Про місце в історії князя Ярослава Володимировича чимало написано в старовинних хроніках, історичних дослідженнях, науково-популярних розвідках і художніх творах.
Історики та митці ідеалізували Ярослава Мудрого. Літописці й історики натомість зображували найкращим правителем: хитрим дипломатом та мудрим політиком, укладачем першої збірки законів і «тестем Європи», захисником християнських ідей і великим будівничим.
Але є також інший погляд на Великого князя — як на непокірного бунтівника проти батькової волі й людини, здатної заради влади на все. Дослідники досі з’ясовують, яким був його вигаданий образ, а яким — реальний.
У Національному музеї історії України відкрилася масштабна виставка «Ярослав Мудрий: два образи». Вона приурочена до тисячоліття від дня вокняжіння в Києві Великого князя Київського Ярослава (987—1054 рр.).
Проект покликаний допомогти з’ясувати, коли саме Ярослав одержав прізвисько «Мудрий», хто вбив Бориса і Гліба, куди могли подітися із мармурового саркофага в Софії Київській його останки.
Шлях Ярослава до Києва
На виставці представлено близько 100 артефактів ХІ ст., пов’язаних з епохою князя Ярослава, з фондів НМІУ та його філії — Музею історичних коштовностей, а також мідна підвіска початку ХІ ст. із зображенням знака Рюриковичів із Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».
Серед найцікавіших експонатів — печатки та нумізматичні матеріали, зокрема срібляники, карбовані для утвердження свого статусу князем Святополком Окаянним.
В експозиції також можна побачити вислі печатки — молівдовули, які могли належати Великому князю київському Ярославу Володимировичу — Георгію.
На сьогодні відомо 12 екземплярів від 8 пар матриць. До огляду представлена висла свинцева печатка — молівдовул, знайдена в 1961 р. у Києві.
Князь Ярослав Володимирович, прозваний літописцем Мудрим, був третім за старшинством (після Вишеслава та Ізяслава) Володимировим сином. Княжич народився калікою і до якогось часу взагалі не міг ходити, згодом ходив накульгуючи. Мабуть, саме тому Ярослав не відчував особливого потягу до військової справи й завжди більше покладався на дипломатію.
Коли Володимир роздавав своїм синам удільні володіння, десятилітньому Ярославу спочатку дістався Ростов. Пізніше, після смерті Вишеслава, він почав княжити в Новгороді.
Новгородський стіл вважався тоді другим після Києва і Ярослав просидів на ньому майже чверть століття. За підтримки новгородської ремісничої і торговельно-фінансової еліти у 1014 р. молодий князь наважився відкрито виступити проти батька — відмовився виплачувати Києву щорічну данину в 3 тисячі гривень.
Володимир розгнівався й почав готуватися до походу проти непокірного сина. Та несподівана смерть поклала край його намірам. Розпочалася братовбивча війна за верховну владу між Володимировими синами.
Чи відомий убивця Бориса і Гліба?
Боротьба Володимировичів за Київський стіл знайшла відображення як у давньоруських, так і в іноземних джерелах. Збереглася «Хроніка» німецького хроніста Тітмара Мерзебурзького (975—1018), за свідченням якого, Володимир поділив свої володіння між двома синами, а Святополк у той час сидів у в’язниці за змову проти батька.
Унікальні свідчення про події 1015—1019 рр. містяться у скандинавській сазі, складеній за спогадами учасників руського походу під проводом норвезького конунга Еймунда.
За сагою, після смерті Вальдамара (Володимира), Ярицлейв (Ярослав) спланував вбивство Бурицлава (Бориса) і за допомогою варязьких найманців його здійснив, після чого «весь народ в країні пішов під руку Ярицлейва».
«Історики не мають єдиної думки про перебіг подій усобиці, — пояснює кураторка виставки, завідувачка відділу найдавнішої та середньовічної історії України НМІУ Марина Стрельник. — Чимало прихильників саги «Пасмо про Еймунда», ХІІІ ст., звинувачують Ярослава у причетності до вбивства братів (зокрема, Бориса) і впевнені, що автор «Повісті минулих літ» сфальсифікував події на догоду нащадкам Ярослава, приписавши вбивство Святополку. Автори, які виступають на захист Ярослава, відкидають звинувачення, вважаючи сагу фольклорним твором».
Чи довіряти літописам?
Сучасні історики вважають, що частину літописів, які розповідають про події ІХ–ХІ ст., створили автори початку ХІІ ст. Кураторка виставки радить сприймати їх як тогочасне історичне дослідження, що спиралося на доступні автору ХІІ ст., але втрачені нині джерела. М. Стрельник говорить, що тексти окремих літописів суперечливо подають навіть дату народження Ярослава Мудрого.
Так, під 1016 роком вказується, що князю на той час було 28, а в записі про смерть Ярослава у 1054 р. — що йому було 76 років.
Це можна пояснити як потребою літописця підкреслити право Ярослава на київський стіл за старшинством, так і відсутністю інформації.
Наступне питання: як князь Ярослав став «Мудрим». «Повість минулих літ» зазвичай називає його просто Ярославом, а одного разу «Хромцом», тобто кульгавим, вказуючи на фізичний недолік князя. Тож звідки взявся князь «Мудрий»?
«Твердження, що прізвище «Мудрий» Ярослав отримав у XVI ст. від московських літописців, не є вірним, — звертає увагу Марина Стрельник. — Епітети «богомудрий» і «премудрий» — це визначення, що вказує на відношення автора до Ярослава. Першим з істориків, хто назвав Ярослава Мудрим, був історик ХІХ ст. М. Карамзін.
