Вірляна Ткач: «Курбаса критикували за те, що замість одягатися в шаровари у нього стоять на сцені догори ногами»

11.06.2019
Вірляна Ткач: «Курбаса критикували за те, що замість одягатися в шаровари у нього стоять на сцені догори ногами»

Театральну режисерку українського походження Вірляну Ткач можна назвати чи не найактивнішим культурним дипломатом України у світі впродовж останніх місяців.

 

На початку року вона видала у США книгу поезій Сергія Жадана англійською у власному перекладі «Те, чим ми живемо, заради чого вмираємо».

 

Презентувала її з автором у Нью-Йорку, а невдовзі там-таки організувала перформанс «Жадан і джаз».

 

Потім вирушила до Великої Британії з лекцією про Леся Курбаса. 

Упродовж останніх кількох тижнів режисерка Вірляна Ткач у Києві допрацьовувала з командою на репетиціях виставу «Газ» за п’єсою Георга Кайзера, яку свого часу по-новаторськи інсценізував Лесь Курбас із «Березолем». Сьогодні, 11 червня — прем’єра постановки в Національному театрі імені Івана Франка. Після цього... оперу покажуть у Відні і Нью-Йорку.

Із пані Вірляною ми зустрілися напередодні.

Співпраця з Жаданом почалася зі «Слова» 

— Пані Вірляно, у квітні вийшла збірка ваших перекладів Сергія Жадана. Вона зібрала немало схвальних відгуків у світовій пресі. Як вона з’явилася? 
 
— Останній вірш у цій збірці — «Кінець української силабо-тоніки», про письменницький будинок «Слово» у Харкові, це його мешканців потім назвали «Розстріляним відродженням». Саме з нього почалася моя співпраця з Жаданом — це була перша його поезія, яку я переклала англійською. Ми познайомились із Сергієм 2002 року. Тоді, отримавши премію Фулбрайта, я почала організовувати серію виступів молодих поетів у галереях. Я не мала чим їм платити і заохочувала винятково перспективою перекладів англійською. Я сказала Жадану: «Прийди, прочитай, і я тобі зроблю класний переклад». 
Вірляна Ткач перекладає вірші Сергія Жадана і робить з ним театральні проекти. (2018 р.)
 
Із того часу разом зі своєю приятелькою Вандою Фіппс я переклала 50 поезій Жадана. Всі вони ввійшли в збірку, що нині вийшла у видавництві Єльського університету. І за дуже нетривалий час ми справді отримали дуже гарні рецензії. Британський The Times Literary Suppleme—t та американська L.A.Times дуже високо оцінюють цю книгу, називають Жадана поетом світового класу. The —ew York Times внесла збірку до списку найбільш очікуваних перекладів 2019 року. 
 
— Із Сергієм Жаданом вас поєднують не лише переклади, а й театральні проекти. Зокрема, один із них український глядач мав змогу побачити на Гогольфесті кілька років тому. 
 
— Загалом я використовувала тексти Жадана вже у чотирьох виставах, якщо не рахувати інші мистецькі події. Одну з них, «Тичина, Жадан і Собаки», показували на Гогольфесті. В ній ми поєднали вірші двох українських поетів, між якими — столітня відстань. І я, і Сергій, ми дуже любимо творчість Тичини, а надто ранній період. Після київської постановки показали виставу в Нью-Йорку. До американської версії долучили наших місцевих митців і, в результаті, отримали дуже цікаву комбінацію. 
 
Поет Боб Голман (він, до речі, є автором передмови до англомовної збірки Жадана) створив вступну інсталяцію. Це такий вхід до вистави, бо мало хто у Сполучених Штатах знає про українську історію, що там діялось у 1917 році. Крім того, Боб у цій виставі грав і співав разом із «Жаданом і Собаками». Її номінували на 5 нагород: за найкращу акторську гру, дизайн, режисуру, музику і мюзикл. Зрештою, ми отримали нагороду кращого мюзиклу Нью-Йорку.
 
— У квітні в Нью-Йорку ви зрежисували ще один перформанс із Жаданом, уже джазовий. 
 
— Так, в Українському музеї Нью-Йорка Яра Мистецька група презентувала концерт «Жадан і джаз». Це була своєрідна джазова презентація його поетичної збірки. Сергій читав свої поезії українською, актори Яра читали англійський переклад, усе це відбувалось під музику. Її виконували джазові піаністи: американець Ентоні Колман та українець Фіма Чупахін. Вони — імпровізатори музики, а Сергій — імпровізатор слова, тому вийшло чудове поєднання. 
Збірка Сергія Жадана, що вийшла у видавництві Єльського університету.
 
