Продовжуємо знайомство з видатними постатями української історії в рамках відзначення 350-річчя заснування гетьманської столиці в Батурині.
Цього разу розповімо про дещо забутого, але не менш значимого гетьмана — Івана Самойловича, котрий три століття тому боровся за збереження Української держави і мріяв про кращу долю українського народу.
Навряд чи пересічний громадянин згадає його здобутки перед державою, його ім’я блякне на тлі інших героїв доби Гетьманщини.
Так сталося, що довгий час про українських історичних діячів не можна було писати правду, критично аналізувати їхню діяльність, а з часом це все вело до породження різних легенд і міфів.
Герой нашої статті також зі списку видатних керманичів потрапив до переліку осіб, які нібито дбали лише про себе.
Тому до гетьмана прищепили зневажливе прізвисько «Попович» — син звичайного священика, формуючи уявлення як про гетьмана, котрий нічим не відзначився в історії, тяжів до особистого збагачення та в усьому наслідував традиції Московської держави.
Спробуємо тепер аргументами та аналізом фактів спростувати легенду про «заможного Поповича» та познайомити вас із гетьманом Іваном Самойловичем.
До змови непричетний
Зазирнемо у минуле і розпочнемо розглядати життя Івана Самойловича не від гетьманської столиці Батурина, а з сучасної Житомирщини. Там, у селі Ходорків, близько 1630 року в родині місцевого священика народився майбутній гетьман.
Однак він не продовжив справу свого батька, не поєднав життя з духовною кар’єрою, а обрав шлях військового діяча.
Освіту Іван Самойлович вирушив здобувати до одного з найкращих на той час у Європі навчальних закладів — Київського колегіуму. Завдяки отриманим знанням у майбутньому він зміг не тільки обіймати високі державні посади, а й став однією з найосвіченіших особистостей свого часу.
Завершивши навчання, майбутній гетьман став на писарську службу у містечку Красний Колядин, сучасна Чернігівщина. Через деякий час його там обирають сотником. У 1665 році Самойлович очолює кінне козацьке військо.
Тоді йому командування Прилуцького полку довіряє відповідальну місію — очолити козаків для боротьби проти польських королівських військ під Смоленськом.
Як вважає більшість дослідників, ця подія в житті Самойловича різко змінила його долю. Після військового походу, де він проявив свій військовий хист, майбутній гетьман переїздить до Чернігова. Там його обирають полковим осавулом, а потім — полковим суддею.
В той період свого життя майбутній гетьман знайомиться з чернігівським полковником Дем’яном Ігнатовичем та поступово стає його соратником. Коли Ігнатовича обирають генеральним осавулом, то посада полковника переходить до Самойловича.
Під час антимосковського повстання чернігівський полковник підтримує свого соратника, якого у 1669 році затверджують на Глухівській раді першим батуринським гетьманом. За вірність Дем’ян Ігнатович запрошує його до гетьманського уряду.
Тож у 1669 році Самойлович з родиною переїздить до Батурина, де його обирають генеральним суддею. Крім прямих суддівських обов’язків, з часом Іван Самойлович очолив ще й посольства від гетьмана з різними дипломатичними дорученнями до московського царя.
Після підступного усунення Москвою від влади Дем’яна Ігнатовича гетьманська булава переходить Івану Самойловичу. В історії утвердилася хибна думка, що генеральний суддя відіграв ключову роль у змові проти першого батуринського гетьмана.
Але, як доводять останні дослідження українських та російських істориків, Самойлович не писав донос на Ігнатовича та не був головним організатором змови проти нього. Це зробив інший представник українського уряду, генеральний писар — Карпо Мокрієвич, мабуть, через особисті політичні амбіції.
Археологічні дослідження фундаментів собору Живоначальної Трійці у Батурині, 2008 рік.
Сильне військо — сильна держава
Керманичем Української держави Івана Самойловича обирають у червні 1672 року. Очоливши гетьманське управління, він велику увагу приділяв стабілізації внутрішньої ситуації в Українській козацькій державі.
Одним із найперших заходів Івана Самойловича стало розширення українських збройних сил.
Він продовжив справу першого батуринського гетьмана Дем’яна Ігнатовича, збільшив кількість українського найманого війська — сердюцьких (піхота) та компанійських (кіннота) полків. Вони складалися з професійних військовиків: чоловіки віком від 17 до 50 років, які пройшли спеціальне навчання.
Як відомо, військо відігравало важливе значення, бо було гарантією миру й силовим знаряддям збереження територіальної цілісності Гетьманщини. Як бачимо, історія повторюється. І зараз український народ, як і свого часу Самойлович, змушений збільшувати, формувати та модернізувати свої збройні сили. Адже без сильної армії не може існувати й сильної цілісної держави!
Крім цього, у внутрішній політиці гетьман для стабілізації державного управління сприяв зміцненню державної еліти — засобу збереження та подальшого розвитку української державності.
