Славне минуле — безславне сьогодення: знаменитий прикарпатський курорт Черче під загрозою зникнення

14.08.2019
Славне минуле — безславне сьогодення: знаменитий прикарпатський курорт Черче під загрозою зникнення

Славне минуле — безславне сьогодення. (Фото з сайта ytimg.com.)

«Видиш, брате мій, товаришу мій, — відлітають сірим шнурком журавлі у вирій. Кличуть: «Кру-кру-кру, в чужині умру. Заки море перелечу — крилонька зітру, крилонька зітру», — бабуся цілує мене, поправляє ковдру, і я поринаю в солодкий сон.

 

І сниться мені, що курличуть, пролітаючи над нашою хатою, журавлі, а я, маленька дівчинка, махаю їм услід рукою.

Стараннями братів Лепких

Минуло вже багато років, а цю стрілецьку пісню, котру співав у Києві в далекому 1918 році молодий січовий стрілець моїй бабусі, вчорашній гімназистці, пам’ятаю й досі. А створили її брати Лепкі — Богдан і Левко , і стала ця пісня емігрантів візитною карткою галичан часів УНР на східних землях. Про братів Лепких тепер можна багато прочитати в інтернеті. Хочу лише нагадати, що це — видатні українські громадсько-політичні та літературно-мистецькі діячі: Лепкий Богдан — український поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, історик літератури, видавець, публіцист, громадсько-культурний діяч, художник, за кількістю написаних творів поступається лише Іванові Франкові; Лепкий Лев — український поет, прозаїк, журналіст, редактор, композитор, художник. Якби Богдан і Левко не написали нічого, крім цієї пісні, то цього вистачило б, щоб їхні імена були навічно вписані золотими літерами в історію української музичної культури.
 
А я нарешті побачу (так давно збиралася!) «Богданівку» — знамениту віллу Богдана Лепкого, розташовану в селі Черче Рогатинського району Івано-Франківської області. Адже ми з чоловіком їдемо на курорт — в санаторій «Черче»! Щоправда, ця вілла була зруйнована 1983 року. Але ще в березневому номері 2007 року в статті «Своє болото ближче до тіла» газета «Україна молода» писала, що її повинні відновити. А потім уже в жовтні 2012 року «Радіо «Свобода» повідомляло: «На Прикарпатті вирішили відновити віллу Богдана Лепкого. У санаторії «Черче» на Рогатинщині закладено й освячено символічний камінь під відновлення вілли «Богданівка», в якій жив відомий український письменник, громадський діяч Богдан Лепкий. Закладено також капсулу зі зверненням до нащадків. У 30-х роках минулого століття тут був живець «Черче», директором якого був композитор Левко Лепкий, брат письменника. Віллу Богданові Лепкому подарувала громада Черче і Бережан до його 60-річчя.
 
За словами місцевої вчительки Віри Хімій, це була «академія галицької інтелігенції», куди приїжджали письменники, художники, музиканти.
 
У 1991 році на місці, де стояв будинок, встановлено пам’ятний знак. А тепер розпочато відновлення вілли. Ідею підтримали голова Івано-Франківської обласної держадміністрації Михайло Вишиванюк, Львівське земляцтво братів-рогатинців, яке очолює письменник Роман Коритко, благодійний фонд «Живець «Черче»», який очолює академік Ярослав Яцків із Києва.
До відновлювальних робіт будуть залучені громади, меценати.
 
У відновленій віллі «Богданівка» створять садибу-музей Богдана Лепкого, що стане філією обласного Краєзнавчого музею. Її буде включено до туристичних маршрутів Прикарпаття». Ну, якщо вже й «Радіо «Свобода» повідомляло, то, напевно, вже давно відновили віллу. Стільки ж часу минуло! Втім, побачимо...

