Дари нанайців для рейтингу: які біди довелось пережити «Книжці року» на початку 90-х

Давним-давно, за доби «застою», тижневик «Друг читача» виходив накладом понад 50 тисяч копій.

Коли ж на календарі настала пора «гласності», давно не оновлюваний редакційний колектив не зміг сформувати адекватної пропозиції на новий попит.

З року в рік скорочувалася кількість передплатників, аж поки влітку 1992-го сталася малопомітна смішна подія: два тижні до кіосків не надходили нові числа книжкової газети, а редакційні телефони мовчали.

Аж поки засновники (Товариство книголюбів та Держкомвидав) не над‘їхали до офісу, де й побачили великий навісний замок на дверях.

Експерти «Книжки року» Ігор Бондар-Терещенко...

 

 

Інформаційним простором вже широко гуляло слово «відродження», й мені запропонували «відродити» колись популярне видання. Пошта і «Союздрук» замовили тоді разом 1400 примірників.

 

На кінець року продавалося вже 5 тисяч, а січнем 1992-го надійшла інформація про нову передплату на «Друга читача»: 40 тисяч примірників!

 

Хоч як парадоксально, цей успіх і згубив газету — таку версію озвучили засновники: не знайшли коштів на несподіваний тираж. Коли вісім років по тому ми започатковували «Книжник-review», ті 40 тисяч активних читачів вабили нас, немов «сяючі вершини» з колишнього бестселера — Програми КПСС.

 

Але за шість років своєї історії журнал так і не сягнув принадної цифри — через ту саму причину, брак «прєзрєнного металу».

 

А між тим, ті 40 тисяч десь собі чекають? Здається, саме такою була логіка аналітиків австрійської інвестиційної фірми «ЕСЕM медіа ГмБХ», коли вони вирішили: чималий український книжковий ринок просто приречений мати свій популярний книжковий журнал. Принаймні, так казав представник компанії в Україні Роман Цуприк.

 

Інвестиційні переговори тривали довго. «ЕСЕM» воліла стати мажоритарним власником і наполягала на зміні засновників — мовляв, не має бути жодного сумніву щодо принципового дистанціювання журналу від держструктур.

 

Звісно, вони хотіли позбутися Анатолія Толстоухова, хоч він на той час уже не був держслужбовцем, а бюджетних коштів «Кr» не мав за всю свою історію ані копійки.

 

Анатолій Володимирович погодився вийти зі складу засновників, а ми з Галиною зголосилися на статус міноритарних власників — менше половини статутного фонду.

 

Вибирати не було з чого: часопис перебував на межі банкрутства, а дотаційні перспективи, окрім запропонованих Р.Цуприком, не проглядалися.

 

Серединою 2006-го вийшло тільки три числа журналу (щоправда два з них — здвоєні — мали по 48 сторінок, замість стандартних 32-х). Але ж прописаний у передплатному каталозі алгоритм передбачав вихід щодватижні...

 

«ЕСЕM» виплатила борги перед друкарнею, відновила регулярну зарплатню працівникам та гонорари авторам; «Кr» знову приходив передплатникам згідно з нашими зобов’язанями.

 

Незадовго перед тим звільнився з посади заступника редактора Дмитро Стус — розпочав редагувати власний «товстий» літжурнал «Київська Русь».

 

Запропонували посісти його місце Олексі Вільчинському, викладачеві Тернопільського університету і вже добре відомому авторові детективів та бойовиків. Неповні два місяці він опікувався контентом «Кr», проте життя між там і тут не склалося.

 

Запросили на літературне редагування Ігоря Бондаря-Терещенка. Мої стосунки із ним віддавна нагадували гойдалку. На порубіжжі 1990-х він заснував-відновив журнал «Український Засів».

 

Не пригадати, хто ще насмілювався на такий відчайдушний крок, — редагувати наскрізь націоналістичний часопис, коли поняття «націоналізм» було всуціль лайливим; та й не будь-де, а в Харкові.

