Колона вольностей на шляху до Майдану: чому все ще актуальні спогади про Музей історії київського самоврядування

11.09.2019
Колона вольностей на шляху до Майдану: чому все ще актуальні спогади про Музей історії київського самоврядування

У Києві варварство щодо історичних пам’яток чинять за згоди столичних чиновників. (Фото надане автором.)

«Європа закінчується там, де закінчується Магдебурзьке право» переконує середньовічна приказка.

 

Згадалася вона дотично до роздумів про закриття у Києві Музею Магдебурзького права (стаціонарної виставки «До історії самоврядування в місті Києві»), який був влаштований наприкінці 1990-х років у невеличкому одноповерховому будинку колишньої поштової станції у Подільському районі міста, в центрі Поштової площі.

 

Сталося це ще за «поперед­ників» «попередніків». Потім iще до 2017-го діяв тематичний виставковий проект. Чи означає це остаточний хрест на історичній пам’яті про вольності у Києві впродовж 300 років?

Київська поштова станція і німецькі туристи

Нагадаємо, Магдебурзьке право вперше у загальних рисах сформувалось у ХІІІ сторіччі в німецькому місті Магдебург. Загалом це комплекс законів місцевого самоврядування, притаманний багатьом середньовічним містам Західної Європи, жителі якої виборювали та захищали свої права від свавілля феодалів-землевласників. Завдяки саме цим законодавчим нормам вони змогли успішно розвиватися економічно, соціально та культурницьки. 
У Києві право діяло упродовж понад трьох сторіч — iз початку ХV сторіччя до кінця 1834 року (коли було скасовано наказом російського імператора Миколи І). Право поширювалося переважно на прадавню торговельно-ремісничу частину міста — Поділ, жителів якого звільняли від безпосереднього впливу феодалів: воєвод, призначених у Київ литовськими князями та польськими королями, а пізніше — намісників та генерал-губернаторів російського царату. Мешканці Подолу — ремісники, купці, міщани — тоді отримали можливість вільно вибирати зі свого середовища представників у місцевий орган самоврядування — магістрат, яким керував війт (мер міста — в сучасному розумінні).
Утім повернемося до теми донедавна існуючої у Києві музейної експозиції та її значущості. Перш за все, слід зауважити, що будівля поштової станції, що дала назву площі, — унікальний пам’ятник архітектури та історії національного значення (середина ХІХ ст., стиль класицизму), для пристосування якого під музей були виконані капітальні ремонтно-реставраційні роботи. В інтер’єрі будівлі, в декількох залах, було представлено понад тисячу експонатів iз фондів Дер­жавного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ», філією якого став музей на Поштовій площі.
Оскільки територія заповідника включає велику частину Подільського району і прадавню частину верхнього Києва, то численними експонатами виставки були археологічні знахідки, зроблені на цій території, рідкісні зразки іконопису, декоративно-прикладного мистецтва, ремісничі вироби, предмети побуту, старовинний одяг киян різних станів, нумізматика, автентичні документи з історії київської самоврядності тощо. Експонати музею наочно демонстрували особливості 300-річного періоду київської магдебургії.
Музей успішно функціонував більше десяти років і, судячи з записiв у «Книзі відгуків», його відвідувачі дійсно збагачувалися тут коштовними для них знаннями і яскравими враженнями, за що щиро дякували музейним співробітникам. Скажімо, делегацію з міста... Магдебург особливо вразила розташована на березі Дніпра, неподалік музею, монументальна колона — пам’ятник Магдебурзькому праву. Ще перебуваючи на батьківщині, німці зацікавилися самим фактом існування єдиного в Європі подібного музею. Після відвідин Києва вони навіть заявили про свій намір створити подібний музейний простір і в Магдебурзі.

