Був він і начальником Генштабу. А в 1938 році совєти йому віддячили — його заарештували і аж у 1945 році випустили.
Пам’ятаю, як одразу після заслання він прийшов до нас страшенно зарослий, iз бородою, в потертій куфайці. Моя мати його нагодувала...
А розстрілював він мого діда за те, що того громада послала від села у 1918 році уповноваженим, коли обирали гетьмана Скоропадського (тоді в Київ від кожного села направляли представника). Та найпарадоксальнішим у цій ситуації було те, що мій дід свого часу врятував батька цього Крапив’янського, За «гетьманщини» німці хотіли забрати й розстріляти батька Крапив’янського, але мій дід сховав його на возі, прикинувши зверху соломою, й відвіз у ліс. А синок, згодом, «віддячив» рятівникові свого батька...
Батька з табору відпустили помирати додому
Мій батько чотири роки був у «червоних». Брав він і Кримський Перекоп у «громадянську». На відміну від моєї «мами-вогонь», він був спокійним і скептичним. Пройшов він і Другу світову, капітаном... Був у німецькому полоні. Працював там на заводі. З полону втік i воював у Словацькому партизанському загоні.
Коли прийшла радянська армія, його помістили в табір, як і багатьох інших, для перевірки. У тому фільтраційному таборі, десь у 1946-1947 роках, він ледь не помер — лежав під стіною напівпритомний. Батька врешті відпустили, аби помирав удома. У рідне село ледь добрався напівживий, тим паче що повідкривалися рани, отримані ще в громадянську війну. Місцевий лікар сказав: «Готуйтесь до похорон!..» Але тато вижив — ось що значить дім, свої сільські харчі, догляд рідних... Ще й потім учителював у школі і мене вчив!
Один із моїх братів — Леонід, пройшов війну рядовим у штурмовому батальйоні. А за статистикою, окопна рота проживає на фронті максимум рік — усіх «вибиває»... Він пройшов майже всю війну й лише під кінець отримав дуже важке поранення. На його щастя, над фронтовою лінією пролітав наш літак, який здійснив неподалік позицій вимушену посадку. Санітари притягли Льоню до цього літака й умовили льотчиків, сказавши: «У тилу йому, може, зроблять операцію, а тут, у нашому санбаті, йому смерть одразу!..»
Якийсь професор-грузин зробив брату успішно операцію: вийняв iз голови осколок, куски черепа й вставив металеву пластину. Після війни ми не знали, чи Льоня живий, а він довго по госпіталях валявся. Коли повернувся, не знав, чим зайнятися: лікарі заборонили йому займатися математикою й будь-чим захоплюватися (а він гарно малював). До війни брат закінчив лише дев’ять класів, тож мати й каже: «Льоня, йди в десятий клас! Трійочки тобі як інваліду-фронтовику поставлять! Отримаєш атестат, а там буде видно!»
А Льоня закінчує добре школу, потім лісогосподарський інститут, і... йому пропонують залишитися в аспірантурі. Але він не хотів, навіть запив був, тоді у ВУЗі йому пригрозили, що виключать iз партії (він на фронті став комуністом). Так він і відпрацював в інституті: спершу сильно бідував, живучи в якомусь напівпідвалі. Врешті отримав «хрущовку-розпашонку», в якій жив iз доньками, а потім «додалися» зяті й чотири онуки...
«Мама віддала солдатику мого кашкета»
На початок війни на наших територіях мені було 12 років, тож пам’ятаю її добре. Ми відступали з колгоспом у 1941 році й я гнав коней (три місяці з коня не вставав). Були страшні епізоди, зокрема, коли натрапив на наш побитий духовий оркестр — дві вантажівки, між якими розірвалася бомба... А німці нас наздогнали аж у Полтавській області й завернули додому. За увесь багатоденний час у дорозі (туди й назад) довелося побачити чимало: покинута зброя, побита техніка, трупи бійців...
На Полтавщині ліски невеликі. Після боїв наші солдати по тих лісах розбіглися. А німці по периметру — кутках тих лісів — поставили танки, і спробуй висунься... І от ми їдемо на возі вже додому: з одного боку дороги ліс, а з іншого — жито. Зненацька з поля виринає наш солдатик у напівцивільному одязі й проситься до нас. Мати дозволила сісти, зірвала з мене картуз — на нього натягла й дала у руки віжки. Невдовзі під’їхали німецькі мотоциклісти, але не чіпали нас.
Біля однієї зі скирд ми пробули три дні. А по шляху нескінченним потоком йшли німці: сита піхота їде на вантажних машинах, гуркочуть тягачі з гарматами. Багато хто з наших, котрі готувалися йти в партизани, побачивши таку силу ворога, не пішли... Не вірилося, що колись таку армаду можна буде здолати!..
А зараз клята Росія, яка століттями на кого тільки не зазіхала, не дає нам спокою. Шкода, що на російсько-українському фронті зараз гине цвіт української нації. Ходив я в Київський військовий госпіталь до наших хлопців: надивився, наплакався душею... З одним пораненим молоденьким бійцем розговорився: сів у нього в ногах, а він увесь замотаний у бинтах. Говорили ми довго. А коли я виходив, до мене підійшла медсестра й каже: «Ви, мабуть, не помітили — цей хлопчина сліпий, у нього обох очей немає!..»
«А далі — їдьте в Батурин...»
Насамкінець, облишивши спогади, Юрій Михайлович несподівано запитав: «А ви були на «моїй» Чернігівщині? Рекомендую побувати у Козельці, в місцевій церкві, де є іконостас, зроблений у 18 столітті в Італії спеціально для знаменитого Петербурзького Ісаакіївського собору. Але згодом Олексій Розумовський (брат гетьмана України Кирила Розумовського) перевіз його сюди.
Варто відвідати й музей Пантелеймона Куліша на хуторі Мотронівка (нині село Оленівка. — Авт.), відреставрований завдяки тодішньому голові ВРУ Плющу. Коли я спитав у Івана Степановича, де він узяв стільки грошей на ремонт, той, хитро посміхаючись, відповів: «Один багатій мав у тюрму сісти, то я йому сказав, що або тюрма, або гроші на музей!»
А далі — їдьте в Батурин, там чудовий палац Кирила Розумовського. (Кирило здобув освіту в Європі й мав найбільшу у світі нотну бібліотеку). Неподалік і його могила. Була там колись гробниця Розумовського з пам’ятником (зробленим знаменитим скульптором Мартосом), так москалі у 1927 році все те зруйнували й пограбували усипальницю (був там хрест iз ручкою, в якій алмаз, яких лише два у світі)...»
