Щороку в післявеликодній поминальний понеділок моя бабуся Марія разом з іншими родичами йшла насамперед на так зване старе кладовище Козацького, що в Бобровицькому районі на Чернігівщині.
Воно вже тоді, більше півсотні років тому, було густо зарослим кущами бузку. Поміж них виднілись горбочки могил. Із хрестами і без них. Ретельно прибрані і порослі травою.
Після традиційного качання на могилках крашанок, пригублювання чарчини з самогонкою за упокій жертв голодiвки ми йшли на нове кладовище, до могил недавно померлих родичів.
Тоді на старому цвинтарі малозрозуміле для школярського вуха слово «голодовка» часто звучало з вуст багатьох моїх односельців.
Про неї, у своєму та навколишніх селах, не згадували ні на уроках історії, ні літератури. Ось тоді я й звернувся за поясненнями до бабусі. Від неї і дізнався про страшну трагедію односельців і моєї родини.
Тоді, у тридцять третьому, розповідала бабуся, у її родині, — де росло дванадцятеро рідних братів та сестер, десятки племінників та двоюрідних, — померло від голоду чимало дорослих і дітей.
Бабуся Марія, дідусь Микола та їхні троє малолітніх дітей, серед яких була й моя майбутня мама, а тоді 12-річна дівчинка Галя, теж могли б не уникнути трагічної долі.
Та правду кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло.
У перші роки масової колективізації більшовицька влада аж на п’ятнадцять років запроторила молоду розкуркулену родину, яка категорично не хотіла усуспільнювати кілька десятин землі, десяток овець, іншу домашню худобу та вовночесалку, на заслання у Вологодську область Московії.
Про Голодомор у рідному краї бабуся та її діти дізналися незадовго до окупації нацистами Козацького. Тоді вони вперше поклонилися могилам померлих від голодної смерті і тій традиції не зраджували вже ніколи. І слово «гіолодовка» назавжди ввійшло у їхній лексикон.
І сьогодні, коли проходиш у моєму рідному Козацькому дорогою попід старим кладовищем, ще більше зарослому бузковими кущами, мимоволі чуєш, як у єдиному пориві возноситься до небес молитва-волання моїх убієнних голодом односельців: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні, Господи! Сьогодні, Боже, бо завтра буде пізно...»
Посивілі від прожитих літ односельці, з якими говорив на трагічну тему голодiвки початку тридцятих років у моєму краї, не раз наголошували, що тоді люди не чекали вже спасіння навіть від Бога.
Хай вибачить Всевишній, але ж так і було. Бо ж трагізм усього, що відбувалося, посилювався ще й тим, що Україна наша прийшла до своєї Голгофи з розтоптаною православною вірою предків, без їхніх моральних заповітів, із зруйнованими храмами. І Козацьке тут не виняток. Тому і говорили люди, що це сам диявол зробив так, аби вмираюче село саме сповзало в цю місцину.
На кладовище щодня привозили десятки виснажених трупів. І без домовин, без жалібних піснеспівів про останній поцілунок і вічну пам’ять скидали їх у ями-могили... Багато односельців, які були свідками того жахіття і з якими довелося говорити, стверджували, що в багатьох таких могилах знайшли останній спочинок десяток, а то й більше людей.
Ось так жнивувала на моїй древній козацькій землі червона орда. Страшні лягали покоси...
Гуртове ставало чортовим
Трагедія ця розпочалася з дикого для споконвічних хліборобів слова колективізація. Отієї, якій супротивилася родина моїх дідуся-бабусі. І таких у Козацькому було багато.
Мало хто поспішав стати колгоспником, де гуртове ставало чортовим. Услід за колективізацією розпочався і голод. Разом iз ним у селянську хату шикувалися й інші слова-чужинці: експропріація, агітація, контрактація, конфіскація, екзекуція, мобілізація, реквізиція, а за ними й ліквідація.
Морили: вдень і вночі, на рідній землі голодом і холодом, і в таборах далекої Півночі, і не ближчого Сходу...