— Відразу після цього був переліт до Великої Британії і лекції про Курбаса, зокрема в університеті Кембриджа...
 
— Так, це була публічна лекція «Курбас. Український авангардний театр 1920-х років». Спочатку в Лондоні, а потім у Кембриджі. Я підготувала і провела її спільно з художником Вальдемаром Клюзко, з яким останнім часом дуже активно співпрацюю, зокрема і в новому проекті.

Кайзер написав «Газ» сто років тому про... наші дні

— Із Вальдемаром Клюзко ви працюєте над оперою «Газ» (Gaz), яку ставите, можна сказати, за мотивами однойменної вистави Курбаса. 
 
— Так, це вистава Курбаса часів створення ним «Березолю», одна з перших постановок його київського періоду. Перш за все, нам варто пригадати, які то були часи, як виглядав тоді старий театр. Його ще називали етнографічним, коли на сцені горіли свічки і все було дуже традиційно. 
І водночас був Курбас, який уже здобув славу експериментатора зі своїм «Молодим театром». Він збирає своїх акторів, вони їдуть у Білу Церкву, гастролюють по селах. По кількох роках Курбас повертається до Києва з усвідомленням необхідності змін. І він пише про це в своєму щоденнику. Зокрема, засвідчує, що люди ходять на Шекспіра, на вірші, а найкраще реагують на рух. Курбас так і пише: «Рух, рух, рух!» Це був кінець 1921 року. Рух як основа сценічної дії стає філософією новоствореного «Березоля». 
 
Курбас збирає дуже цікаву творчу групу. У нього є Вадим Меллер, дуже сильний дизайнер. Є Шуварська, яка була головним хореографом і про яку нині дуже мало знаємо. Також є Буцький, композитор, який одним із перших в Україні почав писати індустріальну музику. Водночас Вероніка Черняхівська перекладає з німецької п’єсу Георга Кайзера, що написана кілька років перед тим. І Курбас береться за постановку твору, який на той час є одним із найпопулярніших у світі. 
Грудень 1990 року. Вірляна Ткач біля дерева Курбаса і «Березоля» у Харківському театрі.
 
— Чим вас зацікавила ця постановка, що взялися фактично за її реконструкцію майже через століття після виходу? Що було в ній новаторського для свого часу?
 
— Багато що нам стало відомо після того, як у театральному музеї ми знайшли сім фотографій з тієї постановки, а також спогади акторів. Вони розповідають, як починалася вистава. На дуже абстрактну конструкцію виходять актори, які грають робітників. Вони роблять певні жести, зображують роботу на якихось машинах, станках. Тоді вони самі перетворюються на ті машини, а потім перетворюються на газ, і той газ вибухає. 
 
Кайзер написав цю річ рівно сто років тому і зобразив у ній світ майбутнього, яким він його уявляв через століття. Тобто це про наші дні, сучасні технократичні часи з усіма техногенними катастрофами. І те, як інтерпретував п’єсу Курбас, було чимось надзвичайним для тих днів: досі не було, щоб хтось в історії робив таке. Бо до того часу актор у театрі отримував певну роль і грав її з початку до кінця вистави. 
 
А тут ми бачимо перетворення впродовж вистави. Маємо абстрактну конструкцію на сцені, урбаністичну музику, кількадесят акторів рухаються під індустріальну музику, демонструючи роботу на фабриці, вони грають механічний процес, потім речовину, потім — вибух. Далі йде розвиток дії за Кайзером, але саме ця частина для мене як для режисера найцікавіша. Тут видно роботу режисера, про що він думає.
 
— Отже, це буде не інсценізація п’єси Георга Кайзера, а більшою мірою рімейк постановки Леся Курбаса?
 
— Я б назвала її так: робота, натхнена постановкою Курбаса, який ставив Георга Кайзера. Головна відмінність — це є опера, тобто зовсім інший жанр. І до опери ми прийшли теж досить несподівано. 
 
Вірляна Ткач, Доріан Юрчук, Шона Такер та Андріан Івахів у Харкові у 1991 році. 
 
