«Історія тоді чогось варта, коли вона підказує, як маємо діяти сьогодні», — цілком слушно наголошує доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко.
Сто років тому Україна проголосила Акт злуки УНР і ЗУНР, проте дорога до справжньої незалежності й соборності виявилася довгою і тернистою.
Які уроки ми маємо винести з подій на Софійському майдані в Києві 22 січня 1919 року, які помилки зробили тоді, й чого маємо остерігатися тепер, відомий науковець відверто поділився в розмові з відеоканалом IDEALIST.media.
«Геополітика грається територією України й українським питанням»
Сьогодні — особливий день для України. І в її історії, і в історії формування нашої держави — це справді день знаковий. 22 січня виповнюється 100 років від дня, коли на Софійському майдані в Києві був оголошений документ, до якого ми росли й підходили упродовж тривалого часу — понад 600 років.
Але події саме 1917-18 років тут, в Україні, пришвидшили процес становлення України як окремої держави. 22 січня о 9-й годині ранку в Києві й у багатьох містах України відбувся святий молебень. Молилися за Україну, за утвердження її незалежності й єдності.
А о 12-й годині на Софійському майдані — красиво оформленому (хай то були бутафорні арки, але людям хотілося навіть у той складний економічно, політично, воєнно момент, у час невизначеності, коли, як писав поет, «стоїть розтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я») було оголошено акт про те, що народжується не просто держава Україна, а народжується ЄДИНА ДЕРЖАВА, яка нарешті об’єднує у своєму національному, політичному, культурному, ментальному, мовному тілі всі українські землі.
Цей Акт злуки, об’єднання, взаєморозуміння прозвучав як акт політичний і ментально надзвичайно важливий — поворотний, коли всі зрозуміли, що ось є те об’єднання, яке перегукується ще з XI століттям, де навколо стольного граду Києва об’єднувалися менші князівства, утворивши тоді велику державу — Русь.
І ось через перегук поколінь, історичні алюзії й зв’язки велич Акту, велич постання великої держави, в яку входили всі етномовні терени України, відбулася. Звичайно, це не означало розв’язання відразу всіх проблем, які поставали перед молодою державою.
Тому, святкуючи сторіччя незалежності Української держави — єдиної й об’єднаної, ми сьогодні насамперед віддаємо шану тим прозірливим українським політикам, які до цього прагнули, докладали зусиль на різних етапах.
Навіть тоді, коли не вдавалося це зробити, коли ми мали поразки політичні за Богдана Хмельницького, за гетьмана Мазепи, а потім — Пилипа Орлика, все ж тривало виростання України у своїй несхитній волі до Української держави.
Ідея була живою, вона пульсувала і надавала нових сил. І ось сто років тому вона була ожиттєвлена, реалізована у вигляді важливого документа — Акта злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки.
І це була велика історична перемога. Тому ми сьогодні маємо задуматися над тим, що за цей сторічний проміжок було зроблено правильно, перспективно, а що не так.
Що не до кінця спрацювало на утвердження України і чому, зрештою, через сто років із великими складнощами ми ще й досі боремося за те, аби Україна стала повноформатно незалежною, аби відбулася вповні.
Історія тоді чогось варта, коли вона підказує, як маємо діяти сьогодні. Саме можливість провести паралелі, можливість сформувати на досвіді тих подій важливі історичні висновки спонукає нас до того, щоб ми не просто відзначили цей день, і не просто постояли в ланцюжку єднання, який пройде через усю нашу країну, а насамперед щоб цей ланцюжок пропустив через своє серце і свідомість кожен українець, щоб ми зрозуміли, що правильно, а що не так ми робимо сьо-год-ні!
Найважливіший історичний здобуток — ми є, ми здатні рухатися вперед обраним шляхом. Ми сьогодні маємо історичний шанс подальшого утвердження державності, шанс, який ми не втратимо! Водночас ми маємо потужні уроки-застереження, які зміцнюють нас у своїх вчинках і діях.