Замулені джерела

І ось ми в Черче. Знаєте, що я побачила на місці садиби Лепкого? Все той самий камінь — той пам’ятний знак, закладений 27 років тому. А ще — багато-багато дрібних камінців, на котрі розсипалася стежка санаторію «Черче», прокладена ще, мабуть, за радянських часів. Бо ж Черче — це, перш за все, наш, український, бальнеологічний і грязьовий курорт; тут лікують хвороби опорно-рухового апарату, периферійної нервової системи, зокрема різні види поліартритів, радикуліт, неврит, гіпертонічну хворобу.
 
На базі сірководневих джерел із сульфідними водами у селі Черче ще з 1925 року функціонує курорт. Бальнеологічний і грязьовий курорт Черче як лікувальні засоби викори­стовує сірко-водневу, сульфатно-гідрокарбонатно-кальцієву та сульфатно-кальцієву лікувальні води, які уживають до пиття і ванн та поєднують із місцевою торф’яною гряззю. Щоправда, питні води тепер не виходять на поверхню, а колись було три джерела із питною водою.Сульфідні (сірководневі) води бальнеологічного курорту «Черче» — унікальні лікувальні мінеральні води. Мінеральна вода черченського курорту має у своєму складі біологічно активну сполуку — сірководень в концентраціях до 22,6 мг/дм3  (за нормативних вимог не менше 10 мг/дм3).
Але, напевно, незабаром від того курорту залишаться лише... камінчики, на які він розпадається. А шкода...

Етап перший — становлення

Живець «Черче» фактично  став функціонувати ще з 1927 року, і їздили сюди люди з хворобами кістково-опорного апарату. Лікування давало дуже добрі наслідки. У вивчення властивостей мінеральних вод с. Черче зробив свій внесок, зокрема, відомий львівський лікар М. Панчишин. А 1 березня 1929 року в Черче була заре­єстрована Спілка з обмеженою відповідальністю «Мінеральний живець «Черче». Живець (від слова — «жити», «життя») — це те, що ми тепер називаємо санаторієм. От, власне, на базі здавна відомих лікувальних вод і грязей курорту й був створений цей живець. Мав він лише одну особливість — усіма його акціонерами були (й могли бути) лише українці. На той час у Галичині такого товариства не було, адже поляки, під чиїм пануванням перебувала тоді Галичина, а також заможні євреї прибирали все до своїх рук. Тобто на лікування сюди приїжджали люди різних національностей, але сам курорт був створений стараннями 52  акціонерів-українців, що внесли 1 млн 247 тис. 600 злотих (що на той час відповідало 14 тис. американських доларів) на його створення. Серед правових членів спілки були Кость Левицький, Лев Лепкий, Мар’ян Панчишин, Михайло Волошин та інші представники української галицької інтелігенції тих часів, а також мешканці села, що віддали свою землю під розбудову санаторію. І лікування давало дуже добрі наслідки. До наших часів дійшла розповідь про те, як одна жінка, котра не могла ходити, пролікувавшись у санаторії шість тижнів, гордо пройшла селом. Проводжали її громадою під музику.
 
Потроху живець обростав будівлями для прийняття бальнеологічних процедур, проживання, харчування, відпочинку. Був закладений парк, рогатинський архітектор Роман Грицай збудував каплицю, яку розписав Осип Курилас. У центрі живця виросла за проектом відомого львівського архітектора Євгена Нагірного двоповерхова будівля курзального типу, що одержала назву «Палатка».
 
У цій «Палатці» була їдальня, відпочинковий зал, де грав оркестр, працювали кіоск, буфет, казино, перукарня. Кожного тижня організовували якісь вистави, конкурси, не кажучи вже про танці, котрі відбувалися мало не щодня й перетворювали ревматиків на романтиків. На другому поверсі розташувалися сім невеликих кімнат для гостей. На шість кабін для прийняття ванн і на дві — для грязелікування — була розширена водогрязелікарня. Було три бювети для джерел із мінеральними водами для пиття, одна з них, так звана «Льонья», схожа на «Нафтусю». Зараз вони, на жаль, замулені.
 
