Петро Андрійчук — художній керівник заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України «Дарничанка» Центру художньої та технічної творчості «Печерськ» і народного аматорського хору «Княжа вольниця» села Білогородка Києво-Святошинського району.
Родом iз Борщева, що на Тернопільщині. Професор Київського національного університету культури і мистецтв. Заслужений працівник культури України, кавалер ордена «За заслуги» III ступеня.
Нещодавно нагороджений орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.
Особистість надзвичайно багатогранна: музикант (диригент, виконавець на баяні, аранжувальник, композитор), громадський діяч, публіцист, провідний фахівець у галузі українського народно-хорового мистецтва.
«Педагогам раджу ніколи не ставити хрест на дитині»
— Пане Петре, ваше життя — мов калейдоскоп: репетиції, концерти, лекції в університеті, відрядження... До якої події дотичні тепер?
— Щойно повернулися з гала-концерту Міжнародного фестивалю народного хорового співу імені Віталія Іжевського «Над собором пісня дзвінко лине». Він відбувається в селі Іллінці на Вінниччині. А в галереї «Печерськ» у Києві відбувся концерт до 205-річчя від дня народження Тараса Шевченка. «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...»
У переддень Соборності України «Дарничанка» взяла участь у презентації Рушника національної єдності у дзвіниці Успенського собору Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Постійні репетиції проводимо у Білогородці під Києвом — iз хористами «Княжої вольниці». За навчальним графіком чекають студенти.
Уже років вісімнадцять працюю над створенням енциклопедії українського хорового мистецтва — на цю роботу мене надихнув світлої пам’яті Анатолій Авдієвський. Колись натхненно розповідав йому, які ж цікаві в нас є люди й колективи, а Анатолій Тимофійович спрямував і благословив на цю роботу. Вже записав понад дві тисячі статей. Люблю цю справу і вірю, що неодмінно її завершу.
— Ви закохані у музику, пісню, Україну... Звідки це у вас?
— Від народження. Від Бога. Від батьків. Скільки себе пам’ятаю, батьки будувалися, важко працювали. Тато любив усе робити неквапом, розсудливо, якісно. Покладе, наприклад, кілька цеглин й заводить: «Цвіте терен...». А мама з кімнати, пораючись із баняками, підхоплює: «А цвіт опадає»... І вся оселя наповнюється піснею.
Можна сказати, що батьки мої були прагматичні романтики. А взагалі я дослідив свій родовід iз восьми поколінь. Про маму писали газети, журнали, є навіть книжка Валентини Штельмах «Два життя — дві долі». Там йдеться про двох ровесниць, які не знали одна одну, але долі в них схожі. Одну з них, сестру авторки, було запроторено до Освенцима, а друга — моя мама за любов до України стала в’язнем Норильських таборів. Тато, за метрикою Олексій, а за паспортом Олександр — зі Скали-Подільської, батьківщини славетного співака Мирослава Скала-Старицького.
Не лише з іменем, а й із прізвищем відбулися курйози: за якихось півстоліття, із калейдоскопічною зміною на Західній Україні влад, рід Андрейцівих спочатку переписали Андрейчуками, а невдовзі Андрійчуками. Тато був прекрасним шевцем, виготовляв пречудове взуття. До нього приїздили й замовляли чоботи, черевики з багатьох сіл, навіть обласне керівництво. Батьки докладали всіх зусиль, аби мене виховати й вивчити.
— Ви легко вступили до музичної школи?
— Навпаки, спочатку мене не взяли, бо зовсім не мав слуху. А конкурс був шалений! І хоч здібностей не виявив, але музикою марив. Та одного разу трапився випадок — біля нашого двору зупинився чоловік і привітався: «Слава Ісусу Христу! Я ваш новий сусіда, Іван Михайлович Павлюк». Батьки запросили до хати, пригостили. Звернули увагу, що в нього якась дивна валіза, а він тут-таки дістав звідтам домру й почав грати. Іван Михайлович виявився вчителем музики.
Вже у вересні, коли розпочалося навчання, йому потрібно було набрати клас, й мене прийняли до музичної школи. Я був щасливий! А ще через два роки захопився грою на баяні. Із задоволенням відвідував уроки Івана Михайловича. Ось тільки із сольфеджіо були проблеми. Три роки ходжу до музичної школи — й «нічого не чую»! Пощастило на товариша, в якого я постійно списував музичні диктанти. То був син дяка Степан Дем’янишин з абсолютним (ідеальним) слухом.
Настав день, коли наш педагог раптом заявив, що хоче перевірити, чого нас навчив. Пообіцяв оцінок не ставити. Степан здає першим, я — за ним. Учитель наголошує: «Прошу не списувати!». Для певності навіть пересадив мене. Однак усі мої самостійні відповіді виявилися правильними. Вчитель на радощах вибіг у коридор і закричав, що в мене абсолютний слух прорізався. Відтоді я всім батькам і педагогам раджу ніколи не ставити хрест на дитині. Талант може розкритися будь-коли!
— Тож до здійснення мрії ви йшли «як по нотах»?
— Так, успішно закінчивши музичну школу по класу домри й баяна, вступив до Тернопільського музичного училища. Вчився несамовито, бо остаточно зрозумів, що музика — моє покликання і майбутнє. Не пропускав жодного концерту, спектаклю, виставки.
Прийшов час вступати в консерваторію. Батьки дали чималу суму — 120 карбованців, але я мав гріх — постійно купував музичну, художню й наукову літературу, грамплатівки із записами класичної музики. Тому назбиралося чимало боргів, і половину із цієї суми я повернув своїм «кредиторам». А тих 60 карбованців, що залишилися, аж ніяк не вистачало на тривалу вступну епопею у Києві. Тому між екзаменами довелося підробляти у масовці на зйомках, що проходили на центральному стадіоні.