До аварійного стану за місяць довели

Реальна загроза існуванню Музею Магдебурзького права в Києві раптом виникла восени 2012 роки — у зв’язку з масштабними роботами з реконструкції, що розгорнулися на Поштовій площі. Вони здійснювалися по-варварськи, без затвердженого проекту і попередніх обов’язкових археологічних досліджень, які повинні виконуватися на кожній охоронній території заповідника в обов’язковому порядку перед подібними заходами.
Згідно з офіційними повідомленнями, було заплановано будівництво нової транспортної розв’язки, обумовленої транспортним потоком, що посилився, необхідність чого, ясна річ, не могла викликати сумнівів. Проте з часом абсолютно протиправно, авральними методами на площі (вірніше під нею) почалося спорудження величезного, майже завширшки як уся площа, підземного двоярусного супермаркету.
Протиправною цю новобудову слід вважати тому, що земля в заповіднику «Древній Київ», складовою частиною якого є і Поштова площа, має статус території «історико-культурного призначення». Тому, коли в процесі риття котловану для торговельного центру виявили безцінні артефакти епохи Київської Русі, природно виникло питання про необхідність створення замість торговельного закладу (або хоч би поряд iз ним) підземного музею археології.
Проблема виникла, як відомо, при так званому «злочинному режимі попередників», і, здавалося б, нова влада повинна була розібратися з хижаками–забудовниками суворо, згідно з законом! Оскільки з їхньої вини було завдано збитку історичному середовищу, що охороняється, то за рахунок їхнiх коштів цей збиток мав би бути й компенсований, згідно з 66-ю статтею Конституції України! Але чомусь замість цього стали розглядатися якісь компромісні рішення. А час спливав!
Буквально з перших днів початку будівельних робіт (середина вересня 2012 року) поряд iз фасадами Поштового будиночка з’явилася важка будівельна техніка, робітники почали довбати землю і рити котлован. У результаті цього на стінах та стелях незабаром з’явилися глибокі тріщини. Уже до середини листопада 2012-го будівля прийшла в гостро-аварійний стан. Дирекція заповідника прийняла рішення про виселення музею і складування його експонатів. 
Міська влада тоді присягалася відновити музей уже до травневих днів Києва 2013-го, після проведення ремонтних робіт по будівлі. Але цього не сталося. Услід була названа ще одна святкова дата — 24 серпня того ж року, але й вона минула, як і всі інші, а будівля залишалася, як і раніше, фактично в аварійному стані ще декілька років. На жаль, так і не було проведено розслідування щодо завдавання збитку чудовому пам’ятнику архітектури національного значення.

Хто «зливає» історичну пам’ять?

Завідувачкою відділом виставок та експозицій заповідника «Стародавній Київ» є чудовий фахівець, подвижник своєї справи Оксана Іванівна Фісун, яка справедливо носить звання заслуженої діячки культури України. Завдяки її високому професіоналізму, ерудиції та ентузіазму на базі експонатів, які надходили до фондів заповідника при його створенні з інших державних музеїв, архівів і бібліотек, або купувалися у київських колекціонерів чи передавалися у вигляді дарунків, у структурі заповідника «Древній Київ» стало можливим створення цілої низки музейних експозицій і виставок цікавої та актуальної тематики: «Музей історії Михайлівського Золотоверхого монастиря», «Музей історії київської благочинности», «Музей історії Магдебурзького права», «Музей історії церкви Богородиці Пирогощі» (не зберігся) і навіть «Музей історії собору святого Володимира» кримського заповідника «Херсонес-Таврійський» (у зв’язку з відтворенням цього собору за рахунок засобів, виділених повністю з міського бюджету Києва). 
Оксана Фісун доклала чималих зусиль, щоб створити тимчасову виставку з найкращої частини музейних експонатів Музею Магдебурзького права. Її — з назвою «Від Магдебурга до Майдану» — розмістили у виставковому залі заповідника по вулиці Андріївський узвіз, 5. Вона функціонувала більше трьох років, по 2017-й. Саме у рік 30-го ювілею існування заповідника (заснованого в 1987 р.) сталося остаточне знищення музейної експозиції, присвяченої темі історії київського самоврядування. Керівництво заповідника заявило, що в музейній справі не повинно бути політики!
Зауважимо, що заповідник по вертикалі підкоряється чиновникам iз Київської держадміністрації, з їхнього боку ніколи раніше не було зауважень щодо діяльності музейних робітників. Швидше за все, докір у зайвому політиканстві був лише приводом. Згодом приміщення комунального статусу, що звільнилися, стали здавати в оренду під облаштування приватних виставок–розпродажів творів сучасних діячів мистецтва, що є використовуванням приміщень дуже відносно «за призначенням». 
Певно, частина киян пам’ятає, як незабаром після вступу на посаду голови міста Віталій Кличко біля колони Магдебурзького права патетично та патріотично казав про значення «реформи децентралізації», що проводилася в країні, про необхідність розвитку традицій місцевого самоврядування і тому подібне. Музею Магдебурзького права це не допомогло.
Один із острівців історії — Поштовий будиночок — зараз уже зовсім загубився серед масштабних антизаконних новобудов на де-юре заповідній території. Пам’ятник Магдебурзькому праву, білосніжна колона якого раніше урочисто сяяла на тлі зеленого схилу, тепер, будучи перекритим конструкцією моста, загубився і втратив свою минулу велич. До того ж одна з гігантських опор мосту по-варварськи безцеремонно (чи не спеціально) врита впритул до тріумфальних арочних воріт, якими оформлений підхід до монумента зі сторони Володимирського узвозу. До речі, ворота є пам’ятником архітектури початку ХХ століття, що має свій власний охоронний номер у державному реєстрі пам’ятників історії і культури і, відповідно, порушену тепер зону території, що охороняється. 
Михайло ДЕГТЯРЬОВ, 
мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член 
Нью-Йоркської академії наук