Голодомор наступав на п’яти українським селянам і моїм землякам iз початку тридцятих. Тоді хліборобам iз діда-прадіда, які годували хлібом і салом не тільки Україну, а й усю царську, а згодом і радянську імперію, спустили абсолютно нереальні плани хлібозаготівель. Більшовики навіть придумали лозунг про виконання першої заповіді перед державою.
Із кремлівської трибуни так званий вождь народів дав жорстку настанову: першою вашою заповіддю є виконати зернозаготівлю... і не треба відволікати увагу на всілякі фонди і резерви...
Селяни повстали. Навесні 1930 року в п’яти районах Чернігівщини відбулися селянські заколоти. Не оминули вони й мою Бобровиччину. Чекісти-енкаведисти потопили тогочасних майданівців у морі крові. Ще й регулярне військо покликали на допомогу.
Для заготівлі хліба більшовики створили буксирні бригади. Втім не всі односельці погоджувалися зi штиркачками нишпорити в обійсті сусідів чи родичів. Тоді влада зробила наступний ганебний крок — буксирні бригади одного села відправляли працювати на території сусіднього. Бригади «борців за хліб» вимітали «червоною мітлою» все до зернини. Забирали не тільки хліб.
Дружина Федора Юхимовича Харсіки Ликера з мого Козацького якраз замісила тісто у діжі, коли поріг хати переступила ватага комнезамівців. Навколо неї бігало четверо голопузих дітлахів, гуляла з ними й сусідська дівчина. Нажахана Ликера і всадовила її голою попою на мішок iз борошном. Думала, не займуть дитину, посоромляться. Де там! Забрали і борошно, і діжу з тістом... Не дочекалися діти свіжого хлібця, купити ж його тоді в магазині було неможливо.
Чоловіки залишали село і їхали в пошуках хліба насущного: за 100 км — у Київ, за 80 км — у Ніжин чи за 30 км — у райцентрівську нині Бобровицю. Втім усюди загороджувальні загони... Людей зсаджують iз потягів, розвертають назад кінні повозки... А хто і добрався до пункту призначення — всюди порожні полиці, всюди голодують...
У страшний, підлий і голодний 1933-й так званий братній російський народ не тільки не простягнув руку порятунку та допомоги, а, навпаки, все робив, аби зруйнувати генофонд моєї країни і збільшити масштаби гуманітарної катастрофи. Інакше, говорили мої співрозмовники в селі, чим пояснити, що українців повертали від російського та білоруського кордонів, коли відправляли назад помічні хлібні валки із Західної України, не дозволили завезти пшеницю з Канади, зібрану там українською діаспорою.
Тим часом на Чернігівщині, у Козацькому, відкривають нечуваний досі патронат: на території колгоспу «Перше травня», у хаті репресованого і засланого на Північ колишнього куркуля Андрія Харлана. Його малолітніх дітей викидають на вулицю — просто у сніговий замет. Вигнані з власних домівок так звані куркулі, яким випало залишитися на своїй землі, риють землянки і живуть там майже до самої війни. Їх доля не цікавила тодішню владу.
У партійних газетах того часу — численні повідомлення про зрив «куркулями» та їхніми «посіпаками» хлібозаготівель. Про масовий голод у районній газеті Бобровиччини жодного слова. Верхом цинізму можна назвати слова партійного вождя Чернігівщини Маркітана, який на обласному з’їзді колгоспників-ударників 5 липня 1932 року заявив: «Голод, смерть від голоду не тому, що був неврожай. Урожай кращий. Не засіяли землю — винні куркулі...»
Трагедію голодомору від людей приховують всі газети Радянського союзу. Натомість вони рясніють інформаціями про зрізані п’ять колосків на полі, про перевіювання полови, вириту на полі картоплю. А ще — про потурання багачам, куркулям і підкуркульникам, яке чинять голови колгоспів. Цією пропагандистською тріскотнею прикрита правда про продовольчу катастрофу.
У Старій Басані, пише районна газета «За суцільну колективізацію» у №24 за 1932 рік, зграя церковників-твердоздавців за активної участі й під керівництвом попа Бидило Івана використали церкву під сховище куркульського хліба та майна. 26 лютого там знайшли 11 мішків хліба вагою 60 пудів, 2 мішки сала й м’яса, мішок тютюну та інше. Все це належить твердоздавцям — членам церковної ради Запорожцю Опанасу, Назарку Василю, Краснощоку Єграпу.
