«Котелевський коржик» Оксани Дорошенко вже побував у 18 країнах і став оберегом на фронті для чоловіка

Жителька райцентру Котельва, що на Полтавщині, Оксана Дорошенко, юрист за фахом, започаткувала своєрідний авторський проект «Котелевський коржик», про який тепер відомо далеко за межами райцентру.

За словами молодої майстрині, надихнула її місцева народна традиція з випікання до Різдвяних свят коржиків, які називали «панянками». 

— Наш місцевий краєзнавець Василь Костюк дослідив, що перші згадки про «панянки» належать іще до ХVІІІ століття. Я ж знаю їх із дитинства. На Різдво обрядове печиво випікали сусідки-бабусі, і коли ми щедрували чи колядували, то в нагороду отримували це частування. «Панянки» випікали із солодкого пісного тіста, замішаного на воді, а розписували ріжечком із вощеного паперу, використовуючи суміш борошна, крохмалю та води, — то була майже ювелірна робота. Полива мала винятково рожевий колір — очевидно, тому, що як барвник використовували столовий буряк, який завжди був під рукою, для розпису ж застосовували й інші кольори, — пригадує Оксана. — Із часом саморобне обрядове печиво зустрічалося дедалі рідше. Минуло десь років 15, відколи бачила його востаннє.

І яким було моє здивування, коли одного разу на Різдво мій майбутній чоловік Андрій приніс мені... справжні котелевські «панянки»! Я думала, що ця народна традиція вже забута. Як виявилося, її свято берегли Андрієві бабуся Ганна й сестра Оксана. До речі, бабуся Ганна іще й пропагувала цю традицію — часто ділилася секретами приготування обрядового печива із журналістами. І хоч її вже, на жаль, немає серед живих, одна з бабусиних «панянок» досі зберігається в домі Андрієвої сестри.

«Святки минули, а бажання розписувати печиво лишилося»

Оскільки лишилися бабусині форми для випікання печива, якось перед Різдвом молода жінка попросила сестру свого чоловіка навчити її випікати «панянки». До заміжжя, зізнається, була дуже далекою від випічки.

 

А тут сам процес її настільки захопив, що вона до глибокої ночі розписувала коржики. Потім роздарувала їх хрещеникам, друзям. Святки минули, а бажання розписувати печиво лишилося. 

 

Куманці і глечики майстрині довелося вирізати з тіста.

 

— У школі любила малювати, але відтоді ніколи цим не займалася та й узагалі хисту до малювання всерйоз не сприймала, — констатує моя співрозмовниця. — Річ у тому, що після наро­дження сина Серафима я дуже змінилася. Таке враження, що в мені відкрилися якісь потаємні чакри (сміється). Наближався Великдень, і я вирішила знову порадувати домашніх коржиками — цього разу у вигляді писанок. Мені не хотілося малювати бездумно, от і почала цікавитися писанковою символікою. Знову роздала коржики рідним, приятелям. До того ж почала бавитися, розповідаючи про своє хобі й виставляючи знімки з власною випічкою в інтернеті. 

 

— Як ви зрозуміли, що вона цікава й іншим? — запитую. 

 

— Коли дарувала коржики друзям, вони були просто в захваті, запевняли, що я могла б на цьому заробляти, — відповідає Оксана. 

 

Хто знає, можливо, захоплення, врешті-решт, і переросло б у власну справу, якби їй не запропонували цікавої роботи в історико-культурному заповіднику «Більськ», від якої вона не змогла відмовитися. Так із помічника нотаріуса (такою була її остання посада) Оксана Дорошенко перекваліфікувалася на молодшого наукового співробітника. 

 

— Іще в декретній відпустці я почала досліджувати мереживні металеві диво-димарі на будинках нашого селища. Якщо ви помітили, вони незвичайної форми, зроблені в одному стилі, й водночас кожен із них особливий. Як виявилося, усі вони є витвором рук одного місцевого майстра Григорія Шморгальова, котрий, на превеликий жаль, нещодавно покинув цей світ. А коли прийшла працювати в історико-культурний заповідник і продовжила етнографічне дослідження котелевських димарів, мені було так незвично: виконуєш роботу, яка тобі до вподоби, та ще й зарплату за це отримуєш, — дивується Оксана. — Як ото бувають місця сили, так у мене в фондах заповідника є речі сили, скажімо, керамічна чорнолакова корчага зі врізним геометричним орнаментом, інкрустованим білою пастою, датована VIII століттям до нашої ери. Як уявлю, що їй понад 2,5 тисячі років, — дух перехоплює.

