«Мить і вічність» Олексія Неживого: відомий літературознавець повертав Україні забуті та напівзабуті імена письменників

«Потрібно, щоб людина займалася своєю справою. Я завжди хотів стати хорошим учителем української мови та літератури, був і зараз лишаюся ним», — говорив Олексій Неживий.

 

Навчаючись на заочному відділенні Харківського університету, він учителював у рідному селі, проте дітей у школі ставало все менше й менше, та й книг у сільській бібліотеці забракло.

 

Олексій Неживий перевівся на денне відділення тодішнього Ворошиловградського педагогічного вишу, а паралельно став літпрацівником в інститутській багатотиражці (хоч мав на ту пору всього 23 роки, проте йому соромно було брати гроші на прожиття навіть у близьких людей).

 

Якось новорічний випуск багатотиражки вийшов у синьо-жовтих кольорах. Хлопця тоді викликали на засідання ректорату, проте він знайшов, що відповісти: просто у друкарні, мовляв, не було іншої фарби.

 

Пізніше навіть теми кандидатської дисертації Олексія Неживого «Педагогічна спадщина Бориса Грінченка» не затверджували, оскільки останній, мов­ляв, був буржуазним націоналістом. 

 

Із 1984 року Олексій Іванович викладав українську мову й літературу в Луганському національному педагогічному університеті. Він був дещо дивним викладачем, бо своїх лекцій дозволяв студентам не конспектувати. Натомість запровадив відеолекторій. «Ми не можемо викладати так, як у 80-х, — вважав професор. — Маємо йти в ногу з часом, увесь час змінюватися».

 

У нього була рідкісна наукова спеціальність — літературне джерелознавство та текстологія. Олексій Неживий першим в Україні захистив докторську дисертацію із цієї спеціалізації. Скажімо, він дослідив за рукописом Григорія Тютюнника, який передала до музею Івана Франка у Львові вдова знаного письменника з Полтавщини — Олена Федотівна (Олексій Іванович багато років листувався з нею й примудрився всі її листи вивезти з Луганська), що роман «Вир» увесь час друкується зі скороченнями.

 

Причому скорочено саме ті частини тексту, де йдеться про голод та репресії в Україні, тоталітарні ознаки тодішнього суспільства.

Олексій Неживий постійно виступав на Луганському обласному радіо у програмі «Українська паралель».

 

Востаннє звертався з радіоефіру до луганців тоді, коли в місті виросли барикади, а приміщення управління СБУ вже захопили сепаратисти, — за тиждень до захоплення і радіоцентру: говорив про те, що українці — дуже древній народ, і радив чиновникам, які ратують за другий державний «язик», оволодіти хоча б однією державною мовою, бо вони, мовляв, не знають жодної.

 

«Добре подумайте, чому ваші прізвища закінчуються на «-ко», — очевидно, у вашого роду також українське коріння», — так український патріот намагався достукатися до сердець сепаратистів.

 

«Я весь час намагався сприяти матеріалізації всього, пов’язаного з видатними постатями Луганщини. От, скажімо, в Олексіївці Перевальського району, де наприкінці ХІХ століття Борис Грінченко створив українську школу, з моєї ініціативи й за моєю участю створено музей великого українського патріота, котрий обстоював вивчення, дослідження й поширення рідної мови. Я навіть жив там цілий місяць, — розповідав, як багато всього пов’язує його з луганським краєм, Олексій Іванович. — У 1988 році в селищі Щотове, яке підпорядковане місту Антрацит, створив музей Григора Тютюнника, свого часу майбутній письменник прожив там 10 років у свого дядька. Надзвичайною подією в моєму житті стало встановлення пам’ятника Григору Тютюннику. На Полтавщині його немає, а на Донбасі є — хіба це не дивина! Досліджуючи творчість Тютюнника, я написав дві книжки. Та головною вважаю третю, яка вмістила 125 листів письменника, його щоденники, записники, вперше зібрані під однією обкладинкою, половина з них опублікована вперше».

Під час одного з наших інтерв’ю він пригадував: коли заарештували голову «Просвіти» та редактора журналу «Бахмутський шлях» (єдиного періодичного видання, що виходило в Луганську з 1994 року українською мовою, у якому Олексій Іванович 10 років був заступником редактора й відповідальним секретарем на громадських засадах), дружина Людмила порадила йому: «Пора тобі виїжджати».

 

Отак він опинився в Полтаві. «Полтавщина — моя рідна земля, — говорив. — У Лубенському районі досі стоїть батьківська хата, біля неї садок, я за ними доглядаю. Увесь час туди їздив і їздитиму, доки й житиму».

 

«У Полтаві почуваюся немовби і вдома, і в гостях, — зізнавався Олексій Неживий. — Прожити в Луганську цілих 34 роки — це все ж таки багато. Хоч не сиджу й тут без діла. Почав досліджувати творчість Василя Симоненка, літературне й педагогічне краєзнавство. Подарував полтавцям електронне видання «Мить і вічність» — мене навіть грамотою Полтавської обласної ради й цінним подарунком (годинником) за це нагородили. Згадане видання здійснив за кошти від оренди земельного паю мого батька. Так я розпоряджаюся єдиною матеріальною спадщиною — думаю, батько на мене не образився б. Це видання унікальне — тут, зокрема, можете знайти щоденники й записники Григора Тютюнника, аудіозапис, на якому сам Григір читає свої твори... Мені повідомили, що в Луганську другий рік поспіль спалюють архів СБУ. А я ж працював там із документами, що стосувалися репресованих письменників. Мені шкода того архіву. Тим паче що я джерелознавець».

 

Олексій Неживий повертав Україні забуті чи напівзабуті імена. На непідконтрольній Україні території другої батьківщини (так він називав Луганщину) літературознавця-дослідника його прізвище занесли до так званих «розстрільних» списків.

«Мені здається, найбільше часу у своєму житті я провів у бібліотеках та архівах. Це найкраще місце на землі! — із сяючими очима стверджував Олексій Іванович. — Читачем став у першому класі. Неможливо забути першу книжку, яку взяв у хитцівській бібліотеці, — «Подорож у країну Навпаки» Василя Симоненка. У нас удома був «Кобзар» Тараса Шевченка. Я іще читати не вмів, а слухав його твори і плакав. Мій дід Антін, хоч і не був текстологом, говорив: «Цей «Кобзар» не такий, яким його написав Шевченко, — комуністи доклали до цього рук». Дід Антін, маючи двокласну освіту церковно-приходської школи, і то розумів, що ідеологія може втручатися в класичні тексти. То був мій перший текстологічний урок». 

 

Останнім часом Олексій Неживий жив і тут, і там. Повернувся до викладання у своєму виші в Сіверськодонецьку (Луганський університет переїхав, так би мовити, «частинами» до різних міст), окрім того, колеги по перу обрали його головою Луганської обласної організації Національної спілки письменників України, він поновлював її діяльність у досить непростих умовах. А в Полтаві редагував створений заново літературний журнал «Криниця». 

 

У Олексія Неживого понад тисячу публікацій, із них понад 300 — вагомих наукових праць із педагогіки та методики викладання української мови й літератури. А апогеєм своєї творчості сам автор вважав видання під однією обкладинкою творів двох братів Тютюнників: роману та кіносценарію — без будь-яких цензурних та редакторських правок.

 

 «У мене так: усе, що запланую, збувається», — оптимістично заявляв Олексій Іванович під час нашої останньої зустрічі. На жаль, багато планів так і лишилися невтіленими в життя...