У колгоспі «Червоний кобижчанець» колгоспники й одноосібники часто збирають у полі колоски у свої торби і крадуть їх із кіп (та ж газета №68). У колгоспі «Червона громада» села Веприк теж виявлено випадки зрізування колосків зі снопів, що складені в копу. Комісія знайшла кілька «речових доказів» у громадянина Шияна Якова, що свого часу вийшов з колгоспу. Про це сигналізує на весь район призначений новою владою колгоспкор Видючий (там же №69).
У замітці 3 квітня 1933 року читаємо про те, що в колгоспі «Нове життя» села Кобижча крадіжки мають масовий характер. Вартові біля комір виточують зерно для власного споживання. Ще з’ясувалося: ледар Голота Андрій переточує колгоспну пшеничну... полову, у якій залишилось чимало зерна, а управа не реагує. А за прикладом Голоти — до полови ходить ціла зграя злодіїв, виточують зерно, крадуть полову...
Акцентуємо: полову переточували у квітні 1933-го. Тобто початок року і весна були періодом розпалу масового голоду, коли масово пухли і вмирали люди. Одночасно біля залізничної станції Кобижча просто неба пріли гори звезеного з усієї округи експропрійованого у людей зерна, яке цілодобово охороняли солдати з рушницями і стріляли у людей без попередження.
А полова всю зиму пролежала на вулиці під снігом, і люди намагалися видобути з неї бодай жменю рятівних зернят, переточуючи вручну решетом мокру і гнилу масу, аби спекти з неї яку-не-яку затірку.
Це треба так довести людей до ручки, що вони стали «зграєю злодіїв», які пішли не грабувати, не вбивати, а точити полову! Комуно-більшовицька влада зуміла так зробити. І такій владі не може бути прощення навіть за давністю років.
Вимагали здати останні зернини
Продовжимо читати гіркі рядки газетних публікацій того періоду. Колгоспниця з «1 серпня» села Марківці Буряк Христя систематично краде в колгоспі картоплю.
Приміром, нещодавно вона різала картоплю на посадку і у неї при обшуку знайдено за пазухою та в карманах повно бульб. Тож треба притягнути її до суворої відповідальності (та ж газета №52).
Замітка в номері за 12 червня 1933 року розповідає про підкуркульників: із села Ярославки — Магдика Василя та із Марківців — Голика Тимоша, які крали на полі філії бурякорадгоспу висадки, які вже дали сходи. У наступних номерах «районка» повідомляє про куркульського агента Миколу Дурнева, який крав картоплю, та комірника свидовецького колгоспу Архипа Плиску та польовода Коровая Кузьму, які привласнили гречку.
«За останній місяць у новобиківському колгоспі «Робітник і селянин» чимало зареєстровано фактів різних крадіжок. У зерносховищі у підлозі прокрутили дірки і виточили 24 пуди вики. У другому гамазеї теж не стало декількох кілограмів зерна. Крім того, чимало вкрадено коней. Це роблять класові вороги (№63).
Або: «Куркуль села Кобижчі Неділько Юхим, що нещодавно вийшов із Бупру, направляє своїх дітей красти колгоспний урожай... Судово-слідчі органи мусять нещадно покарати цього куркуля як найзапеклішого ворога радянської влади (№64, 1933 р.).
За матеріалами районної газети 1933 року, одна з найжахливіших провин місцевих селян — зрізання колосків у полі. У Рудьківці упіймали Андріяша Захарка та Конішевського Якима у володіннях колгоспу «Червоний промінь».
За це нарсуд 15 липня засудив обох на чотири роки. У ніч на 19 липня у новобиківському колгоспі «Робітник і селянин» схопили Мринську Наталку Григорівну. Збори ухвалили: жінку як куркульського агента з колгоспу виключити та прохати органи прокуратури притягнути її до відповідальності (там же, №72).
Куркульки села Петрівка Марійко Ганна Йов. та Хоменко Христя Степан (чоловіки яких вислані за межі УРСР) теж зрізали в колгоспі колоски.
