Ми — українці! Чому потрібно повернути у документи графу про національність

Після проголошення Незалежності постала об’єктивна необхідність на законодавчому рівні визначити, якими повинні бути реєстраційні документи громадянина України.

 

26 червня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову №2503-XII «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон». Постанову підписав голова парламенту Іван Плющ.

 

У Положенні про паспорт громадянина України, на порушення принципу верховенства права, закріпленого в міжнародно-правових актах ООН і РЄ та національному законодавстві, комуністична більшість (так звана «група 239») Верховної Ради навмисно вилучила графу «національність» у паспорті.

 

Згідно з Положенням, на прохання громадянина, до паспорта можуть бути внесенi дані про дітей, групу крові та резус-фактор. Але вносити в паспорт дані про свою національність чи національність дитини заборонено! 

 

Вилучення з паспорта графи «національність» викликало масові протести українців. Сотні тисяч українців при отриманні паспорта власноруч вписували свою національність, виготовляли штампи з відтиском «Українець» і проставляли їх у паспортах, що призводило до конфліктів з органами міліції.

 

У таких українців вилучали паспорти, накладали на них штрафи, притягували до адміністративної відповідальності.

 

Навіть порушували кримінальні справи, кваліфікуючи це як підробку або пошкодження паспорта. Українці просто не могли збагнути, чому так вчинила Верховна Рада.

 

Насправді це був початок спец­операції світових глобалістських кіл iз деукраїнізації населення незалежної України, в якому частка етнічних українців, згідно з переписом населення СРСР у 1989 році, становила 73%.

 

Ліквідуючи графу «національність» народні депутати, у чиїх паспортах значилась інша національність, серед яких були й представники національно-демократичної опозиції, переконували, що це «європейська норма» і вимоги РЄ, бо зазначення національності нібито може стати підставою для дискримінації.

 

На той час я ще не був народним депутатом України. Ставши ним у 1994 році, уважно вивчив стенограми засідань парламенту, виступи народних депутатів щодо графи «національність».

 

Їх аналіз і отримана інформація засвідчили, що нас, етнічних українців, було цинічно й нахабно ошукано.

 

Жодних вимог РЄ щодо графи «національність» не ставила та й не могла ставити, адже в європейських країнах діє принцип верховенства права, і кожна людина має право знати свою національність чи етнічне походження та декларувати приналежність до неї в особистих документах. 

 

Дякувати Богу, у свідоцтві про народження була збережена графа національності батьків дитини, а у свідоцтві про шлюб — національність подружжя.

 

Це давало можливість відстежувати тенденції щодо етнічної структури населення України в майбутньому. Упродовж десяти років зазначена постанова врегульовувала, нехай і в обмеженому вигляді, питання національності громадян України. 

 

У 2001 році вперше в незалежній Україні було проведено перепис населення. Він засвідчив, що українців — 37 541 700, або 77,8% від загальної кількості населення (росіян — 17,3%, білорусiв — 0,6%, молдован — 0,5%, кримських татар — 0,5%, болгар — 0,4%, угорців — 0,3%, румун — 0,3%, євреїв — 0,2%).

 

Перепис засвідчив, що за роки незалежності в національному складі населення України питома вага етнічних українців зросла на 5,1%, а росіян — навпаки, зменшилась на 4,8% і становила 8 334 100 осiб, або 17,3% (у 1989 році росіян в Україні було 22,1%). З огляду на цю тенденцію, антиукраїнська влада й узялася за деукраїнізацію титульної нації України — українців.

 

Призначений Президентом України Леонідом Кучмою Кабінет Міністрів (який за національним складом переважно був не українським), очолюваний Прем’єр-міністром Анатолієм Кінахом (уродженцем Молдови) за погодженням iз Кучмою (який у 1990 році, будучи народним депутатом, написав в автобіографії, що він «русский» і не проголосував за прийняття Декларації про державний суверенітет України, а в 1994 році, коли балотувався у президенти, зазначив, що він «українець», а після обрання Президентом України на другий строк, зустрічаючись iз діаспорою українців у Росії, називав українців «обезьянами» і що всі ми, українці, «немножко с придурью») видав 12 вересня 2002 року Постанову №1367 «Про затвердження зразків книг реєстрації актів цивільного стану та описів бланків свідоцтв, що видаються державними органами реєстрації актів цивільного стану», якою у свідоцтві про народження і в свідоцтві про усиновлення було вилучено запис про національність батьків, а в свідоцтві про шлюб — національність подружжя.