 

 Коржики Оксани досконалі не лише за формою, а й за смаком.

 

До речі, оту сакральну символіку Оксана також використовує, розписуючи свою випічку. Навіть «підсіла» на цей візерунок — він у неї повторюється на багатьох коржиках. Таким чином, молодій жінці цікава й робота, і хобі. І дуже хочеться їх поєднати, все встигнути. Тому, попри те, що виготовляє коржики на замовлення, так і не вийшла на формат традиційного бізнесу. 

 

— Бізнес, окрім обсягів, передбачає будь-який каприз за ваші гроші. А я так не можу, — запевняє майстриня. — Хтось подумає, що я надто примхлива, та річ зовсім не в цьому. От одного разу не змогла відмовити родичам і взялася малювати «мультяшних» персонажів, про що мене попросили. У підсумку все вийшло надто вимученим. Отак зрозуміла, що за якісь беззмістовні речі не варто навіть братися. Коли ж малюю від душі, усе просто ллється само собою — у такому разі можу розписувати коржики допізна. Загалом уночі, коли ніхто не заважає, для мене настає благословенний час для творчості. Щось беру від вишивки, від якої млію, щось — від кераміки, писанкарства. Це не означає, що сліпо копіюю узори. Ні, схоплюю їхню суть, а потім малюю, як відчуваю. Буквально горю при цьому — настільки цей процес захоплює. І для мене дуже цінно, коли горить отой вогонь. Надзвичайно радію й результату. І оця радість теж мені дуже дорога. А коли бачу, що мій витвір подобається людям, то й зовсім щаслива. 

 

Котики, квіточки, сердечка самі 

просяться до рота. Але як їсти таку красу?

«Ніколи не знаєш, ким прокинешся завтра»

Якось Оксаниними коржиками з ручним розписом зацікавилися члени команди відомого проекту Ukrainer. Щоправда, до Котельви вони тоді так і не доїхали, але сам факт, що її хобі викликало цікавість у такої крутої команди, став поштовхом до того, щоб розвивати свою майстерність і далі. Пригадавши, як мама в дитинстві називала будь-яке печиво власної випічки коржиком, Оксана придумала й оцей логотип — «Котелевський коржик» — за аналогією з петриківським розписом, решетилівською вишивкою, опішнянською керамікою. 

 

Десь приблизно в цей час до неї звернулися з Посольства України в Королівстві Таїланд, замовивши до Дня вишиванки «вишиваних» коників, півників тощо. 

 

Перевтілення сніговика у вуйка.

 

— Коли приготувала й розписала партію коржиків для посольства, то вислала їх до Києва, а звідти вже хтось відвіз їх у Таїланд. При тому, що мої коржики побували у 18 країнах світу, за кордон їх іще жодного разу не надсилала, бо це надто дороге задоволення. Зазвичай висилаю до Києва чи Львова, а звідти їх передають далі. Часто наші співвітчизники, їдучи в гості за кордон, самі везуть їх туди як гостинець. Був випадок, коли в мене замовили коржики з Італії. Але вийшло так, що я не вклалася в обіцяні строки. Бо насправді приготування коржиків забирає багато часу.

 

Спершу замішуєш медове тісто, яке має постояти ніч у холодильнику. Коли випікаю коржики, того ж дня не розписую — вони мають набрати форми. Третього дня роблю глазур, яка теж має вистоятися. І тільки четвертого — сідаю малювати. Глазур різних кольорів по чайній ложечці розливаю в кондитерські мішечки, тобто години дві готуюся до малювання. Барвник беру тільки дорогий, американський. Розписую одного котика, півника тощо приблизно чотири години — за всього бажання цієї роботи швидко не поженеш. Тому так і вийшло, що оте замовлення виконувала тривалий час. До того ж мала їхати в термінове закордонне відрядження, тож не встигла відправити партію вже готових коржиків.