 

По завершенні свого журнального проєкту (не досліджував причин закриття, але, гадаю, вони були сумно-типовими для тих часів — вичерпувалося дотаційне джерело), ІБТ активно публікувався, як літературний оглядач.

 

Перше, що впадало в око, — його матеріали не містили жодних критичних штампів, світилися розумінням літпроцесу і фонтанували феєрверками зухвалих, на грані фолу, порівнянь і метафор.

 

Пізніше Ніла Зборовська назве це «літературним хуліганством» (Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

 

На той час Ігор закінчив аспірантуру Інституту літератури й захистив кандидатську, згодом видану книжкою (Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Богдан, 2005). На початку 2000-х запросив його до кола експертів «Книжки року»; працював років зо п’ять і був добрим експертом, по-хорошому безкомпромісним.

 

Та раптом ІБТ публікує в московському журналі «Профиль» серію матеріалів про відомих українських літературних персон під однозначною рубрикою «Фас!». У ХІХ столітті такий жанр іменували пасквілем.

 

Ну, так — то був час читацької моди на Уельбека та Пєлєвіна з їхньою апологією цинічного самопіару. Але ІБТ їх не наслідував — просто потрапив у резонанс.

 

Бо його стихія — провокація. Власне, і його «Український Засів», і академічну монографію можна означити саме так, як писали у своїй «Енциклопедії нашого українознавства» Олександр Кривенко та Володимир Павлів — «жанр наукової провокації як форма літературознавчої експансії».

 

На сторінках «Кr» упродовж кількох випусків тривала критична дискусія щодо межі професійної пристойності, яку ІБТ, безумовно, перетнув.

 

Та чи мода на етичні пріоритети «Елементарних частинок» ущухла, чи наш літератор сам зрозумів потребу «зміни віх» — повернувся до справжньої літературної аналітики (особливо у такому складному для інтерпретації виді письма, як поезія).

 

Отоді, десь за рік потому, й повернувся до «Книжника» — літредактором. Попервах усе було ґаразд, але чим далі більше редаговані Ігорем авторські рецензії нагадували стильові клони самого ІБТ. Оглядачі «Кr» збунтувалися проти надмірної правки, і ми з ІБТ вкотре розійшлися. 

 

2007-го, коли готувалися до переходу на новий дизайн-формат (64 сторінки замість 32-х), за ініціативи Міжнародного фонду «Відродження» проведено перший етап глибинного дослідження ринку читання в Україні. Виявилося, що лише 8 відсотків покупців послуговуються рецензійною інформацією для купівлі книжок.

 

Понад 70 відсотків поводяться у книгарнях за принципом «прийшов, побачив, придбав». То був неабиякий виклик, але ми свідомо рушали у новий похід за геть несприятливої соціологічної погоди.

 

Утім дивного у констатаціях соціологів мало — просто чесна фіксація тодішнього культурного рівня покупця книжок в Україні.

 

Це в Штатах «не реклама, а рецензії є найефективнішим способом продажу книжок... Книжкова рецензія — наріжний камінь на ринку книжкової продукції в Америці», — значить відома американська перекладачка Маріан Шварц.

 

Ще б пак — така традиція: щоденні книжкові рецензії в усіх загальнонаціональних медіях плюс десяток високотиражних літературно-книжкових тижневиків.

 

 

...Михайло Бриних...

 

Цим шляхом упевнено йшла тоді навіть Росія — кілька популярних книжкових медій та постійні книжкові рубрики у відомих газетах вже цивілізували тамтого покупця: на рецензії орієнтувалося утричі більше читачів, аніж в Україні.

 

Ми вірили, що прийдемо до цього. І задля досягнення мети оновлювали журнал «Книжник-review», яко навігатор літературно-книжкової моди.

 

Як там писав літературний редактор «Scotland on Sanday» Ендрю Крамі: «Так само, як зголоднілі люди очікують пристойного обслуговування в ресторані, читачі мають право розраховувати на якісне рецензування...