 

Грубо порушуючи вимоги Конституції України та міжнародні правові акти, уряд Кінаха, не маючи на те повноважень, скасував вищезазначену постанову Верховної Ради України. Безпрецедентний випадок в історії незалежної України — уряд скасовує постанову парламенту! 

 

Як народний депутат ІІ-VІ скликань, я неодноразово звертався до президентів України Кучми, Ющенка, Януковича та прем’єр-міністрів Кінаха, Януковича, Тимошенко, Азарова з депутатськими зверненнями і запитами про скасування постанови Уряду №1367, а перед парламентом ставив питання про внесення змін до Постанови Верховної Ради №2503-XII «Про затвердження положень про паспорт громадянина України...», як таких, що порушують принцип верховенства права і конституційні права і свободи українців та приведення цих постанов у відповідність до вимог Конституції, законів України та міжнародних правових актів, які є частиною національного законодавства України.

 

Проте мої та інших народних депутатів неодноразові законні вимоги про повернення графи «національність» у державні реєстраційні документи було проігноровано. Принцип верховенства права і природне право етнічних українців (як і право інших громадян України) мати у паспорті, свідоцтві про народження, свідоцтві про шлюб запис про свою національність антиукраїнською владою був розтоптаний.

 

Більше того, 10 листопада 2010 року Кабінет Міністрів України, в якому етнічних українців було менше ніж пальців на одній руці, на чолі з уродженцем Росії Азаровим (який вважав себе «гражданіном с русской отчізной») прийняв Постанову №1025 «Про затвердження зразків актових записів цивільного стану, описів та зразків бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану», якою завершив процес денаціоналізації українців, вилучивши графу «національність» з усіх бланків про державну реєстрацію. 

 

Цією антиукраїнською злочинною по суті постановою (яка діє і сьогодні) уряд Азарова і зрадник-президент Янукович позбавили 46 млн. громадян України, з яких понад 37 млн. — етнічні українці, права, передбаченого міжнародним і національним законодавством, вказувати в реєстраційних державних документах свою національність. 

 

Чому нас, майже 80% етнічних українців, без нашої згоди юридично перетворили на національних безбатченків? У січні 2013 року Прем’єр-міністр Азаров заявив, що не підтримує пропозиції щодо повернення графи «національність» у паспорті, оскільки такої проблеми в українському суспільстві немає, а в Україні проживає 20 млн. росіян.

 

Це була цинічна й нахабна брехня! Проблема є й велика — в органах державної влади України посадові особи (Президент, Прем’єр-міністр, члени уряду, посадові особи міністерств, відомств, народні депутати) в абсолютно не пропорційній більшості до населення країни були не українці за національністю.

 

Така ж ситуація і в органах влади на місцях. Згідно з останнім (2001 р.) переписом населення в Україні проживало 8 334 100 росіян, а не 20 млн., як стверджував Азаров. 

 

Ще раз наголошую: перепис населення засвідчив, що за роки незалежності у національному складі населення України питома вага етнічних українців зросла на 5,1%, а росіян — навпаки, зменшилась на 4,8 % і впала з 22,1% до 17,3% у порівнянні з 1989 роком.

 

Міжнародні правові акти, ратифіковані Україною, а також Конституція і чинні закони України не забороняють, а навпаки дають право громадянам нашої держави мати у реєстраційних державних документах запис про свою національність чи етнічну приналежність, що неодноразово було підтверджено рішенням суду.

 

Таким чином уряди, очолювані Кінахом і Азаровим (не українцями за національністю), та президенти Кучма і Янукович (не українець за національністю) здійснили юридичний етногеноцид українців — титульної нації України.

За такого безнаціонального ведення державної реєстраційної документації наші діти, онуки, правнуки, наступні покоління не зможуть довести, якого вони роду-племені, чиї вони нащадки. 

 

На даний час, з юридичної точки зору, української нації і українців за національністю (як і представників національних меншин) де-юре не існує.

 

В Україні вперто і цілеспрямовано стирається будь-яка різниця між чужоземцями й етнічними українцями, які є титульною нацією країни.

