Передчуття
Не враз чи зненацька осліп,
як Гомер:
полетіли вістки-ластівки,
а не видива,
переслухаю всіх,
наче клен під дощем,
і прийму, як рілля,
кожну краплю в заглибини.
Співай, щебечи —
я не чую лише наказ.
І на звук відгукнусь,
але грім ще й оглушить...
Я — сліпець.
І тому до грудей торкавсь,
аби краще почути
й пізнати душу.
У мені вже не кров,
а чужі голоси,
шепотять, що було,
і просять добра на завтра.
А навіщо?
«Прозрійте! — благає сліпий.
— Воно з вами завжди.
Впізнавайте!»
Чисте небо святилось
від цих молінь,
тріскавсь камінь,
вивільняючи парость.
Лише зрячі лишались глухі
та чудо явити благали.