Один із цих уроків стосується того, що історію творять люди! Люди зі своїми амбіціями, зі своїми поглядами, які були інколи несумісні з поглядами інших. Люди, які мали свої устремління і провадили свої підкилимові ігри.
Саме тому, що Петлюра свого часу домовився із Польщею, ми втратили велику територію на тривалий час — аж до 1939 року. Далі інша домовленість — Сталiн—Гітлер—Молотов—Ріббентроп, і ніби нам частину втраченого повертають, але далі — вже інші домовленості, й знову нас ділять.
І ми знову стаємо тереном, який ріжуть і кроять так, як хочеться комусь, не питаючи нашої згоди і волі. Велика міжнародна геополітика грається Україною, українським питанням, долею великого народу. Це ми спостерігаємо і сьогодні.
«Змініть щось тут, в Україні. Ви можете це зробити!»
І сьогодні, попри те, що сто років ми вибудовуємо й підживлюємо ідею незалежної України, побудову демократичного громадянського суспільства, ми залишаємося такими ж патерналістами і дивимося лише в оптику особистості, як і сто років тому.
Хто батько нації сьогодні, хто сьогоднішній Президент, хто завтра буде Президентом... Народ сьогодні в Україні збожеволів — збожеволів виборами, ніби немає в країні інших проблем і завдань. Вибори — це надзвичайно важливо, але не можна ними заступати всієї багатогранності нашого життя.
Розуміючи, що на вибори як форму зміни, удосконалення влади є запит суспільства, цей запит продовжують маніпулятивно посилювати і розкручувати.
Точнісінько так було сто років тому. Тому в мене запитання: чи ми навчилися за сто років мислити інакше?
Коли нас об’єднувала би, була злукою ота гармонія наших великих ідей справжньої розбудови держави, в якій кожній особистості знайшлося б місце і кожна особистість почувалася б будівничим держави і була б задоволена цією розбудовою.
Структура держави і державності передбачає наявність очільника: чи це буде президент, чи імператор — не важливо як ми його назвемо. Головне, що він є обличчям нашої держави. Це людина, яка може презентувати державу на міжнародному рівні та й зрештою в певних ситуаціях може бути арбітром.
Але яка це має бути мудра, підготовлена людина, щоб кожен громадянин міг їй довірити свою долю, вручаючи мандат довіри! Звичайно, в структурі держави має бути якийсь елітарний клуб мислителів, які прийматимуть ті настановчі документи, які ми називаємо законами.
А інший елітарний клуб професіоналів буде ці закони втілювати. Але будьмо чесними: деградація, яку ми спостерігаємо серед політичних еліт, і постійні нагадування суспільству про ті небачені аморальні прояви членів цих елітарних клубів, що ми називаємо дещо затертим і знівельованим словом «корупція» (насправді це — злочин, злочин проти держави, проти особистості, проти кожного з нас).
Це все не вельми вселяє надії й породжує райдужні перспективи. Якщо ми не здатні обрати собі очільника держави, не здатні оцінити його прагнення, викладені чітко в його програмі, не здатні самі оцінити, наскільки ця програма реалістична і переконлива, значить, ми заслуговуємо на цю владу й на таке життя, яке маємо. Не можна жити під тиском медіа та «зомбоящика». Маємо жити своїм розумом, спираючись на реальний досвід кожного громадянина.
Що це дає кожному з нас? Насамперед — це шлях утвердження незалежної демократичної держави, у якій кожен може працювати, бути вільним, захищеним законом і захищеним від свавілля так званих законників. Це утвердження суспільства, де я можу себе реалізувати сповна.
Сьогодні маємо десятки законів, які обмежують особистість, її волю, її устремління, бажання працювати. Особистість відсторонена від суспільного життя і держави, вона, як равлик, у мушлю ховається від життя.
