Свого часу Ігор Дейнеко грав за полтавську «Ворсклу» та лубенську «Сулу», а нині викладає в Національному авіаційному університеті на кафедрі спортивної та фізпідготовки й є куратором в Інституті фізкультури на кафедрі футболу.
Під час зустрічі Ігор Володимирович розповів, як прийшов у футбол, як у 27-річному віці серйозна травма змінила його життя й чому вирішив зайнятися викладацьким ремеслом.
Розпочинати займатися футболом найоптимальніше з семи років
— Мені було 10 років, коли я прийшов до футбольної секції заводу «Більшовик», — згадує Ігор Дейнеко. — Тоді це була славнозвісна школа, звідки у великий футбол вийшли такі відомі гравці, як Володимир Онищенко та Віктор Колотов. Мій перший тренер Ілля Славинський прищепив любов не тільки до гри у футбол, а й до тренерського мистецтва. Ілля Михайлович порівнював футбол із... творчістю. А ще він заохочував багато читати, й саме завдяки йому я десь у 15 років почав перечитувати й переосмислювати шкільну літературну класику. Роками, завдяки тренеру, ми з хлопцями вдосконалювали не лише майстерність у грі, фізичне тіло, а й свою духовну складову. А запропонував піти на спортивну секцію мій товариш.
З фізіологічної точки зору, найкраще початкові заняття з футболу розпочинати в сiм років. Хоча фахівці з багаторічним досвідом, до яких без зайвої скромності зараховую й себе (сміється), адже займався також і з дітьми, допускають діапазон від 7 до 10 років. Бо це вік побудови координаційних здібностей, швидкості, гнучкості. Безумовно, що десь у цьому ж віці варто починати займатися й іншими видами спорту, зокрема, боротьбою, гімнастикою, плаванням тощо, які дають поштовх до подальшого розвитку людини.
Зараз ми стикаємося з тим, що діти, в переважній більшості, не програмують не те що своє подальше життя, а навіть найближчі дії: вони чекають, наприклад, коли їх заберуть зі школи, завезуть додому... І якщо до дітей попередніх поколінь у цьому віці, коли треба було здобувати майстерність, необхідні техніко-тактичні дані приходили «самі», тобто автоматично — завдяки самостійності дитини, — то тепер це притупляється. Хоча так, зараз є програми, де розписано по днях вправи, які допомагають формувати дитину.
Після закінчення школи я здобув спеціальність інженер-технолог в Ірпінському індустріальному технікумі й певний час працював на заводі «Київприлад». Але тяга до футболу мене не полишала, тож почав грати професійно: спершу запросили до Лубен у ФК «Сула», потім була Полтава — ФК «Ворскла» та інші команди. Але дуже хотів поступити в Інститут фізкультури на кафедру футболу, що мені вдалося лише з третього «заходу», на заочне відділення, коли я вже повернувся з армії.
Режим футболістів — каторжна праця
Футбол — це виснажлива праця. Коли були «збори» перед вирішальними іграми, то тренувалися упродовж 20 днів по п’ять разів щоденно: два основних тренування — по 2 години кожне, а додаткові тривали по 40 хвилин! У менш важливі етапи ігор під час «зборів» тренувалися «лише» тричі на день. (Сміється).
Зараз навіть немає з чим порівнювати, адже тоді особливих забаганок у нас, футболістів, не було, ми більше переймалися своєю професійною кар’єрою. Безумовно, хтось більш серйозно, хтось менш. Вільного часу практично не було, адже мені доводилося суміщати постійні ігри, переїзди з навчанням.
Лише зараз бачу те, чого тоді, в юнацькому віці, не помічав: культуру, побут того чи іншого регіону, куди закидає доля.
Навчаючись, грав у професійних клубах, і вже на останньому курсі, якось під час однієї гри отримав серйозну травму голови (струс мозку), після якої відходив десь із півроку, певний час навіть була амнезія... А травми в спорті — річ серйозна, тож після цього довелося закінчити з «великою» грою.