У Київській консерваторії пощастило на педагогів. Насамперед завдячую своїм наставникам, професорам Миколі Івановичу Різолю та Івану Адамовичу Яшкевичу. Блискучу школу диригування пройшов у Миколи Івановича Гозулова.
«У репертуарі в нас понад сотня пісень»
— Ви досить часто очолюєте журі різних фестивалів, конкурсів.
— Так, мене запрошують, знають, що я вимагаю принципового й справедливого оцінювання. Багато колективів й артистів-аматорів, дізнавшися, що я буду в журі, погоджуються взяти участь у мистецькому заході. Один iз найпрестижніших — Всеукраїнський фестиваль-конкурс колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького. Його за життя завжди очолював Анатолій Авдієвський. Цього року фестиваль відбудеться у жовтні в Українському домі. Прекрасний Всеукраїнський фестиваль народної творчості «Червона калина» відбувається у Кривому Розі. Це унікальне місто, де й керівники, й містяни підтримують українську музично-пісенну культуру, дбають про талановитих виконавців.
Цікаві мистецькі заходи маємо й під Києвом, у Бучі, Ворзелі — Всеукраїнський фольклорно-етнографічний фестиваль «Золоті ключі» імені Василя Верховинця, фестиваль духовної музики «Введенські піснеспіви» та конкурс аматорської творчості «Пісенні візерунки».
Не можу не згадати фестиваль-конкурс стрілецької пісні «Красне поле», який відбувається у Хусті на Закарпатті. Це саме там, де Карпатська Україна була проголошена незалежною державою. Отже, фестивальний рух є, українська пісня лунає. А колективи творять чудеса. Нам є чим пишатися.
— Як «Дарничанка» увійшла у ваше життя?
— Під час навчання на другому курсі консерваторії ми зі студентами організували ансамбль народної музики. Попросили професора Миколу Івановича Гозулова бути нашим консультантом. Одного разу він зустрів Григорія Васильовича Кулябу, який очолював «Дарничанку». Він поділився з колегою: «Мені потрібний ансамбль народних інструментів». Тож і почав там підробляти. Спочатку як учасник інструментального ансамблю, згодом концертмейстер хорової групи. А вже коли закінчував консерваторію, мене запросили до цього ансамблю як молодого спеціаліста. До речі, навіть відвойовували, бо за розподілом на мене чекали або філармонія в Рівному, або педуніверситет у Ніжині. Ось так і влився в «Дарничанку», й невдовзі закохався у цей хор, а через десять років очолив його.
— «Дарничанка» й далі подорожує Україною, гастролює за кордоном?
— Так. «Дарничанку» вирізняють з-поміж інших колективів, приймають із захопленням. Понад двадцять країн гідно оцінили наше мистецтво. Ми завжди намагаємося добиватися глибокого проникнення у зміст виконуваного твору, приділяємо багато уваги нюансуванню, динаміці, дикції, звуковеденню. Та найдорожче в колективі — це люди. Вони дивовижні! Не можуть не співати. Витримують виснажливі репетиції.
У своїй роботі я керуюся принципом: аматорської творчості не існує, всі й усе мають робити фахово. Тож якість у нас — передусім, співати маємо професійно. Це ж можна сказати i про вчителів, медиків, будівельників, юристів! Більше того, я вимагаю, щоб хористи не просто співали, а робили це з насолодою, із задоволенням — тоді й буде результат! Добираємо співаків за трьома критеріями: музичні здібності, перспективний вік, людські якості. Є у нашому колективі учасниця, яка співає з 1972 року, коли керівником був славетний Анатолій Максимович Пашкевич. Це наша староста Катерина Суліма. Її щороку колектив обирає старостою. У репертуарі в нас понад сотня пісень. Намагаємось уникати дублювання репертуару інших колективів. Дбаємо і про неповторність костюмів.
— Чи можете пригадати якісь цікаві чи курйозні випадки під час гастролей?
— Крім кращих столичних сцен, виступати доводилося і в маленьких клубах, і на майданах, і в полях... Траплялися такі клуби, з яких почергово вибігали на вулицю погрітися. А на Кіровоградщині, у Вільшанському районі, якось закінчили концерт о першій годині ночі, аж раптом завідувач ферми каже: «Наші доярки не змогли вас послухати, вони засмучені, чи не могли б заспівати для них зранку? Зміна починається о четвертій». Пів на п’яту ми вже співали на повну силу.
У Василівці, що на Запоріжжі, у часи безгрошів’я одна пані слухала, як ми розспівувалися, а потім швиденько побігла додому й виміняла яйця на квіти, а після концерту вручила нам. Пригадую ветерана на милицях, який зронив крізь сльози: «Де ж ти, «Дарничанко», раніше була, коли нас, ветеранів, було понад 80, а тепер лишилося троє...» Українці — люди дивовижні. Вони на знак подяки виносять на сцену яблука, горішки, насіння — усе, чим багаті.
— Пане Петре, завдяки педагогічній праці ви маєте прекрасну можливість йти в ногу з часом. Які вони, сьогоднішні студенти?
— Чудові. Усі вони різні — як і має бути. До кожного студента треба шукати індивідуальний підхід. Епоха інша, ментальність інша, це діти, які не уявляють себе без мобільного зв’язку. Вчити їх, послуговуючись тими ж методами, за якими навчали нас, — неможливо. Я намагаюся знаходити спільну мову зі своїми студентами, допомагаю їм працевлаштуватися за фахом. І що дуже приємно, після закінчення університету вони не поривають зі мною зв’язку.
— У що вірите сьогодні?
— У Бога, добро, порядність, талант, в Україну і її людей. У правду, яка закладена в пісню.
