Радикальний «Радикал»: скільки ртуті було у Києві біля «Даринку» до очищення території заводу

«Усе таємне рано чи пізно стає явним» — нещодавно випало переконатися в цьому під час олімпіади з цивільного захисту, яку проводили в одному зі столичних ЗВО.

 

Там випадково познайомився з Юрієм Кулішем (командиром оперативно-рятувальної служби міста Харків, одним з ініціаторів створення у 2004 році Комунальної аварійно-рятувальної служби «Київська служба порятунку»), який і привідкрив засіву утаємниченості щодо заводу «Радикал», розташованого на лівому березі Києва у «бермудському трикутнику» (Хімволокно—ДШК—«Радикал»). Я, як корінний киянин, котрий усе життя прожив неподалік тих місцин, був шокований почутим...

 

Як розповів Юрій Олексійович, у 2000—2006 роках їхня організація займалася санацією (очищенням) території заводу «Радикал». За ті роки їхня служба вилучила... 120 тонн ртуті та більше тисячі тонн інших хімічно небезпечних речовин.

 

Тоді це не афішувалося (та й зараз теж), бо за «мерування» Олександра Омельченка, знаючи про реальний стан справ на злощасному заводі, влада боялася, що в разі розголосу у столиці почнеться сильна паніка. 

 

І біда в тому, що чимало ртуті й інших хімічно-небезпечних речовин із заводу тоді повністю так і не було зібрано та вивезено за межі Києва. Спитаєте чому? А відповідь дуже проста!

 

«Нам не дали закінчити цю роботу, тому що цю територію, а це 64 гектари, почали... продавати», — із сумом пояснив Юрій Куліш. (Здогадайтеся, шановні читачі, з першого разу, зокрема, на якій території наразі розташовано всім відомий «Даринок»).

 

«Усе те шкідливе «добро» з’явилося на «Радикалі» тому, — продовжує Юрій Куліш, — що на заводі отримували кальциновану соду, яка йшла на важку промисловість, енергетику тощо. І соду отримували методом гідролізу, де одним із елементів була ртуть. На заводі було близько 20 величезних електолізерів, у кожному з яких — не менш ніж по 1,2 тонни ртуті... 

 

У 1996 році це режимне підприєм­ство збанкрутувало — його закрили й опломбували. Потім, десь до 1999 року, його фактично було пограбовано: вилучали кольоровий метал і т.п. Коли інформація про цей безлад «вилилась» назовні — почалася паніка... І тоді тендер дали можливість виграти харків’янам, щоб кияни поменше знали про реальні справи всередині заводу. Омельченко нас сильно опікав і казав: «Ці хлопці виграли тендер, тож прошу їм не заважати!».

 

Тож шість років ми й відпрацювали без зайвого суспільного галасу. Лише у 2004 році ми вилучили 500 тонн бертолетової солі, а це дуже вибухонебезпечна речовина. Ми ще жартували, що, мовляв, Бен-Ладен не знав, що у нас є така колосальна кількість, по суті, вибухівки! (Усміхається).

Вивозили ртуть із «Радикалу» в «Нікітртуть» — підприємство на сході України.

 

Там її очистили й продали десь далі. А зараз територія, на якій «Нікіт­ртуть», — по той бік фронту, в руках російських окупантів. І проблема в тому, що ртуть зараз нікуди здавати — її ніхто не хоче брати на утилізацію! Я вже не говорю про проблему ртутних ламп». 

 

До речі, метод (подібний до «радикалівського») використання ртуті на підприємствах уже давно не практикується у всьому світі (хіба що в Росії та Казахстані) — то вчорашній день. Нагадаємо, що столичний завод «Радикал» збудували у 1951 році (неподалік теперішньої станції метро «Лісова») — він був одним із трьох підприємств у СРСР, які на той час виробляли рідкісну й необхідну для оборони, енергетики та хімічної промисловості продукцію, для створення якої застосовували ртуть.