 

У лютому 2015 року під час судового засідання підсудний (колишній керівник фракції Партії регіонів у парламенті) Олександр Єфремов, на запинання судді, чи є він українцем, відповів, що «такого поняття як національність зараз не існує». Дожилися!

 

У паспортах собак і котів записана їхня порода і родовід, а українців — представників корінної нації — у власній державі позбавили права на запис у державних реєстраційних документах своєї споконвічної історичної національності!

Щоб зрозуміти всю важливість цього питання для нас, етнічних українців, нагадаю  деякі історичні факти:

 

— Україна, не будучи суб’єктом міжнародного права як суверенна держава, а перебуваючи у складі СРСР як союзна республіка, була в числі засновників ООН і співавтором її Статуту. За право бути засновником і членом ООН, а також за майбутню свою незалежність Український народ заплатив надзвичайно високу ціну.

 

— На фронтах Другої світової війни, в партизанських загонах, в нацистських і сталінських конц­таборах i каральних операціях, проведених фашистами під час окупації України, загинуло понад 11 млн. українців.

 

— Додайте до цих людських жертв ще майже 10 млн. українців, безвинно убієнних сталінським режимом під час організованого ним Голодомору-геноциду в 1932-1933 роках, масових репресій 1936-1939 років i голоду в Україні 1946-1947 років i депортованих українців під час колективізації, а також у 1944 році до Сибіру, який став для українців найбільшим кладовищем.

 

Громадяни СРСР мали у паспорті запис своєї національності, яку, видаючи документи, встановлювали за національністю батьків. Якщо мати і батько були однієї національності, дитина автоматично отримувала їхню національність.

 

Коли у батьків була різна національність, то при отриманні паспорта дитина мала право самостійно вибрати собі національність за нацiональнiстю матері чи батька.

 

В інших документах реєстраційного характеру (книга реєстрації актів цивільного стану, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження, свідоцтво про смерть тощо) законодавчо була закріплена графа, у якій зазначалась національність особи.

 

Наприклад, у свідоцтві про народження дитини обов’язково вказували національність батьків, у свідоцтві про шлюб — національність подружжя, і так само в інших реєстраційних документах.

 

У Державній Думі РФ уже зареєстрований законопроет, яким поновлюється графа «національність» у внутрішньому паспорті громадянина Росії. У випадку прийняття закону, він даватиме право громадянам Росії вносити запис про свою національність у паспорт.

 

Громадяни, які мають паспорти старого зразка, можуть отримати вкладку до нього iз зазначенням національності. Додам, що ще в 2007 році спеціальною постановою уряду Росії аналогічну вкладку отримали мешканці Республіки Татарстан.

 

Згідно iз загальною Декларацією прав людини, міжнародним Пактом «Про громадянські політичні права», Конвенцією «Про захист прав людини і основоположних свобод», Рамковою Конвенцією Ради Європи «Про захист національних меншин» кожна людина має всі права і свободи, а держава зобов’язана поважати і забезпечувати всім, хто перебуває в межах її території та під її юрисдикцією, право на їхнє національне чи етнічне самовизначення. Державі, групі осіб або окремим особам забороняється займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цих міжнародних правових актах. Зазначені Декларація, Конвенція, Пакт ратифіковані парламентом і є невід’ємною частиною національного законодавства України! 

 

Не існує людини без етнічного походження (національності)!

 

Кожна людина має свою національність (це її етнічне, кровне родове походження), душу (це мова, пісні, танці, культура, історія, традиції, звичаї, релігія, національні герої, кухня — усе, що притаманне саме цій нації) і дух (це воля і свобода, спроможність відстоювати, захищати свою національну і людську гідність, боротися, а якщо потрібно, то й віддати життя за свій народ, свою родину, свою Батьківщину). 

 

Це продемонстрували українці під час Революції гідності та жертовно демонструють сьогодні, захищаючи незалежність України на східному фронті. 

 

Саме ця триєдина єдність (національність, душа і дух) визначає сутність людини і її Божественне, природне і юридичне право знати своє етнічне походження й засвідчувати приналежність до нього у державних реєстраційних документах. 

 

І ніхто не вправі відібрати у мене, моїх дітей, онуків, правнуків наше батьківське етнічне родове походження. Ніхто! За це право українців я буду боротися до кінця, а якщо буде потрібно, то зі зброєю в руках!