До війни головним лікарем найдовше пропрацював Роман Осінчук, якого запросив до Черча Левко Лепкий. Почалося будівництво вілл довкола живця, зокрема «Роксоляни», «Надії», «Оселі», «Амати». А коли в 1932 році було завершено будівництво вілли «Богданівка» і Богдан Лепкий оселився в ній, курорт набув і надзвичайного культурно-просвітницького шарму — щоліта в «Богданівці» зустрічалися видатні політичні й громадські діячі, митці, письменники, журналісти. Курорт користувався в Галичині великою популярністю й приносив непогані прибутки.

Етап другий — за німців

Ой, щось я захопилася описом тієї довоєнної ідилії! Так, саме довоєнної, бо небавом розпочалася війна. Богдан Лепкий тоді виїхав до Кракова, де через кілька років і помер.
 
У 1939 році, після розпаду Польщі, санаторій перейшов у власність радянських проф­спілок, а з літа 1941 року в ньому хазяйнувала вже німецька влада. Спочатку, щоправда, санаторій намагався й за німців відновити своє функціонування, але з того нічого доброго не вийшло — люди боялися їхати на відпочинок, а потім німці почали вивозити з приміщень меблі, сильно зруйнували парк. Коли вони відступили, до пограбування санаторію долучилися ще й місцеві жителі (навіть сітку огорожі парку зняли!), бо то стало «тепер нічиє». Отак завершився черговий етап розвитку санаторію.

Етап третій — радянський

Наступний, радянський, етап розвитку санаторію «Черче» розпочався лише в липні 1947 року. Напевно, до того часу для його відновлення не було коштів. А тим часом живець за ці роки руйнувався й руйнувався. Першими його відвідувачами стали 150 інвалідів війни, що хворіли на кістковий туберкульоз. Але згодом санаторій знову почали використовувати за його призначенням — для лікування органів опори й руху. Санаторій був проголошений союзною оздоровницею. У ньому вилікувалися десятки тисяч людей. Їхали з усього Радянського Союзу. Були зведені нові будівлі санаторію (хоча старі дерев’яні поволі руйнувалися), зросла кількість медпрацівників, почали застосовувати, поряд із ваннами та грязями, ще й різноманітні електричні лікувальні процедури, було створено потужний кабінет лікувальної фізкультури, відкриті масажні кабінети. У клубі часто виступав із концертами хор працівників санаторію, працювала бібліотека, з гастролями виступали різноманітні колективи.
 
От що розповідала мені одна жінка, з котрою ми сиділи на лавці навпроти бальнеології і з острахом дивилися на понівечену санаторну стежку, по якій хворим людям просто неможливо ходити: «Була тут 30 років тому, в 1989 році. На процедури черг не було, все виконувалося чітко за розкладом. В їдальні посуд був цілий, а підлога блищала так, що в неї можна було дивитися, як у дзеркало, втім, у кімнатах теж. Жодної плісняви на стінах водолікарні й кімнат не було. Годували добре. Хор санаторію співав українських пісень. О, і ця стежка була стежкою! До речі, нещодавно бачила, як на ній один чоловік упав, навіть ціпок йому не допоміг».
 
 
 
Водночас старі будинки санаторію руйнувалися — деякі від часу, потребуючи ремонту, деякі — навмисне, як, на­приклад, «Богданівка» у 1983 році.
І все ж санаторій за рік приймав 2,5 тис. відпочивальників, ліжковий фонд сягнув 350 ліжок, а в літні місяці працював у дві зміни, тоді стаціонарно лікувалося 700 людей, не рахуючи тих, хто брав курсівку.