 

Таким чином, замовниця на мене образилася, і я її чудово розумію. Після цього, думала, до мене вже точно не звернеться. Та невдовзі отримала від неї послання, в якому йшлося про те, що мої коржики просто неймовірні й вона хоче замовити їх іще, аби здивувати когось із друзів. Читала ці слова зі сльозами на очах. Для мене дуже цінним було те, що, незважаючи на мої «проколи», людина отак відгукується про мої коржики.

 

Це те, що найдужче надихає й мотивує іноді недосипати й чимось жертвувати, додає сил, — розчулено говорить Оксана. — Загалом можу взяти на місяць два-чотири замовлення — не більше. І завжди попереджаю людей: я візьмуся, якщо ви готові чекати на коржики ручного розпису місяць.

 

 

 

 

Ось так Оксана долучилася до проекту «Музей на Поштовій площі».

Фото з особистого архіву Оксани Дорошенко.

 

Побувавши в музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні, майстрині захотілося виготовити свої коржики у формі куманців, глечиків. Довелося вручну вирізати їх із тіста, а потім розписувати — от такий був експеримент. Малювала й пейзажі, і якісь фантастичні образи, нині ж віддає перевагу сакральним українським орнаментам. 

 

— Оце за формою мав бути сніговик, але в мене він перевтілився у вуйка в національному одязі, — показує Оксана. — А оцей коржик із зображеними на ньому деревом життя й берегинями пройшов війну. Мій чоловік за фахом учитель хімії й біології, але, коли росіяни напали на нас, пішов до військкомату й спершу служив там, а потім відправився на передову. Андрій потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади й майже рік провів в окопах, разом із побратимами тримаючи оборону на Світлодарській дузі на Донеччині. Скільки разів, бувало, починаємо розмовляти з ним по мобільному телефону — аж тут раптом лунають постріли, і Андрій відключається.

 

Такі хвилини були для мене найважчими. Хоч він ніколи не скаржився, на запитання, яка там обстановка, відповідав одним словом: «Специфічна». Коли чоловік пішов на війну, я почала писати вірші. Життя — дивовижна річ. Іноді думаю: ніколи не знаєш, ким прокинешся завтра. Можна все життя пізнавати як іншу людину, так і себе. Хіба могла собі уявити колись, що, будучи юристом, працюватиму в археології, розписуватиму коржики, відкрию в собі поета? Скільки в людині всього дивного, цікавого, прихованого!

 

Через місцевого священика Миколу Ковальова, який із самого початку збройного протистояння на сході України курсує в зону бойових дій, Оксана передавала свої коржики воякам на фронт. З одним із таких коржиків Андрій і повернувся додому. Тепер щасливе подружжя Дорошенків зберігає його як сімейну реліквію. 

 

— А ці тематичні коржики розписані в межах проекту «Музей на Поштовій площі», — демонструє свої чергові шедеври талановита котелевка. — У нас улітку працювала міжнародна польова археологічна школа, її учасницею була й київська студентка — одна з активістів, котрі відстоюють будівництво на Поштовій площі в Києві підземного музею замість запланованого торговельного центру. Коли я була у столиці, вона навіть провела для мене екскурсію підземеллям. Дівчина ж і попросила, щоб я зобразила на коржиках одні з найбільш упізнаваних символів Поштової площі — поштамт та річковий вокзал. Звичайно, спершу в мене був «ступор»: я ж не художниця, як їх намалюю? Але вийшло, як у народній приказці: очі бояться, а руки роблять. Отак долучилася до популяризації згаданого проекту. І твердо вірю, що на Поштовій площі столиці врешті-решт таки буде музей, а не черговий торговельний центр. 

«Мені хотілося б, щоб коржик ручного розпису став своєрідним брендом Котельви»

— Ви сказали, що ваші коржики вже побували у 18 країнах, — нагадую. 