Аналіз бланків реєстраційних документів засвідчує, що в країнах РЄ в офіційних реєстраційних документах (зокрема, в заяві про реєстрацію народженої дитини, свідоцтві про наро­дження, свідоцтві про шлюб та інших) є графа «національність» або «етнічне походження», в яку за бажанням громадянина записують його національність і яку обов’язково враховують під час перепису населення країни (це дає змогу мати повну картину національного складу країни).

 

Графа «національність» передбачена також у державних реєстраційних документах колишніх союзних республік Радянського Союзу (лише не в Україні!), зокрема й тих, які стали членами ЄС — Литва, Латвія, Естонія.

 

Закон України «Про закордонних українців» дає визначення термінів: «Закордонний українець — це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства і має українське етнічне походження...

 

Українське етнічне походження — це належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження» (ст.1 Закону). Згідно з Законом «Про національні меншини в Україні» та Рамковою Європейською Конвенцією «Про захист національних меншин» представник нацменшини має право вказувати або не вказувати свою національність (етнічне походження) в реєстраційних документах.

 

Не перераховуватиму всі нормативно-правові акти країн РЄ, які регламентують питання національності.

 

Всі вони, виходячи з принципу верховенства права, закріпленого в перелічених мною міжнародних актах, дають право кожному громадянину мати право робити запис у реєстраційних документах про свою національність.

 

Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо зайти на відповідні сайти в iнтернеті, де є інформація про це і подивитися зразки бланків реєстраційних документів.

 

Зауважу, що перший і останній перепис населення незалежної України проводився вісімнадцять років тому! Відповідно до ст. 5 Закону «Про Всеукраїнський перепис населення» в програму перепису населення, крім інших, входять дані про етнічне походження респондента.

 

Відсутність можливості респондента належним чином підтвердити інформацію про власне етнічне походження суперечить вимогам достовірності первинних (персональних) даних, які встановлені ст. 3,11,12 Закону. 

 

Щоб деукраїнізувати українську націю, уряд Кінаха і Президент Кучма, а потім президент-утікач Янукович та очолюваний Азаровим уряд пішли на грубі цинічні обмеження прав людини і громадянина та порушення міжнародних правових актів, Конституції і законів України та принципу верховенства права.

 

Відповідно до ст.102 Конституції України Президент є гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина.

 

Згідно з Конституцією України (п. 2 ст. 116) та Законом України «Про Кабінет Міністрів України» (ст. 2), до основних завдань уряду належить: «Вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості».

 

Таким чином, уряди, очолювані Кінахом та Азаровим, i президенти України Кучма і Янукович здійснили юридичний етногеноцид українців.

 

За такого безнаціонального ведення державної документації наші діти, онуки, наступні покоління не зможуть довести, якого вони роду-племені, чиї вони нащадки, не дізнаються, представники якої нації нами правлять (бо національність народних депутатів, міністрів, президента та інших представників державної влади також буде невідома).

 

На теперішній час, з юридичної точки зору, українців, як і представників національних меншин, за етнічним походженням в Україні де-юре не існує.

 

Країни ж, які мають етнічні уряди, парламенти, керівників держав — представників корінного народу, мовчазно спостерігаючи, як над українцями проводиться черговий експеримент (юридичний етногеноцид), намагаються захистити тільки свою національну ідентичність.

 

Наприклад, наша сусідка Польща ввела карту поляка, яка дає право українському поляку ідентифікувати себе у своїй Батьківщині поляком. Подібне роблять угорці, румуни...

9 червня 2015 року у Столичному будинку офіцерів ЗСУ на зборах уповноважених представників понад 20 патріотичних політичних та громадських організацій, під моїм головуванням, було створено Координаційну Раду громадського руху «Українці — етнічна нація», яка поставила за мету відновлення графи «національність» у державних реєстраційних документах і звернулася зі «Зверненням до Українського народу». Я був обраним головою Координаційної ради («Голос України», 19.06.2015, «Україна молода», 01.07.2015).

 

Нашу ініціативу про відновлення графи «національність» підтримали мільйони громадян України різних національностей, які піклуються збереженням своєї національної ідентичності, представники національних меншин, національно-культурних товариств, які проживають в Україні та опікуються збереженням своєї національної (етнічної) самобутності, культури, мови, національних звичаїв, традицій.