Усе почалося зі знайомства з Романом Григорівим та Іллею Разумейком. Вони завітали на мою виставку, присвячену Курбасу, що я проводила її минулої осені в Мистецькому арсеналі. Я почала їм розповідати про виставу, і вони спитали в мене, де музика? А музика Буцького, що лунала у виставі і була дуже важливою її складовою, не збереглася. Я кажу їм: нема, може знайдете? А вони відповіли: ми не шукаємо, ми можемо написати. 
 
Я спочатку подумала, що десь хвилин на десять напишуть, і ця музика супроводжуватиме мою розповідь. Вони поїхали на закордонні гастролі, а коли за тиждень повернулись, показали матеріал. І тоді я зрозуміла, що то має бути опера. Одразу почала зв’язуватись із дизайнером, костюмером, із якими вже працювала раніше.
 
— Отже, Григорів і Разумейко виступили як автори музики. Хто ще долучився до створення опери?
 
— Ілля і Роман виступають не лише як композитори. Вони ще задіяні як музиканти, і як дійові особи. Ілля грає на фортепіано і виконує роль інженера. Він фактично і є центром газу. Роман — син власника фабрики, менеджер проекту за сценарієм. Вони такі чудові, самі повибирали собі ролі (сміється). 
 
Також є шість вокалістів: учасники —ova Opera Мар’яна Головко, Анна Кирш, Руслан Кирш, Андрій Кошман, Євген Рахманін, а також Олександра Мельє, українка, що живе в Парижі. Всі суперові, дуже відкриті на різні ідеї. І вони, будучи професійними оперними співаками, не просто співають, вони грають, рухаються. Як саме рухатись, їх учить чудовий австрійський хореограф Симон Маєр. 
 
І звісно, це художник Вальдемар Клюзько, з яким я багато співпрацюю і про якого вже згадувала. Крім тексту власне Кайзера, у виставі також є поезія Тичини. Зокрема, «Весна встає», дуже гарний вірш, який я люблю. Він маловідомий, оскільки знайшли його порівняно нещодавно у щоденниках Тичини. 

«У моїй університетській виставі мав зіграти Обама»

— Вірляно, ви, театральний режисер і водночас дослідник Курбаса, достеменно вивчили його творчу спадщину, організували виставки, йому присвячені. Складається враження, що при постановці «Газу» ви застосовуєте науковий підхід...
 
— Певною мірою я до кожної вистави це привношу. Але в мене ніколи не було ідеї відтворити те, що робили колись. Радше, я все це роблю, щоб бути натхненою. Гадаю, неможливо відтворити постановку столітньої давнини. Неможливо поставити Шекспіра так, як це робили в його часи. Дехто робить такі спроби, але я вважаю то безцільним. Бо найважніша частина театру — це авдиторія. А до авдиторії Шекспіра ми не маємо жодного доступу. Шекспір писав у своїх п’єсах багато того, що ми нині цілковито не розуміємо. Мусимо читати багато нотаток, додаткової літератури, щоб то зрозуміти. 
 
Опера «Газ» режисерки Вірляни Ткач.
Фото Євгена МАЛОЛЄТКИ (надане пресслужбою формації Nova Opera).
 
Ми тепер знайшли музику до курбасівської вистави «Алло, на хвилі 477!». Там є пісня, в якій дуже багато якихось натяків на тогочасні, 1927 року, політичні і суспільні реалії, і вони абсолютно невловимі для сучасної публіки. То як можна це відтворити? Неможливо, треба своє писати. 
Я думаю, у тім, власне, суть культури: ти вступаєш у діалог з іншим митцем крізь час і простір, по-своєму відчуваєш його матеріал. Чи йому би те сподобалось, чи ні, то вже інша річ. 
 
Я можу написати про Курбаса наукову статтю, але скільки людей її прочитають? Тому я хочу щоб якомога більше людей це побачило, зрозуміло, захоплювалося тим, як захоплююсь я. Хочу, щоб молодь захопилася. І зрештою, щоб про Україну говорили у світі. Бо тільки тоді є надія на розвиток. Тому я обрала візуальні засоби. Зробила з іншими виставку у «Мистецькому арсеналі», а тепер і виставу. 
 
— Як ви особисто прийшли до Курбаса?
 