В роки гетьманування Самойловича запроваджено таку привілейовану групу державної еліти, як бунчукові товариші. Це переважно були сини козацької старшини.
Вони підпорядковувалися тільки гетьману й у мирний час виконували різні доручення: забезпечували провіантом армію, наглядали за станом шляхів, поштових станцій, очолювали дипломатичні посольства, брали участь у роботі гетьманського уряду.
Під час військових походів із них формували окремий військовий загін. У разі необхідності з бунчукових товаришів призначали наказних полковників та командуючих військ. За наступних гетьманів бунчукові товариші стали джерелом кадрів для державного управління.
Та сторона Дніпра належить нам!
На той час українські землі офіційно були розділені на Лівий та Правий берег по річці Дніпро між Річчю Посполитою та Московською державою.
На Лівобережжі тоді панував відносний спокій, чого не можна було сказати про Правобережжя. Там точилася справжня війна. Зрозуміло, що гетьман не міг спокійно спостерігати з Батурина, як там, по той бік Дніпра, лилася кров українського народу.
Тому він для себе ставить завданням — повернути українським землям мир, що тоді дорівнювало соборності Української козацької держави. «Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово говорив Іван Самойлович.
Тому гетьман у 1674 році вирішує розпочати військовий похід на Правий берег. З об’єднаними військами він полишає гетьманську столицю й вирушає на допомогу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який на той час уже не мав достатньо сил боротися проти зовнішніх та внутрішніх супротивників.
Особливо чигиринський гетьман не був до вподоби польському королю. Довгий час в історії панувала думка, що цей похід відбувся винятково за наказом московського царя, але слід зауважити, що ініціатором військового походу був уже ж таки гетьман Іван Самойлович та його адміністрація.
Тоді багато селян та міщан військо гетьмана зустрічали без опору, адже вони були втомлені від постійної війни і бажали повернути собі право жити спокійно та вільно на своїй рідній землі. Саме завдяки підтримці з боку місцевого населення прибічники польського короля не змогли перемогти Івана Самойловича. Остаточну крапку у цьому поході поставив Петро Дорошенко.
Він не прагнув воювати проти лівобережного гетьмана. А, навпаки, бажав повернути українській державі єдність. Тому чигиринський гетьман добровільно погодився у 1676 році віддати свою булаву на користь Івана Самойловича.
Для правобережного гетьмана соборність стояла вище його політичних амбіцій та прагнень до влади. З того часу було подолано розкол у державному управлінні, а Батурин отримав статус єдиного адміністративного центру Української козацької держави.
Це об’єднання тоді не всі країни визнали на міжнародному рівні. Турецький султан не прийняв переходу Дорошенка на бік лівобережного гетьмана, а Туреччина втратила можливість впливати на політичну ситуацію на українських землях.
За це турецько-татарським військом у 1678 році було спалено колишню гетьманську столицю Чигирин — ще один символ української державності. Лише мирна угода могла зупинити війну з Туреччиною.
Тому гетьман Самойлович став одним із ініціаторів укладення Бахчисарайського мирного договору між турецьким султаном і Кримським ханством з одного боку та Московською державою — з іншого у 1681 році. Договір вирішував долю частини українських земель.
Як вважає більшість істориків, це був дипломатичний успіх гетьмана Івана Самойловича та гетьманської адміністрації, а не московського уряду.
Гетьман хотів зупинити процес втрати Київською митрополією самостійності
У внутрішній політиці керманич велику увагу відводив Українській православній церкві, що надавала ідеологічну підтримку в умовах боротьби за збереження незалежності козацької держави, була осередком підтримки національної державницької ідеї, центром згуртування українського народу.
Саме православна церква була обрана українським керманичем як один із важелів у боротьбі за об’єднання українських земель та повернення українському народові миру.
Тому гетьман здійснив заходи щодо підтримки Київської митрополії. Іван Самойлович активно підтримував тісні стосунки з керівниками Української православної церкви, отримував від них допомогу у вирішеннях різних державних питань.
Також гетьман шукав підтримку для Української держави і серед духовних центрів світового православ’я. Наприклад, Іван Самойлович одним із перших серед українських керманичів почав надавати благодійну допомогу для будівництва болгарського монастиря Зограф на горі Афон.
Окрім цього, гетьман намагався укріпити роль Батурина, бажаючи зробити гетьманську столицю одним із провідних духовних центрів, після Києва, для українського народу. В цей час Іван Самойлович згуртовує у Батурині українських церковних діячів.
Так, у 1679 році до гетьманської столиці переїздить Данило Туптало (Димитрій Ростовський) — церковний діяч, богослов і письменник, православний святий, настоятель Батуринського Миколо-Крупицького монастиря.
На думку дослідників, він став духовним наставником для Івана Самойловича. Упродовж другої половини ХVII cт. на українських землях гетьман Іван Самойлович ініціював активне церковне будівництво.