Їх спіймали і справу передали до бобровицького народного суду. 21 липня його виїзна сесія засудила кожну з жінок на 5 років з урізанням громадських прав на два роки (№72).
Ще газета пише: у козачанському колгоспі імені Орджонікідзе стоїть на полі пшениця у копах, зерно якої призначено на насіння; невідомо хто обрізав колоски з п’яти полукіпків, а правління колгоспу навіть не думає виявляти, хто різав колоски і притягти його до відповідальності.
І колгоспників, і керівників господарств гнуть через коліно і вимагають здати останні зернини посівного матеріалу. «Нема в нас посівного матеріалу, ми самі сидимо голодні», — кричав на зборах колгоспу «Червоний комунар» села Свидовець Сергій Крамарчук і зривав збір насіння серед членів колгоспу» (№29, 1933 р.). Це єдина замітка в районній газеті тих злощасних років, де хоча б побічно сказано, що люди сидять голодні.
Щоб посилити репресії проти хліборобів і колективного, й індивідуального секторів, влада в ті роки запроваджує чорні списки сільрад, які «злочинно зривають збір посівного матеріалу в одноосібному секторі». Перший перелік містить аж 17 сільських рад, серед них і з мого села Козацького. (№30, 1933 р.). Зауважу, що зривали план не дві-три чи навіть п’ять рад, а 17.
Це переважна більшість рад району. Така масовість пояснюється одним: усе, що можна було забрати в людей, уже вигребли штрикачі та буксирники. Не поліпшилися справи і в наступні місяці.
У вересні, наприклад, 11 сільських рад району нагороджені рогожовим прапором і занесені на чорну дошку. Протягом п’яти днів грудня жодне село району не виконало своїх щоденних і п’ятиденних завдань. Газета знову закликає розбити опір куркуля і виконати план хлібозаготівлі.
Агітпроп: «За більшовицьку, зразкову боротьбу за хліб»
Районній владі вже не вистачає «чорної дошки» і рогожових прапорів. Вона заводить у газеті рубрику «червоний суд», під якою вимагають «нещадної кари зривачам хлібозаготівлі».У номері райгазети за 8 лютого 1933 року вона вимагає такої кари стайничому колгоспу «Нове життя» з Козацького Тодосю Фенюку, який, «їдучи по фураж, убив коня».
Важко повiрити в те, що він його убив. Очевидно, він сам помер від голоду, адже скотину в нових колгоспах нічим було годувати, не кажучи вже про «куркульську пайку зерна», яку обіцяли для коней.
12 серпня 1932 року бобровицька районна газета «За суцільну колективізацію» друкує телефонограму голови РВК Сидорова до всіх сільських рад та уповноважених виконкому. У ній б’ють тривогу, що серпневе завдання з хлібозаготівлі зривається. Під персональну відповідальність рекомендується зрушити хлібозаготівлю в колгоспах та серед контрактантів. Третій пункт вимагає обмежити перемел зерна по 8 кілограмів на їдця у місяць і робити це можна лише за довідками сільрад. Із цього часу заборонявся продаж хліба на базарах. Ця телефонограма не дає позитивних результатів. Через кілька номерів газета пише, що за першу половину серпня колгоспний сектор виконав своє місячне завдання лише на 2,1 процента, здавши 381 центнер зерна при плані 18 тисяч центнерів. Газета одразу робить красномовний висновок про те, «що управи колгоспів стали на відвертий куркульський шлях і в такий спосіб зривають хлібозаготівлю» (там же, №68).
А ще через номер газета друкує статтю «За більшовицьку, зразкову боротьбу за хліб». Тут в антипартійній лінії звинувачують керівництво району, яке нібито спасувало перед труднощами, перед опором куркулів і опортуністів, скотилось до табору класових ворогів, бо організувало куркульську дискусію проти виконання плану хлібозаготівель.
За це постановою обкому партії 17 серпня секретаря Бобровицького райпарткому Закопайла з лав партії виключили, звільнили з роботи заворга РПК Матвієнка із забороною займати йому відповідальні посади. Бюро обкому партії також звільнило з роботи й оголосило сувору догану голові райпрофради Мартинюку.