— Випадково! Принаймні так я ціле своє життя кажу. На що мати завжди відповідала: «Тобі все здається випадком!» Я дуже хотіла бути американським режисером. І навчалась у Колумбійському університеті на магістраті, там є окрема школа мистецтва. Також я тоді працювала на телебаченні. Як майбутні режисери, ми мусили здати виставу, і я взялася за таку майже незнану п’єсу О’Ніла «Усім дітям Божим дано крила». Мені треба було для постановки десь двадцять акторів-афроамериканців. І ми з моєю подругою, а нині співавторкою Вандою Фіппс обдзвонювали усіх студентів, яких тільки знали. Вона теж афроамериканка і дуже мені допомогла. Поміж інших із пропозицією зіграти у п’єсі телефонували і Бараку Обамі, який із нами навчався. Але він виявився зайнятим — студіював право. 
 
Коли ж питання з виставою було вирішено, мій керівник класу запитав, а про що ти будеш писати наукову роботу? Коли я йому відповіла, що теж про О’Ніла, він сказав, то така величезна тема, що ти ніколи її не скінчиш. Візьми щось маловивчене, якось українського режисера, порадив він. 

«Коли дід розповідав про Курбаса, якого знав особисто...»

— Тобто американський викладач підштовхнув вас до вибору української теми дослідження?
 
— Саме так, бо знав про моє українське походження. Тоді я спробувала пригадати, адже мій дід розповідав мені, що вчився разом з якимось режисером. Я згадала прізвище того режисера — Курбас. Коли дід розповідав мені про нього, я його не слухала. А він знав Курбаса з університету, бо теж вчився у Відні, тільки на рік пізніше. Дід займався написанням словників. Курбас же більше ходив до театру, аніж на пари. От і все, що я пам’ятаю з дідових розповідей. Він усе хотів ще щось мені розповісти, але я була дитиною і пропускала то повз вуха. 
Я пішла до бібліотеки і, оскільки Курбас мав рідкісне для Америки прізвище, одразу знайшла дві книжки про нього. Я ще подумала — всього дві книжки, прочитаю їх за вихідні і швидко напишу щось невеличке. В результаті я написала найдовшу роботу з усього класу, і відтоді та тема мене не полишає. 
 
— Отже, ви дослідник Курбаса, його інтерпретатор, тлумач, що робить доступною його творчість для сучасного глядача.
 
— Знаєте, можна сказати: «Курбас такий мудрий, ви нічого не зрозумієте». А можна складні речі пояснити зрозумілими словами. В одному інтерв’ю у мене спитали, а що зробив Курбас? І я задумалась, як відповісти на це питання дуже коротко? Ми всі знаємо, що Малевич зробив квадрат, а Пікассо — фрагментований портрет. 
 
А що ж зробив Курбас? І тоді я відповіла: він зробив рух у «Газі», фільм у «Джиммі Хіггінс» і перетворення у «Макбеті». І сказавши те, зрозуміла, що для кращого розуміння людям необхідна візуалізація. В театральному музеї ми познаходили документи і зробили нашу першу виставку про Курбаса. Це було в Києві, а потім і у Харкові — місті, куди Курбас переїхав із «Березолем». Там він зрозумів, що треба робити сучасну урбаністичну українську культуру, на яку підуть люди. І він робить мюзикли, мелодрами з Ужвій, починає працювати з Кулішем. Він знаходить спільну мову з харківською авдиторією, це дуже цікавий і зовсім інакший період. Але мене, як режисера, все ж київський період цікавить більше. Курбас за п’ять років прихилив до себе і київську авдиторію. 
 
Правда, була ще та стара гвардія на кшталт Єфремова і представників етнографічного театру, що ненавиділи його і навіть видумали для нього спеціальне словечко — що він «курбалесить». Але таким було їхнє розуміння театру в той час. Ця старша генерація дуже билася за етнографічний театр і думала, що він і є українською культурою. Курбаса критикували за те, що замість вдягатися в шаровари у нього стоять на сцені догори ногами. Але вони так само і до Тичини мали претензії, і до Семенка, і до Бурлюка. 
 
Натомість Курбас знав світовий театр по Відню, де вчився в університеті. Це було його природне середовище, своєрідна культурна столиця для нього. І ще важливий момент: він був галичанином, а коли сходяться Галичина зі Східною або Центральної Україною, то відбувається дуже цікавий діалог. 

«Повертаюсь до Театру Франка через 29 років»

— Як загалом Курбас вплинув на український театр? 
 