 

Десятки обласних, міських, районних рад місцевих депутатів звернулися до Президента і Голови Верховної Ради з проханням закріпити в чинному законодавстві право громадянина України мати запис (за бажанням!) про свою національність. 

 

Окремі народні депутати зареєстрували в парламенті відповідні законопроекти з цього питання. Проте до цього часу закони не ухвалені! 

 

Ще в грудні 2012 року до Верховної Ради України звернулася Всеукраїнська громадська організація «Українська незалежна рада єврейських жінок» iз проханням ухвалити закон, який би закріплював у реєстраційних документах за євреями єдиноможливе позначення «єврей». 

 

У зверненні Львівської обласної ради до Президента, Верховної Ради, Кабміну, прийнятому на сесії 19 вересня 2017 року, про повернення графи «національність» у державних реєстраційних документах, зокрема, зазначено: «Питання підтримки ідентифікації етнічних українців в Україні, які наразі становлять 80% населення нашої держави, сьогодні, в умовах російської агресії та неоголошеної війни Кремля проти України, як ніколи на часі». З аналогічним зверненням у жовтні 2015 року до парламенту звернулася Тернопільська обласна рада, а в травні 2017 року — Волинська облрада.

 

Соціологічні дослідження, проведені в 2017-2018 роках в Україні (без урахування проживаючих в анексованому Криму і окупованій частині Донбасу), засвідчили, що 92% опитаних вважають себе етнічними українцями, 6% — етнічними росіянами, 1,5% зарахували себе до інших етносів. Дослідження засвідчили, що понад 85% опитаних вважають за необхідне відновити графу «національність» у паспорті, свідоцтві про народження, свідоцтві про шлюб та інших державних реєстраційних документах. 

 

Ще на початку ХХ століття великий українець Іван Франко у праці «Поза межами можливого» наголосив: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

 

Адже якщо немає нації, то не має й національної ідеї, національних інтересів, національної програми, національної культури, національної мрії, національних і духовних цінностей українців, чи не так?!

 

Відомий український поет, державний і політичний діяч, Герой України Борис Олійник заявив: «Я був першим, хто виступив у Верховній Раді з рішучим протестом проти ліквідації записів про національність, бо це злочин проти української нації. Ці записи потрібно негайно відновити!».

 

Український політичний та громадський діяч, радянський дисидент, борець за незалежність України у ХХ сторіччі, автор «Акта проголошення незалежності України», Герой України Левко Лук’яненко до кінця свого життя боровся за повернення українцям права мати запис у паспорті про свою національність і законодавчого закріплення статусу, що Україна — національна держава, а українці — титульна нація.

 

Степан Хмара — український політик, правозахисник, політв’язень радянських таборів, борець за незалежність України, Герой України — до цього часу наполегливо добивається відновлення графи «національність».

 

Дмитро Павличко (український поет, політичний і громадський діяч, Герой України), Павло Мовчан (український політичний і громадський діяч, голова ВУТ «Просвіта»), Ніна Матвієнко (українська співачка, народна артистка України, Герой України), Василь Зінкевич (народний артист України, співак, лауреат Шевченківської премії, Герой України) Анатолій Паламаренко (народний артист України, лауреат Національної премії ім.Т. Г. Шевченка, Герой України), Оксана Білозір (українська співачка, народна артистка України, політичний і громадський діяч) та багато інших відомих українських політичних і громадських діячів, митців літератури, культури, тисячі учасників бойових дій на східному фронті вважають за необхідне і вимагають повернення українцям права на запис своєї національності у державних реєстраційних документах. 

 

У день інавгурації у Президента Порошенка народився онук (з чим я його вітав як дід чотирьох онуків). У своєму зверненні я просив Президента знайти час подивитися свідоцтва про народження свого онука Петра (а тепер і онучки Єлизавети), порівняти їх свідоцтва зі своїм та свідоцтвами про народження його батьків, дітей, дружини, щоб побачити велику різницю у записах.

 

Сьогодні онуки Президента, як і онуки та діти громадян України, які народилися після 2002 року, не мають національного коріння — у їхніх свідоцтвах про народження не вказано національність їхнiх батьків! 

Суд — на боці графи «Національність»