 

— Після того як почала активно виставляти свої творіння в інтернеті, одного разу ними зацікавився американський часопис Ukrainian People Magazine — це один із найбільших журналів української громади в Чикаго. У мене попросили, щоб розповіла про «панянки» як нашу локальну традицію. Мій матеріал на цю тему на­друкували — завдяки цьому познайомилася з головним редактором згаданого часопису Ольгою Рудою і стала спілкуватися з нею в мережі. Вона періодично розміщувала у своєму виданні дописи про мій коржик. І уявіть собі, який тісний світ: восени минулого року до Котельви приїжджала моя однокласниця Леся Руденко (вже понад рік вона працює програмістом у Чикаго). Так от, перед від’їздом вона замовила в мене партію коржиків — хотіла чимось вразити американських колег. Через неї мені вдалося передати й гостинець для знайомої редакторки Ольги Рудої, — розповіла Оксана ще одну цікаву історію, пов’язану з її «Котелевським коржиком».

 

— Одна художниця, з якою я познайомилася на «Гелон-фесті», їдучи з візитом у Корею, також возила туди мої коржики. А Ольга Спарок із української діаспори в Америці, котра завітала до Опішні на фестиваль «Борщик у глиняному горщику», зізналася мені, що приїхала спеціально по мої коржики. Пані Ольга також повезла їх за океан. Напередодні Нового року мої коржики замовив ірландець Брендон Мерфі. Він настільки залюблений в Україну й наші традиції, що навіть придбав квартиру в Києві й тепер живе то тут, то в себе на батьківщині. Ірландець замовив коржики у вигляді українських хатинок. Коли він прибув до нашої столиці, я йому їх переслала. Буквально недавно з моїми коржиками їздила знову ж таки в Америку Марина Цигрик — представниця ГО «Еколтава». Поділилася, що в американців, котрим їх презентувала, був культурний шок. Звісно, приємно таке чути. А іще минулоріч мій земляк Олександр Тимченко звозив мій коржик аж в Австралію! Поки що це найвіддаленіша коржикова мандрівка.

 

Оксана Дорошенко вже представляла витвори своїх рук і на виставці в опішнянській екосадибі «Лялина світлиця», а також на фестивалі «Борщик у глиняному горщику» та «Гелон-фесті». 

 

Попри те, що Оксанин коржик ручного розпису нагадує, швидше, витвір мистецтва, він ще й просто тане в роті, має неперевершений смак. Щиро говорю їй про це. Вона сміється у відповідь: якраз цього, мовляв, і хотіла добитися — щоб коржики були досконалими й за формою, і за смаком, аби за них не було соромно. 

 

— Із тістом довго експериментувала, — пояснює. — Дегустатором був Андрій, завжди щось радив. Отак із його допомогою поступово підбирала необхідні інгредієнти, аж поки не вийшла на свій авторський рецепт. Раніше все зважувала до грама, нині ж можу зробити тісто із заплющеними очима, без ваг знаю, скільки чого потрібно. Основу складають мед, вершкове масло, яйця, цукор, борошно. Секрет довершеного смаку в тому, що використовую тільки найкращі продукти. Мед беру лише домашній, натуральний — у нас багато друзів серед пасічників, вершкове масло — 82-процентне (про маргарин і чути не хочу). Зі спецій використовую корицю, цедру лимона, кероб і какао. Поливу ж роблю традиційну — з яєчного білка й цукрової пудри. Зберігатися мої коржики можуть із півроку, бо мед і кориця — це натуральні консерванти. Я куштувала свій коржик, який пролежав 11 місяців, — він був не надто м’яким, але за смаком, як свіжоспечений. 

 

— Можна сказати, що призабутій місцевій традиції ви дали нове життя, — підсумовую нашу розмову. 

 

— Може, це й дещо претензійна заява, але мені хотілося б, щоб коржик із ручним розписом став своєрідним брендом Котельви, щоб він ідентифікувався з нашою місцевістю. Поки що це авторський проект, та я б воліла, аби він став народним. Тобто готова ділитися рецептом, проводити майстер-класи — можливо, не сьогодні, а з часом. Було б непогано зібрати навколо себе однодумців, які б розписували коржики, продовжуючи традицію й популяризуючи її, — мріє Оксана Дорошенко.