Такою мушлею є, наприклад, еміграція. Люди, які виїздять за кордон, роблять помилку в тому, що шукають краще життя, але ми знаємо, що там добре, де нас нема.
Велика ілюзія — там заробити, сюди приїхати, щоб краще жити... Але ці люди втрачають найголовніше — відведений Богом і Долею час бути тут, на рідній землі, своїми силами і своїми талантами змінити життя тут, у себе вдома. Ви можете це зробити!
Але тоді, коли слова «злука», «єдність» будуть усвідомлені кожним із вас, і ви не ховаючись один від одного, не відсторонюючись, а об’єднавшись, почувши один одного, усвідомивши голос і силу того, що вам говорить сусід, робитимете дуже важливу справу: змінюватимете життя, свою країну!
«Українці сьогодні — не маса і не бидло, а громадянське суспільство»
Я хочу сказати одне: за моїми спостереженнями, українське суспільство за останні 25 років, тобто чверть століття, змінилося неймовірно! Люди змінилися, їхня ментальність зазнала перетворень. З одного боку, вони виросли і вивищились у почутті своєї національної і особистісної гідності. З другого, — навчились цінувати самі себе.
З цього поцінування виростає і міцніє громадянське суспільство! Можу констатувати, що, виростаючи як особистості, люди перестали боятися оточення, не ховаються за спинами інших, менше зважають на те, «як би чого не вийшло», коли б чогось зайвого не сказати, не висловити якусь свою позицію чи виявити ініціативу.
Зараз заледве одиниці так поводяться. Українці відчули внутрішню свободу. Це вже не маса, це — громадянське суспільство. Так, воно ще не опанувало механізмів управління, форм самоствердження, але наше суспільство як громадянське нарощує сили.
Сьогодні виріс загальний інтелектуальний рівень людей, це попри те, що школа, освіта ще мають великі борги перед суспільством. Освіта має стати зоною особливої турботи громадянського суспільства, тут треба наводити лад...
Але кількість яскравих особистостей серед молодих людей і рівень їхнього IQ, їхньої освіченості, різносторонності, сприймання світу невпинно ростуть. У цих людей горять очі, співає душа! Ми маємо сьогодні зміну поколінь, і покоління, яке прийшло, надзвичайно активне. Це — покоління сильних особистостей!
Тепер наступний етап: злука особистостей у річищі загальнодержавних інтересів. Не може бути такого, що особистість вибудує собі якийсь палац й ізолюється від держави. Ні! Людині призначено долею бути в суспільстві! І при цьому вона — вільна, може їздити, вчитися, обирати свій шлях...
Але треба бути мудрим і, вибираючи, вивчаючи та узагальнюючи досвід наших сусідів, ми маємо повертати це як на збагачення особистого досвіду, так і загального — національного. І маємо при цьому не втрачати головних орієнтирів. Ми — діти України, єдиної України. Ми — діти тієї України, яка сто років тому проголосила Акт Злуки. Тієї України, в якої є велике майбутнє.
І тому сьогодні, коли осмислюємо уроки минулого, не забуваймо, що індивідуальні амбіції, які інколи ставлять вище загальних інтересів, нерідко шкодять. На перше місце необхідно поставити завдання суспільного розвитку, максимально долучивши до реалізації цих ідей найширші кола ОСОБИСТОСТЕЙ.
Я вірю у те, що і ближчі місяці (якими нас залякують, що це будуть складні місяці, хоча простих і не буває!) принесуть нам, нашому суспільству той результат, який ми хочемо або... до якого доросли!
Якщо ми сьогодні можемо щось зробити, аби підняти планку наших устремлінь — робімо це! Всі разом! Але, насамперед, думаймо і будьмо переконані в тому, що тільки задля України і задля нас iз вами в Україні треба жити і працювати!
Вітаю всіх із цим ювілеєм і зичу насамперед мудрості, переконання, що ви — діти прекрасної землі — своїми руками можете ще більше долучитися до її розвитку й утвердження.
