... Як помідор на колгоспному полі

13.02.2019

Так: що старе — що мале! Частенько забуваю, скільки мені рочків.
 
Не через пошесть на деменцію (я моду завжди зневажав!), а тому що нас таких ще є нетрохи: упертих, позасистемних, котрі навмисне поліпшують державну статистику своїм довголіттям, лякають жіночок «бальзаківського віку» компліментами і смішать юнок та молодиць.
 
Нам давно вже спеціальний термін вигадали — ейджизм (дискримінація за віком).
 
Дивно, може, й весело, що його вписали для «обмежень за сексуальним потягом» тільки малолітнім. Щодо старих збоченців печальна ситуація виплакана в попередньому абзаці.
 
Найшла коса на камінь. Переоцінила свої вбивчі можливості вітчизняна медицина.
 
Прикро вражений бюрократичний апарат: петицію стосовно обмеження «пенсам» посідати керівні державні посади ніхто не підписує, бо «нас багато, нас не подолати».
 
Про людське око  бідкається Пенсійний фонд і Мінфін — єдині, хто насправді радіє нашій життєздатності, бо звідки б тоді красти?!
 
Партійні вожді нацьковують свої племена бізнесюків на електорат, який вимагає доплачувати за гречку, поки що в доларах, а до осені захоче євро.
 
Бабусі вже не агітують за «солідного мужчину», а філософствують: цитують Романа Безсмертного, щиро дивуючи дідусів і пробуджуючи приспані ревнощі. Вони ж не сваритимуться зі своїми голубоньками «хтозна за що». 
 
Один поет, із гірко-кислим псевдонімом, пише колезі-цеховичці: «Ти ще з нею спілкуєшся? Вона ж — за «косату»!»
 
Навіть відповіді поетки, також «щербицького призову», не прочитав. Вражений, зачинив комп’ютер — це віко домовини, куди поскладано ілюзії та фальш з усього світу.
 
Царице Небесна! Я ж серед них ріс, учивсь на однакових підручниках, наші діди чи батьки воювали з фашизмом. На наших очах згнив комунізм, як помідор на колгоспному полі.
 
Чому ж мені видно, куди знов затягує налигачем підпорядкування вождеві, а трохи молодші — посліпли й поглухли: знов готові, мов юні піонери, зазирати комусь у рот і кланятися, дякуючи кумирові.
 
Політика — лише інструментарій, котрий робить країну успішною, а народ — заможним. Образно, політика — це найголовніша ріка. Така, як Дніпро, як Амазонка, або Ніл, або, також священний, Ганг. У кожної є притоки.
 
Ось вони — партії, що наповнюють політику. Через інтелектуальну обмеженість та моральну ницість колишньої партноменклатури, що не змирилася з перспективою втратити вигоди, партійне будівництво в Україні, як і решту реформ, сфальшували. Притоки в політичну ріку загатили й осушили.
 
Інтелектуально потужні й обдаровані особистості за такої політичної ситуації непотрібні й небезпечні. А вони в країні були, щось роблять і ніде не подінуться.
 
Така джерельна природа таланту — він і камінь точитиме! Не кажу, як і попередньо, про політику (її немає!).
 
Кину оком на політичну сцену цього «погорілого театру». Силу духу й думки демонструють Роман Безсмертний, Володимир Лановий, Олександр Шевченко, Микола Томенко, Юлія Тимошенко, Віктор Чумак...
 
Якби писалося про вибори, то варто б поглибити й деталізувати аналіз. Але мої слова звернені до того, хто дочитає — друг чи просто допитливий.
 
На берегах головної ріки ми з вами всі однакові. Тут немає «косатих, носатих, рогатих, горбатих чи зелених і навіть голубих». Нікому, окрім нас, старших і молодших, подбати про чисту ріку.
 
Ще й тому, що й серед нас є, на жаль, вороги і, не усвідомивши мети й небезпеки, ми ніколи не діждемося, коли вони пропливуть повз нас.
 
Навчала бабуся Улита, коли жила такою, як оце я, не плювати в колодязь, бо так часто бавляться дурненькі дітки.
 
З тих самих причин, що й із колодязя, з ріки води доведеться таки напитися. Тому нам її варто очистити.
 
Від сміття, котре проти нашої держави і народу: чи розпалює міжнаціональну й міжконфесійну ворожнечу, чи воює по «той бік», байдуже — з автоматом чи з мікрофоном.
 
Є ще блудливі — «люди світу й миру». Їх досить покропити свяченою водою з нашого Йордану. 
Віктор ТЮТЮН
Херсон