Стаття завершується гнівними закликами, що найменшим намаганням пом’якшити хлібозаготівлі буде дано рішучу відповідь. Потуранню ж глитайні буде покладено край розтренувальним ударом і ніякого відступу в боротьбі за хліб бути не може (№70).
Услід за партійними бонзами під роздачу потрапили й їхнi молодші помічники з комсомолії. У наступному номері «районка» пише, що секретар райкому ЛКСМУ Лисенко надіслав директиву всім осередкам, у якій не тільки не дає нічого конкретного з організації хлібозаготівлі, а стає на шлях скерування райорганізації ЛКСМУ проти плану заготівель хліба. Секретар райкому комсомолу т. Лисенко пропонує КСМ осередкам ... перевірити реальність доведених планів хлібозаготівлі до села, колгоспів... Із цієї антипартійної постанови, говориться далі в публікації, можна визнати обличчя т. Лисенка як опортуніста найгіршого ґатунку, якому партія доручила керувати й ідеологічно виховувати робітничо-колгоспну та бідняцько-середняцьку молодь (№70).
Звісно, Лисенка з роботи зняли та оголосили йому сувору догану. На серпневому об’єднаному позачерговому пленумі РПК і РКК покарали й інших керівників району, які в «різних формах виступали проти плану хлібозаготівлі, дезорганізували трудящі маси в боротьбі за хліб і тим самим лили воду на млин куркуля». Об’єднаний пленум ухвалив виконати план до 28 серпня.
«Цього ми мусимо добитися будь-якою ціною», так завершується постанова пленуму (№70). Розмаху голоду сприяло й те, що буксири та штрихальники забирали не тільки зерно. Односельці розповідали, що безжалісно вигрібали вузлики з овочевим насінням, маком, квасолею, макухою, кормовими буряками... Через це в багатьох селян навеснi 33-го залишилися не посадженими городи. Не вистачало навіть основної селянської їжі — картоплі. З хлівів зникли кури, гуси, качки... Рятували лише ополонки в Шарамасі та навколишніх озерах і болотах...
«На хаті один куль, у сільраді кажуть, що куркуль»
У мартиролозі, опублікованому в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, вписані прізвища більше шестисот моїх односельців, що померли від голоду в ті страшні роки. Проте з урахуванням масштабів голодомору, що панував у сусідніх селах, розповідей донедавна живих свідків тієї трагедії можна вважати, що цей мартиролог козаччан неповний. Адже люди помирали вже на початку 1932 року і в записах про смерть не писали, що помер від голоду. Помирали і так звані куркулі, і вчорашні наймити, яких нова влада обіцяла зробити найщасливішими в світі.
На ці обіцянки мої земляки відповідали тоді народною творчістю. Сільські старожили згадували, що найпопулярнішими були прислів’я: «На конторі серп і молот, а у хатах — смерть і голод», «Батько в СОЗі, мати — в СОЗі, а голодні діти лазять по дорозі», «Жито та пшениця пішли за границю, ячмінь і овес — на МТС, а кукурудзу та буряки їмо ми — колгоспники-дураки». Нишком співали й такі частівки:
Нема хліба, нема й сала —
Тільки кіно та вистава.
А на хаті один куль,
В сільраді кажуть, що куркуль.
Погодьтеся, це був сміх крізь гіркі сльози. Але така вже вдача в моїх земляків, нащадків славних козаків-запорожців: усе сприймати з гумором. До речі, отой останній сніп на хаті доводилося й справді знімати, різати його на січку, запарювати для змореної голодом корівчини-годувальниці і рятувальниці сім’ї.
Про це та багато чого іншого, що назавжди врізалося в пам’ять, розповідала мені односельчанка Євдокія Федорівна Синенко, 1927 року народження.
За її словами, рідна сестра її батька Олена була заміжня за односельцем Яковом Сорокою. Це була роботяща сім’я. Мали землю, міцне господарство. А ще — шестеро малих дітей: трьох хлопців і трьох дівчаток.