За його підтримки у Батурині завершилося будівництво собору Живоначальної Трійці — головного храму міста, що став потім духовним символом гетьманської столиці. Грандіозне церковне будівництво в цей час проводилося і в інших містах Гетьманщини — Глухові, Полтаві, Лубнах та Чернігові.
Таке будівництво важко було здійснювати без державної підтримки. Наприклад, у Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського зберігся лист Івана Самойловича від 1684 року про видачу з гетьманської скарбниці значної суми — 500 золотих Мгарському Лубенському монастирю, на прохання його настоятеля, духовного соратника Віктора Русиновича.
Ці кошти йшли на купівлю дерева, яке мало налагодити роботу цегляних печей. У них виготовляли цеглу для будівництва головного храму монастиря — Святого Преображення Господнього.
Але ще з часів Переяславської ради 1654 року московський уряд прагнув приєднати Київську митрополію до Російської православної церкви. Це була одна зі складових поступового «перетворення» України на «провінцію Московії».
Тому з часом московські духовні архієреї разом із царською владою розробили план такого приєднання. Активно він почав реалізовуватися у роки гетьманування Івана Самойловича
. В історичних працях, на жаль, поширена думка, що гетьман був прихильником такого об’єднання. Але до нашого часу не виявлено жодного документа чи листа, який доводив би таку позицію керманича.
Однак збереглися докази, які свідчать, що Іван Самойлович на державному рівні вживав заходів, щоб зупинити процес втрати Київською митрополією своєї самостійності. Насамперед підтримав рішення собору українського духовенства 1685 року, яке висловилося проти підпорядкування української церкви РПЦ.
Гетьман надіслав листа до московського уряду з проханням залишити за київським митрополитом всі його права, насамперед право називатися намісником Константинопольського патріарха, щоб відвернути розкол в Українській церкві.
Також у жовтні 1685-го відправляє до Москви представників від українського уряду, які наполягали на тому, щоб усі духовні архієреї Київської митрополії призначалися від свого митрополита.
Проте всі дії гетьманського уряду не вплинули на хід подій. 8 листопада московський патріарх Йоахим висвятив Гедеона Четвертинського на київського митрополита.
У травні 1686 року московська делегація вмовила Вселенського патріарха Діонісія IV на визнання правосильності цього акта. РПЦ розцінила це як право повністю перебрати всі права з підпорядкування української церкви. Хоча спеціально затверджених документів з цього приводу не було.
Відтоді українська церква на довгі роки не мала важелів ідеологічної підтримки українських керманичів у боротьбі за незалежність України. І нарешті великими зусиллями справедливість була відновлена! Президенти України, духовні та громадські діячі, небайдужі громадяни, як і свого часу гетьман Самойлович, клопоталися про визнання неправомірності подій 1686-го і 5 січня 2019 років, відтак, відбулася визначна подія в історії України — надання Томосу про автокефалію Православної церкви України Вселенським Патріархом Варфоломієм.
Щоб не потрапити до «Вічного миру» ХХІ століття
Боротьба за повернення миру, прагнення до об’єднання всіх етнічних земель, збільшення професійного козацького війська, активна підтримка Української православної церкви, безперечно, нарощували могутність Гетьманщини.
І це все не входило в політичні плани Москви. Методом ослаблення для Української держави обрали вічний розкол: «краще поділити непокірливих козаків, ніж боротися за союз із ними».
У травні 1686 року між Польщею та Московією був укладений новий договір, котрий отримав назву «Вічний мир», тобто угода яка не мала обмежень у часі й узаконювала розподіл Гетьманщини. Частину правобережних земель тоді повертали Польщі, а Лівобережжя залишалося за Москвою. Цей договір перекреслював усе те, за що боровся і чого досягнув Іван Самойлович.
Зрозуміло, що «Вічний мир» гетьман не прийняв. Після цих подій уже невигідного керманича вирішили усунути від влади. І привід обрали швидко. Наступного року московське військо здійснило невдалий похід на Крим.
І як не дивно, але відповідальність понесли не московські командувачі. Її легко переклали на українського гетьмана, звинувативши у таємних домовленостях із кримським ханом. За це цариця Софія наказала відправити «неслухняного» гетьмана назавжди до Сибіру.
Як бачимо, наша рідна Україна і зараз переживає багато схожого: боротьбу за мир, єдність, територіальну цілісність, боротьбу за збереження Української православної церкви.
З уроків історії ми самі маємо зробити висновки, щоб потім не боротися з «Вічним миром» ХХІ століття...
Завітайте до заповідника «Гетьманська столиця». Тут дізнаєтесь докладніше про життя та діяльність Івана Самойловича, а також побачите єдине відтворення образу гетьмана у восковій фігурі, створене на основі наукової концепції працівників заповідника за прижиттєвими описами та зображеннями.
Чекаємо на вас у Батурині!
Каріна СОЛДАТОВА, старший науковий співробітник
Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»