Підсумовуючи діяльність Ярослава він написав: «Ярослав заслужил в летописях имя Государя мудрого». Проте на джерело автор не посилається. Звичне для нас ім’я «Ярослав Мудрий» з’являється в історіографії тільки в кінці ХІХ ст.
Отже, син Володимира Ярослав не носив прізвище Мудрий, не вживали його і середньовічні літописці, воно вийшло з-під пера істориків нового часу».
Гривні і підвіски
Найцікавішими артефактами, які характеризують епоху Ярослава Мудрого, на виставці є сфрагістичні та нумізматичні матеріали, представлені у чотирьох вітринах.
Відвідувачі мають нагоду оглянути рідкісну знахідку — мідну вірчу підвіску зі знаком Рюриковичів. За словами М. Стрельник, її було знайдено в с. Циблі на Переяславщині у 2006 р.
На лицевому боці підвіски є зображення княжого знака — тризуба князя Володимира Святославича, на зворотному — складний рослинний орнамент. На сьогодні відомо близько 10 підвісок зі знаками Рюриковичів.
Великий князь київський Ярослав найважливішим своїм завданням вважав збереження цілісності держави. Дослідниця звертає увагу на предмети озброєння дружинників та побутові речі: фрагменти мечів, бойову сокиру, наконечники списів та стріл, предмети кінського спорядження, фібули, кресала.
Поряд представлено коштовні срібні чоловічі прикраси: срібний ланцюг, гривни, персні, підвіски, медальйон — барма.
З іменем Ярослава часто пов’язують і появу монетних гривен. Вони фігурують у статтях укладів Ярослава, в одному зі списків новгородського першого літопису та в двох новгородських берестяних грамотах, що дійшли до нашого часу.
Натомість, археологічні артефакти, які прийнято називати «монетними гривнами», знаходять тільки на початку ХІХ ст. Перший скарб срібних злитків, так звані «киевские рубли», було знайдено на території Десятинної церкви під час досліджень 1826 р.
Уже на середину ХІХ ст. стали відомі й інші скарби зі срібними злитками, що дозволило припустити тотожність цих виробів літописним гривнам.
Потребу використання злитків срібла як еквівалента грошей дослідники пояснюють тим, що карбування власної монети Володимиром Святославовичем та його синами Святополком і Ярославом відбувалося недовгий час і в незначній кількості.
Наявної візантійської та арабської монети не вистачало для потреб торгівлі ХІ ст. Із середини ХІІ ст. розпочинається безмонетний період, викликаний різким припиненням притоку срібла зі Сходу. Саме з цим історики пов’язують поширення гривен.
Більшість київських знахідок гривен відноситься саме до територій Десятинної церкви та Михайлівського Золотоверхого собору. На садибі останнього в ХХ ст. було знайдено три скарби, переважно зі срібних злитків.
На виставці простежено історичний шлях гривни від давньоруських срібних монетних гривен ХІ—ХІІ ст., бронзових вагів ХІ ст. до купюр номіналом 2 гривні 1992 р. та 2001 р., сувенірної срібної банкноти 2 грн 2004 р. та монет номіналом 2 грн 2018 р. На монетах та купюрах номіналом 2 грн зображено князя Ярослава Мудрого.
Детектив із саркофагом
Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р. у Вишгороді 76-річним, у зеніті слави, володарем процвітаючої держави. Всеволод Ярославич, який був при батькові, привіз його тіло до Києва. За літописом, князя поховали «в раце мороморяне в церкви святии Софья».
Мармуровий саркофаг і нині можна побачити в стінах Софії Київської. Він вирізьблений з суцільного блоку мармуру, накритий двоскатною кришкою й оздоблений різьбленими зображеннями хрестів, рослин та птахів. Попри багаторічні дослідження, як зізнається кураторка виставки, саркофаг і досі є предметом наукових дискусій.
Залишається загадкою, як такий масивний виріб, вагою близько шести тонн, могли в ХІ ст. доставити до Києва. Подібні гробниці виготовляли з ІІ і аж до початку ХІІ ст. н. е. на острові Проконессос (нині Мармара в Мармуровому морі) й у подальшому транспортували водним шляхом.
Найбільшою таємницею є вміст саркофага. Точно не відомо, чи відкривали його з ХІ до початку ХХ ст. Знайдені всередині чоловічий та жіночий скелети було передано у 1939 р. для дослідження.
Антрополог Герасимов інтерпретував їх (спираючись на вік, прижиттєві травми та сліди хвороб) як останки Ярослава та його дружини Інгігерди — Ірини. Він здійснив найвідомішу реконструкцію зовнішнього вигляду Великого Київського князя Ярослава Володимировича. В 1940 р. обидва скелети було повернуто до Києва, однак поклали їх до саркофага лише в 1964 р.
Далі, як зізнається Марина Стрельник, історія нагадує детектив: «Під час дослідження 2010 р. усередині саркофага виявили тільки один скелет, який належав жінці 45—55 років, ймовірно, дружині Ярослава. Новітні комп’ютерні методики дозволили відтворити її зовнішність. А от останки князя, скоріше за все, було втрачено під час ІІ світової війни, і, за окремими свідченнями, вони могли бути вивезені до Нью-Йорка».
На виставці, яка триватиме до кінця літа, представлено копію саркофага Ярослава Мудрого. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. її виконав художник А. Мазаракі на замовлення Вікентія Хвойки для експозиції новоствореного Музею старожитностей і мистецтв у Києві — попередника Національного музею історії України.
