Історична доля змушувала українців грати другим номером

18.09.2019

Кожна нація є продуктом того природного та історичного довкілля, в якому вона перебуває. Українцям Божою ласкою була надана чудова і плодюча земля, яка дозволяла їм порівняно привільно займатися землеробством, забезпечувати себе всім необхідним.
 
У таких умовах наші предки жили відокремлено один від одного, бо так вимагала тогочасна сільськогосподарська практика, великі простори, що сприяло формуванню менталітету хуторянства й особистої незалежності. Але це не допомагало об’єднанню їх у міцні громади, творенню управлінської вертикалі, розвитку аристократії, органів примусу. Вільними вони були, як вітер у полі.
 
Та ще Господь послав нам сусідів і кочових мігрантів із далеких країв, які хижим оком завжди заглядали на чуже. Вони легко підкоряли осілих туземців, установлювати там свою владу і деспотію, змушували поневолений люд працювати на себе. Так тривало півтори тисячі років нашої державотворчої історії, так діється і зараз.
 
Вихідці з Ірану Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь встановили на наших землях ранньофеодальну східну деспотію з пережитками рабства, що відображено в українському народному епосі. Через пів тисячі років їх змінили скандинавські варяги, серед яких були і слов’яни-поляки, представник яких Рюрик (слово «рюрик» у давньопольській мові означає сокіл. — Авт.) організував на наших теренах доволі ліберальну феодальну державу, в якій поруч із закріпаченими селянами були і вільні землероби-власники.
 
Під польським пануванням у середньовіччі на українських землях була встановлена влада великих земельних магнатів і ліберальне кріпацтво з досить вагомим прошарком середнього класу у вигляді сільської і міської шляхти та купецтва й ремісництва.
 
Перевага в управлінні державними і громадськими справами та привілеї надавалися власне етнічним полякам, а представники інших народів визискувалися. Це призводило до бунтів і повстань, послаблення держави і зрештою — до її розвалу й розподілу наших земель між сусідами.
 
Під владою 300-літньої імперії Романових українці опинилися в умовах азійського феодального гніту, національного приниження і матеріального визиску, на які тільки була здатна ця ординська імперія. Колись вільні козаки ставали безправними кріпаками. Та й за 75 років більшовицької імперії зла українці пройшли ті самі кола пекла, що й за попередні віки, пережили винищення національної еліти, загибель мільйонів співвітчизників у війнах і штучних голодоморах, страждання від принизливої русифікації. Такої наруги над собою від непрошених «братів», напевно, не знав жоден народ у світі.
 
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. постала Незалежна Українська держава, яка не мала тяглих традицій державотворення, згуртованої національної еліти, а пригноблений колонізаторами простий люд думав, що щастя і добробут прийдуть самі по собі, без крові, сліз, виснажливої праці.
 
Але згодом РФ вирішила відновити свою колоніальну імперію, включивши до неї й Україну. Новий диктатор Путін проголосив, що розпад СРСР був найбiльшою геополітичною трагедією, а тому «собіраніє зємєль русскіх» є закономірним і виправданим процесом.
 
Але, власне, саме існування СРСР було насправді геополітичним парадоксом, злоякісною аномалією, що призвело до трагічних процесів, революцій і загарбницьких воєн і коштувало людству понад сотню мільйонів убитих, поранених, померлих від голоду. Та найтрагічнішою виявилася побудова нового типу авторитаризму і деспотії під назвою «російський більшовизм».
 
Із приходом до влади офіцера КДБ Путіна почався справжній хрестовий похід Росії проти України з метою, як вона вважала, виправлення історичної геополітичної помилки.
 
Путін не визнає українців окремою самостійною нацією, а частиною якогось химерного єдиного російського народу. Тобто він хоче нав’язати світові думку, що його наміри поглинути Україну історично виправдані й закономірні. Для цього він перевів економіку Росії на воєнний лад, створив агресивну армію, розробив ганебну воєнну доктрину гібридної війни.
 
Для України його стратегами вироблена і реалізується програма дестабілізації і послаблення нашої держави, творення у ній хаосу і внутрішньої нестабільності, війни всіх проти всіх, щоб таким чином ми самі себе звоювали, самі себе побороли (Іван Мазепа).
 
Спецслужби РФ фінансово та інформаційно підтримували й далі підтримують усі політичні сили, від крайніх лівих до крайніх правих, щоб загострити ворожнечу, економічно і політично ослабити країну і довести світові, що Україна як окрема самостійна держава не відбулася. Недосвідчені та наївні українські політики, совкова «вата», яка ще не стала державотворчим народом, клюнула на цю вудку і з завзяттям приречених ревно виконувала і виконує цю руйнівну політичну та економічну програму Путіна. Цьому сприяє наявність в Україні потужної п’ятої колони Кремля, якій наша держава створила сприятливі умови для її підривної діяльності.
 
Та великою загрозою для нас є внутрішній окупант, тобто ті опозиційні сили проти Української держави, яскравими представниками яких є Новинський, Бойко, Вілкул, Рабінович, Медведчук, Мураєв та сонм їм подібних.
 
Таку страшну об’єднану ворожу силу наша держава може подолати тільки в коаліції з усіма демократичними силами Заходу, Європейським Союзом, НАТО, США, Канадою. Японією.
Лише за п’ять років каденції Петра Порошенка Українська держава стала грати першим номером, стала суб’єктом світової політики, створила потужну світову антипутінську коаліцію, досягнула більших успіхів у державотворенні та реформуванні країни, ніж за всі попередні роки незалежності. 
 
Нашою дієвою українською зброєю проти окупанта були і є наші Майдани, Помаранчева революція та Революція гідності, об’єднаний український народ, який у час піднесення пасіонарності здатен творити дива.
 
Але низка наших родимих вад, таких, як хуторянство й отаманство, заздрість, нетерплячість, бажання здобути все й одразу, а не в результаті важких і тривалих зусиль, не дозволяє виграні війни перетворювати на кінцеву й остаточну перемогу. Моральна й духовна сила українського народу ще ніким і ніколи подолана не була (Павло Тичина), а тому наша славна Україна обов’язково повинна бути незалежною демократичною процвітаючою європейською державою. 
Степан ТРОХИМЧУК, професор
Львів