Мабуть, так мало бути, бо в подальшому заробляти гроші «ногами» — то вже могли бути наслідки. Тож остаточно вирішив зайнятися лишень новоздобутою тренерською спеціальністю й передавати дітям свій досвід.
Зауважу, що травма спонукала мене навчитися масажу (спершу на курсах, потім ще додатково у фахівців) й у подальшому серйозно ним займатися — вже більше 25 років допомагаю людям.
Та й загалом почав у той важкий для мене піврічний період адаптації наполегливо вивчати анатомію людини, що допомогло успішно невдовзі здати держекзамен з анатомії. До речі, в людини більше 450 м’язів і 205 кісток — їх тоді я всі вивчив теж. (Сміється).
Знання фізіології людини допомагають наразі мені у викладацькій діяльності. Яким чином? Коли будуєш заняття й формуєш навантаження — звертаєш увагу на те, як молоді люди це роблять.
Якщо фізіологічно дитина неправильно виконує ту чи іншу вправу, тоді велика ймовірність отримання травми. І, щоб цього не допустити й підкоректувати вихованця, потрібно зупиняти тренування і вказувати на помилки. А необхідні знання прийшли до мене лише завдяки багаторічному досвіду.
Після інституту паралельно з тренерською діяльністю продовжував грати. Трохи попрацював масажистом і діючим гравцем в команді 2-ї ліги у Миронівці, що під Києвом, але в 1994 році, після чергової травми, таки залишив грати у футбол. Потім п’ять років працював у будівельній компанії.
Але футбол мене не відпускав, і бальзамом на душу було обслуговування ігор у вихіднi як арбітр.
Згодом два роки працював у школі викладачем фізкультури. Та коли запропонував директору трохи розширити заняття, отримав відмову. Тоді у школах платили мало, тож і не дуже переживав через звільнення.
Після школи почалася моя «кар’єра» у вищих навчальних закладах освіти. Два роки викладав у столичному педуніверситеті ім. Драгоманова, а в 2001 році мені запропонували перейти в авіаційний університет та організувати зі студентів збірну команду з футболу.
(До речі, цьогоріч студенська футбольна команда НАУ «прорвалася» до столичної вищої ліги). А ось уже рік як паралельно ще й викладаю в альма-матер (в інституті фізкультури) теорію методики тренування у футболі, готуючи майбутніх тренерів.
Кар’єра футболіста закінчується років у 30
— Ігоре Володимировичу, свого часу травма кардинально змінила ваше життя. А як часто футболісти отримують травми?
— Зараз, коли вже викладаю, доводжу до дітей, що травми будуються на основі підготовки. Тож наскільки людина буде відповідально ставитися до цього (біг, навантаження, в який час доби що робити), настільки це в подальшому й буде «вилазити». Тобто лише малий відсоток травм припадає на випадкові фактори. А якщо ти серйозно готуєшся й постійно у «формі», тоді завжди готовий до екстремальних ситуацій при грі (стики, навантаження через «не можу» тощо).
Як приклад чудової підготовки — Георгій Цитаішвілі (гравець молодіжної збірної України, яка у червні цього року стала чемпіоном світу з футболу. — Ред.) — у фінальному матчі з командою Південної Кореї пробіг із м’ячем 60 метрів на максимальній швидкості у кінці другого тайму й зміг точно пробити в дальній кут. Оце і є показник каторжно-сумлінної праці на тренуваннях! А коли бачиш, що гравці «вмирають», не дограючи до кінця й пів тайму, — це наслідки слабкої підготовки.
У натренованого спортсмена сильно напружені м’язи можуть витримувати колосальні навантаження. У мене в 37 років під час гри в матчі ветеранів порвався «ахілл» (ахіллове сухожилля. — Ред.). Тобто навантаження, якого вимагала та гра, мої ноги не витримали, й усе через те, що перестав серйозно тренуватися, а лише час від часу «підігрував». Довелося цілих пів року проходити реабілітацію, пересуватися на милицях.