 

Завдання критики — змушувати літературу оживати знову й знову, так само, як музикант «оживлює» Бетговена чи Шуберта, граючи їхні твори». Ми вірили, що читати стає модно, і модно стає читати українську книжку. Треба було ще й залучити до редакції модних персонажів.

 

Одним із таких — у винятково позитивному сенсі — був Юрій Макаров: високий професіонал публічного дискурсу, котрий зав­жди виглядає так, що ніяк приховати захоплення ним.

 

Колись саме він запросив мене у свою «Телеманію» на каналі «1+1» вести книжкову рубрику. Згодом зголосився бути експертом «КР».

 

Працювати разом в оновленому «Кr» — було б круто. Але здавав собі справу, що його високоенергетичні амбіції ширяють вище. Тож озвучив йому вабливу для мене пропозицію ввійти до керівництва «Книжника», не надто сподіваючися на згоду.

 

Водночас повідомив, що новий спів­засновник журналу Р.Цуприк має намір заснувати ще й загальнополітичний тижневик і просив мене порекомендувати кандидатуру на головного редактора.

 

Юра каже: можна обговорити. Переказав Цуприкові й невдовзі почав виходити журнал «Український тиждень» з Юрієм Макаровим на чолі. Стрімкий стартовий злет популярності цього видання — цілковита заслуга пана Юрія.

 

Зрештою, заступником голов­ного редактора «Кr» повернувся Михайло Бриних. Відділ рецензій очолив Тарас Антипович, відділ аналітики — Олександер Красюк, за літературне редагування текстів узявся Леонід Кононович.

 

Зоряна команда сформувалася. Може, Аліна Дяченко й не належала тоді до визнаних зірок, але очолюваний нею відділ інформації якісно насичував кожне число максимумом вісток, що засвідчували: ми — в курсі всього.

 

...Юрій Макаров, Галина Андреєва та Юрій Чекан.

Фото К. Родика

 

Наші нові співзасновники відбували тоді прес-конференції, де озвучували фантастичні цифри: невдовзі вийде оновлений «Книжник-review», під розвиток якого заплановані австрійські інвестиції у 2,5 мільйона доларів на п’ять років.

 

Ми прорахували той гіпотетичний бюджет і зійшлися на думці, що цілком здатні вийти у визначений термін на самоокупність. Ейфорія стрімко несла нас уперед. Немов гірською річкою з прихованим камінням зусібіч. 

 

Першу пробоїну дістали через рекламу. Нею завжди опікувалася в журналі Галина Родіна — знала ціну кожній залученій гривні й вартості витрачених на те зусиль.

 

Наші нові партнери привели із собою дівчат-рекламісток, атестуючи їх яко профі у перспективі.

 

Ті заповзялися малювати вельми привабливі картинки — наприклад, у нас з’явилися раніше не практиковані у книжковій рекламі лайт-бокси в метро.

 

Але водночас з’ясувалося, що попри таку дорогущу презентацію, купити свіже число журналу проблематично — навіть три традиційні точки продажу «Кr» на Петрівці виявилися занедбаними.

 

Фактично припинилося залучення оплачених рекламних блоків на журнальні сторінки. 

 

Пан Цуприк списав це на «проблеми росту» молодого відділу. І... запропонував Галині «відпочити» од виснажливої гонитви за рекламними надходженнями — підпорядкувати підрозділ безпосередньо йому.

 

Фактично, поставив ультиматум: або Г.Родіна залишає посаду першого заступника редактора, або подальші інвестиційні обіцянки стають примарними.

 

То було тяжке рішення, але ми погодилися з огляду на, як нам здавалося, реальні перспективи бурхливого розвитку.

 

Щоправда, запропонували мажоритарному власникові доплюсовати Галинину зарплатню до ставки головного редактора — аби нарешті його статус зрівнявся з тодішньою медіа-практикою.

 

Лише за півроку по тому згадаємо міф про дари нанайців...