Початок руїни

Але, як писав наш славний поет: «Минає все, і все мине...». Величезні катаклізми відбулися на неосяжних радянських просторах. Досі пам’ятаю, як 24 серпня 1991 року плакала від щастя, почувши по радіо, що наші депутати проголосували за незалежність України. Скоро вже 28 років мине з того часу, повиростали наші діти, але я вже не плачу, а лише дивуюся, чому ті депутати, будучи при владі, замість того, щоб будувати й розбудовувати нашу Україну, весь час гризуться між собою, зовсім не думаючи про нас, українців, жителів уже незалежної країни. Чому біжать один поперед одного, розштовхуючи і підставляючи підніжки, щоб урвати й собі щось від того, що за стільки років залишилося від нашої прекрасної країни, гадаючи, як ті повоєнні селяни в Черче, що то все «тепер нічиє»?
 
Та повернімося до курорту Черче. Як ви, мабуть, зрозуміли, з 1991 року розпочався третій (невже завершальний?) період його функціонування. Грошей на належне утримання санаторію почало бракувати, на оплату праці працівників санаторію — теж. Формально санаторій належав Прикарпатському відділенню акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця», котре не дуже переймалося ним. Санаторій то переводили на сезонне обслуговування відпочиваючих, то зовсім закривали, то відкривали знову. Сільська рада торкнулася в 2003 році питання про передання санаторію у її власність. Багато паперу було витрачено на переписку з різними інстанціями різного рівня, але канцелярська тяганина нічого не змінила і, в підсумку, майно Черчанського санаторію так і залишилось у власності тепер вже ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». Щоправда, вищезгадане ЗАТ почало вдавати, ніби воно виділяє гроші на реконструкцію санаторію. Так, у 2004 році, коли головним лікарем став Михайло Падучак, було обладнано й запущено нову котельню. Кошторисна вартість її була 800 тис. грн, а «Укрпрофоздоровниця» дала лише 190 тисяч гривень. А де ж узяти 690 тисяч? Довелося проводити будівництво самої котельні господарським способом, спонсорів шукати. Тоді ж частково також було проведено ремонт дахів та водовідливів.
У 2005-2006 роках було проведено повну заміну водоканалізації й опалювальної системи першого корпусу, здійснено капітальний ремонт першого поверху цього ж корпусу й приймального відділення в ньому, повністю замінено меблі, відкрито пральню, реконструйовано будівлю продуктового складу під лікувально-діагностичний корпус, вдосконалено лікувальні умови у бальнеогрязелікарні, замінено вікна в клубі та їдальні. Але за санаторієм, тим часом, числиться значна кредиторська заборгованість.

Сезонні роботи та відсутність перспектив

Та час рікою пливе. Велике господарство повсякчас потребує великих капіталовкладень. Що ж маємо сьогодні? Санаторій функціонує сезонно — з кінця весни до початку осені. Грошей на опалення немає, отже, будівлі потихеньку вкриваються пліснявою. Парк доглядати практично немає кому, бо один робітник із тим собі просто не може дати ради. Медперсонал отримує платню вчасно, але взимку люди змушені ставати на облік на біржу. Втім стати на облік може лише той, хто влітку працював на повну ставку. З 2014 року, а особливо з 2015-го, профспілка людям майже не виділяє путівок. Хоча, треба віддати належне керівництву Франківщини, в санаторії по­правляють своє здоров’я переважно мешканці саме цього регіону. Але це передусім люди, що скеровані сюди на реабілітацію після лікування у стаціонарі. А ще — чорнобильці, воїни АТО; є діти з ДЦП, що приїжджають сюди з батьками. Порівняно з іншими курортами ціни на путівки невисокі, за свій кошт лікується не так уже й багато людей. Здебільшого, це заробітчанки, що пошкодили хребет, тримаючи за коліно старого діда чи перевертаючи з боку на бік старих бабів десь в Італії чи Іспанії або ж миючи сходи в Чехії чи Словенії, збираючи огірки в Польщі. Або заробітчани, що в перерахованих країнах викладають  плитку в новобудовах. Дехто з собою привозить ще й знайомих із тих країн на лікування.
 