Найменшенька дівчинка була 1928 року народження. І ось на початку тридцятого року в селі організовували колгосп. Яків Сорока не погодився вступати до нього. Його відразу ж записали у вороги нової влади. Приїхав «воронок» і чоловіка забрали без суду і слідства. Всю сім’ю вигнали з хати. Одяг, пожитки завезли в колбуд і скинули до купи з іншими речами таких же розкуркулених.
Діти, як ото колись писав Тарас Шевченко, розлізлися мишенятами межи людьми. Ганна вийшла заміж за парубка з Фенюкової сім’ї, що жив через дорогу. Іван і Михайло пішли за десяток кілометрів у Петрівку до родичів. Але потім повернулися назад. І ось батьку Євдокії Федорівни дають у колгоспі наряд везти підводою на залізничну станцію в Бобровицю рідну сестру з дітьми для відправки на заслання у Вологду, бо влада висилає їх із села. Вирішили, що Олена має сховатися, а дітей самих не відправлять. Так і зробили. Але де там! Змусили везти дітей самих. Замотали їх у рядна, склали у вузлик сякі-такі харчі. І в дорогу.
Довелося залишити їх поміж чужих людей у товарному вагоні. Серце Олени не витримало, і вона наступного ранку йде до Бобровиці, А це майже тридцять кілометрів. На щастя, ешелон ще не відправили і вона з дітьми поїхала у Вологду. Прожили там у злиднях і холоді два роки. На третій — вирішили тікати додому. Вийшли з тайги ранньою весною, а в Козацьке прибилися пізньою осінню. Що було в дорозі, краще не питати і не розповідати...
Прийшла Олена з чотирма дітьми в братову хату, а тут голодівка в розпалі. Самим їсти нічого, бо сім’я немаленька. Та ділилися всім. Щавель рвали в берегах, ловили ополоників і рибу, драли на болоті пташині гнізда, жолуді під дубами виколупували із землі. Знали, якщо свині їх їдять, то й людям можна. Але голод усе дужче наступав на п’яти. Старшенькі вирішили йти у найми. Робили все, на що вистачало сил.
Соню в патронат у Новому Бикові прилаштували. Але там теж було голодно. І тоді батьки від людей дізналися, що таких дітей «кукушкою» везуть у Кобижчу і там залишають їх на вокзалі напризволяще. Зі сльозами на очах так і зробили. На щастя, дівчинку підібрали макаренківці. Відвезли в дитбудинок у селі Сосниці Рокитнянського району Київщини. Соня росла там і залишилась живою.
Вона була роботящою дівчинкою і її забрала до себе додому кухарка. Згодом Соня закінчила ФЗУ і вийшла заміж за сусідського хлопця-інваліда. Вже після Другої світової Соню розшукав брат Іван, який жив у Петрівці. Соня теж писала в усі інстанції, щоб знайти родичів. Але спогади дитинства були досить куці для пошуків. Урешті, у 1957 році, майже через чверть століття після розлуки в Козацькому відбулася їх довгождана зустріч.
Над рідним братом батька Євдокії Федорівни Іваном Харсікою влада влаштувала показовий суд. За те, що не відвіз до колгоспу три центнери буряків зi свого поля.
«Наш батько тоді відвіз і просив, щоб брат так зробив,— розповідала вона. — Але брат не послухав. Нас влада не тронула». «Трійка» засідала за столом, застеленим червоним сукном. Бригадири зігнали на суд ледь не все село. Відправили його у Лук’янівську в’язницю Києва. Разом з односельцем Гнатом Борцем звідти втік. Впіймали і дали «строгача».
Якраз розпочалася голодівка, він так і помер у тюрмі. Перед смертю сім’я одержала від нього листа: просив прислати хоча б лушпайок від картоплі, бо вже й запаху варених бульб не пам’ятає. Не пережила голоду і його дружина з двома малими дітьми. Залишився один маленький Михайлик, його відправили в патронат.
— Це неправда, що селяни тоді саботували здачу зерна державі, — розповідав мені інший односелець Микола Іванович Бурзак, 1925 року народження. — Просто не було чого здавати, а що можна було забрати, все вигребли. Люди бачили невідворотність голоду і прагнули приховати бодай трохи зерна чи інших припасів харчів. Тоді в кожній сільській хаті від печі розпочиналася довга лежанка з товстих дошок. Ось моя мама, Марія Тимофіївна, під ними в глиняній долівці викопала яму і приховала там два мішки зерна. Адже в неї на руках було троє малолітніх дітей — я та мої сестрички Галя й Оля. Але мама мала необачність викинути свіжу землю на вулицю. Її побачив бригадир Овсій Фенюк і він побіг заявляти про це у сільську раду.