— Як довго триває кар’єра футболіста?
— У кожного по-різному. Важко виділити певний діапазон — це все відносно, бо фізіологія в людей різна — хтось витримує більше, хтось менше. Скажімо, Руслан Ротань (гравець «Дніпра» та «Динамо»-Київ. — Ред.) грав до 36 років, а ось японський нападник, який цьогоріч виграв зі своєю командою чемпіонат Японії, має за плечима... 52 роки! Як правило, переважна більшість футболістів залишає великий футбол десь у 30 років.
Спілкуючись, зокрема, зі студентами НАУ, звертаю увагу на їхню фізпідготовку і намагаюсь переконати: якщо людина не має її на відповідному рівні, то, як правило, їй важко справлятися й з психологічним навантаженням. А в майбутньому, коли ці молоді люди стануть до роботи, то кому з роботодавців потрібен працівник, який часто хворітиме?
Також студентам кажу, що при тривалому перебуванні у приміщеннях легені перекачують недостатню кількість кисню: не відбувається процесу регенерації (оновлення) і втома настає дуже швидко. Плюс легко чіпляються хвороби, особливо ОРЗ.
Або ж інший приклад: коли у людини сильний прес, то натреновані м’язи не дають розвинутися захворюванням. А якщо ж м’язи живота кволі — тут і гастрит, і виразка шлунка. Хвороба не буде «розцвітати» там, де немає умов для її прогресування.
Важливим є фаховість викладання, адже кінцеві результати у підопічних — різні у різних наставників. Якщо виховує професіонал, він звертає увагу на головне — на підготовку до тих же тренувань — і передбачає їх наслідки. (Це як фаховий інструктор водіння вчить: сісти в машину й, перш ніж поїхати, налаштувати дзеркала, сидіння, пристебнути ремінь, а під час руху на дорозі передбачати дії... п’ятого водія!.) На своїх заняттях, якщо бачу, що людина готова й з м’ячем «на ти», тоді вже можна з нею продовжувати набувати технічних, тактичних даних.
— Чи кожен може стати футболістом: легше «коротконогому» чи «довгов’язому» впоратися з м’ячем?
— Є попередні тести, які має знати кожен тренер. На основі чого ми відбираємо? Для футболу потрібні природні дані дитини: швидкість, сила та координація. І в якому віці вона прийшла у спорт, адже в стільки-то років дитина повинна робити ось це, а у стільки-то вміти вже оце. І якщо батьки з дитиною не займалися, то певні «речі» іноді наздогнати вже неможливо. —
ДО РЕЧІ
— Наскільки корисним і необхідним є масаж?
— Будь-яка людина — це індивідуальність, хоч на вид ми всі подібні, але нервові закінчення в кожного різні. Одним дотиком людину можна навіть скалічити. І професіонали дуже обачні на цей рахунок. Мій друг-хірург, який зайнявся масажем суто для підробітку, вдосконаливши знання, зрозумів, що ця професія, по-перше, фізично дуже важка, а по-друге, — дуже відповідальна!
Ефект від масажу, якщо він регулярний і послідовний, набагато кращий за медикаментозний!
Ось у Німеччині, у великих містах, масаж — це як зранку чистити зуби, обов’язково, вони розуміють, для чого це треба, й платять чималі гроші масажистам. У людини після масажу пульс піднімається десь на тридцять одиниць, тобто це — своєрідна гімнастика для тіла. Але при цьому ваше серце не задіяне — воно не перенапружене. Та й загалом масаж — це перше лікування, яке було у первісної людини: адже, коли, скажімо, ви вдарилися ногою, то починаєте її терти, ганяєте кров інтенсивніше і як наслідок — процес регенерації настає швидше.