— Я думаю, що Єрмакова у своїй книзі «Березільська культура» дає дуже якісний аналіз. Це не лише вплив Курбаса, а й його учнів. Причому перестрашених учнів Курбаса, бо то були сталінські часи. Наприклад, його головний композитор Мейтус боявся про нього говорити майже до самої смерті, і то є страшна річ. Але він був молодим композитором і це цілком зрозуміло. 
 
Радянська історія викривила нормальний хід речей. Тому що мистецтво росте, як воно є, воно повинно мати вільний простір. Ми не знаємо, як би виглядала українська культура, якби не цькували Тичину чи Хвильовий не застрелився, чи не розстріляли Курбаса, Йогансена, інших. І скільки людей не пішли в культуру, бо вони бачили, що відбулось!.. Українська культура дуже потерпіла через колоніалізм. І скільки ми ще всього не знаємо. 
 
Українське коріння Вірляни Ткач (крайнє фото праворуч): бабуся і мама (з лялькою).
Фото з архіву Вірляни Ткач.
 
У 1990 році я вперше приїхала в Україну з виставою про Курбаса, але це було більше про нас, наш американський театр, аніж про Курбаса. Бо ми зробили її в Нью-Йорку з американцями. Там був, крім мене, один лиш українець у тій постановці — композитор. Ту виставу, до речі, ми ставили у київському Театрі Франка. Відтоді я в ньому не бувала, і ось тепер знову ставлю тут виставу. І знову — Курбас. 
 
Я сама вперше тоді приїхала до України, мені було дуже страшно, я навіть думала одразу втікати назад. Але тоді мене відвезли до Харкова, я там зустріла останнього березольця Романа Черкашина, його дружину. Він повів мене у будинок «Слово». Якось так було тоді брудно, волого. Але він каже мені: «Бачиш, там Тичина пише вірші, а там Курбас жив, а там Хвильовий стріляється...» І це була космічна хвилина для мене, бо до того я нічого не розуміла. Я виросла в іншому світі, і то був шок для мене, і я захотіла всім про це розповісти... 

«В Америці нема міністерства культури»

— Чи можна сказати, що в Україні дотепер перемагає той етнографічний театр, за який так уболівали опоненти Курбаса? Ба, навіть гірше — радянський, коли в наших репертуарних театрах досі йдуть вистави, ті самі, що йшли у 70-ті роки...
 
— Це не тільки ваша проблема. Не можна сказати, що в нас, в Америці, немає такого також. Є бродвейські театри, такі собі динозаври 80-х. На Бродвеї грають вісім разів на тиждень ту саму виставу. Я працювала на одній такій виставі «Амадеус» як асистент режисера. То є вбивчо, після місяця думаєш повіситись (сміється). Вистава йде, аж поки на неї не перестануть ходити люди. Одна вистава йшла 25 років. Тобто лише коли нема попиту, тоді це все й закінчується. І так працюють 30 бродвейських театрів. 
 
Але такого, як у вас, вочевидь нема. Коли ти приходиш працювати в театр і вже в ньому до кінця, аж доки тебе не трафить на сцені. У нас свої вимоги, спілка театральних діячів. І незалежні театри не можуть до кінця світу грати. Скажімо, тільки три тижні, 12 вистав, а потім мусиш щось переробити. І це робота за контрактом, актори постійно зайняті в різних проектах. У нас завдяки такій системі навколо виросла ціла індустрія. Щось схоже у вас зароджується в кіно.
 
— Вірляно, ви популяризуєте українську культуру в цілому світі, і, як не парадоксально, в самій Україні. Чи це має бути справою таких ентузіастів, як ви, або ж справою держави?
 
— Держави також. Знаєте, в Америці нема міністерства культури. Але є система державної підтримки на регіональному рівні, різноманітні грантові програми. Бо культура — то найбільша індустрія Нью-Йорка. Музеї і театри важать більше, ніж банки або спорт. І місто підтримує культуру. Щоправда, з приходом до влади республіканців багато ініціатив згорнули. Але Трамп не назавжди. Влада змінюється, і то все треба пережити і витерпіти. 
 
— Так само, як нам тут?
 
— Я бачу, як багато хто з людей мистецтва переживає те, що сталось. І дехто навіть розриває стосунки з тими, хто, на його думку, не так проголосував. Але, знаєте, не можна перестати говорити з тими, в кого інші погляди. Бо якщо ти відкинеш когось, то втратиш шанс його переконати. Навіть маючи різні погляди, треба залишати можливість діалогу. Діалог — то є добра річ.