Згодом разом iз ним прийшли члени буксирної бригади Андрій Кобизький та Опанас Онисимович Харсіка. Звісно, зерно знайшли й конфіскували. На щастя, мама і всі троє діток вижили в те голодне лихоліття. Але в 1933 році від недоїдання помер наш батько та ще вісім кровних родичів по маминій та татовій лініях. А, знаєте, я в дитинстві дуже любив слухати кування зозулі і рахувати, скільки мені вдасться років прожити. Їх багато жило в наших берегах між Бурзаківкою і Морозівкою. А ось того трагічного літа 33-го року їх перегукування майже не було чути... «Не до добра це», — все повторювала моя мама...
Піррова перемога більшовиків
— Масове голодування в Козацькому розпочалося наприкінці 1931 року, — згадувала Ганна Ганжа, 1920 року народження. — 22 місяці люди пухли, мучились, страждали і вмирали. Мені тоді виповнилося 12 років і я все це добре пам’ятаю. Рвали кропиву, ходили красти жом на Новобиківський цукрозавод. Батьків змушували записуватись у колгосп. Вони відмовилися. Тоді до нас приїхала юрба грабіжників. Обікрали до нитки.
Але цього здалося для них замало. Вони стали нас виселяти з хати. Згорьована від безвиході і відчаю мати хотіла вкинути в колодязь менших діточок. І тут в одного з членів бригади прокинулася совість. Пам’ятаю, він сказав, щоб зупинили її, бо за це вони відповідатимуть. Однак із сім’ї живою залишилася лише я. Ми жили тоді неподалік кладовища. На нього щодня підводою возили мерців. Без трун, немов тварин, кидали в ями. Коли присипали землею, а коли й так залишали. Деякі трупи так і розкладалися проти сонця...
Піррова перемога більшовиків над власним народом наочно засвідчила згубність сільськогосподарської політики, яку проводила радянська влада щодо нашого працьовитого селянства.
В умовах голоду, господарського занепаду, безладдя і свавілля колективізацію в області не вдалося завершити навіть у 1934 році. За даними обласного архіву, на червень того року в Чернігівщині усуспільнили трохи більше 70 відсотків селянських господарств і 77 відсотків посівних площ. Тодішня влада видавала ці показники за неабиякі успіхи і перемогу колгоспного ладу та соціалізму.
Але навіть ці цифри видаються сумнівними в порівнянні з численними людськими жертвами та руйнуванням духовних і матеріальних основ нашого хліборобського і працьовитого села.
...Минулого року знову пройшов сивим від горя сільським кладовищем.
Стара частина поховань початку тридцятих років минулого століття ще більше вкрилася кущами бузку. Та все ж ще видніються горбочки колишніх могил. Саме в тому бузку, в тих могилах спочиває вічним сном основна частина жертв Голодомору мого села.
Бо заради справедливості треба сказати, що ховали тоді в селі ще на двох кладовищах: на цвинтарі поруч із церквою та на так званому Харланівському кладовищі однойменного кутка села. Так ось на першому масовому похованні де-не-де ще є прибрані і уквітчані могилки.
Отже, ще живі люди, які знають, що тут спочивають замучені голодом їхні діди-прадіди. Попри півстолітнє замовчування Голодомору, пам’ять людська не убієнна.
Попри все, онуки-правнуки цих трудяг не тільки вижили. Вони й продовжили рід людський. Щоб пам’ятати праведні жертви, розповісти про них наступним поколінням і молитися за душі спочилих дітей Господніх, у вірі православній і смиренні Божому замучених голодом і холодом заморених, у засланнях і по чужих краях померлих, без погребіння і молитов заупокійних полишених, щоб оселилися їхні душі там, де всі праведні українці спочивають...
Микола ГРИНЬ,член Національної спілки журналістів України