Персонал у санаторії хороший, добрий. Лікарі — досвідчені, медсестри уважні, працівники бальнеології, кабінету лікувальної фізкультури, відділення електропроцедур, масажисти — привітні й працьовиті. Праця тут зовсім нелегка. Годують теж добре, кухня у жителів Опілля смачна. Хоча, якщо хтось думає, що йому тут подаватимуть омарів, запечених у лангустах, або слимаків у виноградному листі — то нехай на це навіть не сподівається. Тут звичайна санаторна їжа.
 
У санаторії працює бібліотека, більярд, шахи, настільний теніс — пропонує для розваги відпочивальників санаторний клуб. Увечері — танці. Всім цим керує один лише завідувач клубу, більше працівників у клубі немає. За весь час перебування в санаторії ми могли послухати лише один концерт — товариство незрячих виступало, дуже гарно і дуже натхненно співали. Колись при санаторії була аптека, але вже кілька років її немає, як немає і в самому селі. Немає й перукарні. І аптека, і перукарня є лише в районному центрі — Рогатині, що за 6 км від Черча.
А тим часом курорт неухильно руйнується й занепадає.
 
Проте в Україні він не один такий. Нещодавно просто за копійки виставили на продаж санаторій «Львів» у Брюховичах під Львовом, пустими віконницями з тугою спостерігає за відпочивальниками, що проходять повз нього, санаторій «Світанок» у Моршині, добре, що хоч приміщення величезного моршинського дитячого санаторію «Пролісок» хтось викупив і там починається якийсь рух із його відбудови, бо просто боляче було дивитися на те, що від нього залишилося. Цей перелік можна продовжити, але й переліченого досить. Подейкують, що санаторієм «Черче» цікавився Шевченко (Буковельський), але щось його не влаштувало. Та воно, звісно, краще розважати молодих, багатих і здорових, ніж лікувати старих і хворих пенсіонерів. Тим більше, що «Черче» — це не просто санаторій, це курорт, для постійного функціонування котрого регулярно потрібні величезні кошти. І поява кількох приватних садиб для відпочивальників — це зовсім не альтернатива курортові. Зрештою, приватний відпочинковий сектор був і є на всіх курортах як заробіток місцевих жителів. І проблеми відбудови курорту це не вирішить.
 
Франківчани, з якими довелося поспілкуватися під час перебування на курорті, — над­звичайно відкриті, щирі й добрі люди. І майже кожен із них розповідав (а були то лікарі, вчителі, навіть один ветеринарний лікар, інженери), як працював за кордоном на різноманітних роботах, щоб дати лад у господарстві (побудувати хату, зробити ремонт, просто вижити) і вивчити своїх дітей. А вивчені діти покрутяться-покрутяться трохи на рідній землі, роботи нема — та й повторюють долю своїх батьків. Добре, коли хтось зможе влаштуватися за спеціальністю у великих містах — Києві, Львові, а то й у рідному Франківську. Їдуть на заробітки й працівники санаторію, адже взимку тут роботи нема. Мене це дуже вразило (можливо, тому, що мої всі знайомі, та й друзі дітей, які живуть за кордоном, працюють за спеціальністю — заокеанські та європейські університети і фірми самі запрошують їх на роботу), адже це, фактично, свідчення того, що від часів створення братами Лепкими пісні, що так припала до душі українським емігрантам, практично нічого не змінилося: «Гине, гине в сірій мряці слід по журавлях...» Чи ж будуть коли українці потрібні своїй державі, а чи згинуть у закордонах, немов ті журавлі?
 
А санаторію «Черче» цього року виповнюється 90 років. Чи це стане останньою круглою датою його існування, а чи знайдуться сили, що надихнуть його на нове життя? Навіть не знаю. Але так хотілося б побачити відбудовану «Богданівку» і наших, українських, письменників, що зранку виходять з неї і йдуть пити цілющу мінеральну воду. Може, запросити українську інтелігенцію, як і в 20-х роках минулого століття, підтримати курорт і вдихнути в нього нове життя? «Черче», з 90-річчям тебе!