Леся Пронь відома своїми ліричними та дитячими збірками, серед яких «На крилах року» та «День усміхається». На творчих зустрічах по-особливому сприймають читачі емоційні та захоплюючі мандрівки творчістю письменниці, лауреатки Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича.
«Не всі письменники можуть і вміють писати для малечі»
— Пані Лесю, у вас акторська професія, і раптом — письменницьке диво — віршована творчість. Чи мріяли стати письменницею?
— Перші книги, які читала в дитинстві, мене заворожували. Людей, що їх написали, обожнювала. Це були Іван Франко, Леся Українка, Володимир Сосюра, Павло Тичина.
Не думала, що стану письменницею, не вірилося. Уже у зрілому віці видала три книжки поезій для дорослих («Плетениця долі», «Круговерть», «У купелі вітрів») та дві дитячі («День усміхається», «На крилах року»).
Маючи двох онуків, стала писати і для них. Переконалася, що їм це подобається, тож написане надіслала у дитячі журнали, щоб побачити, як сприйматимуть мої твори інші діти. Здається, непогано.
Дитяча література має розвиватися, вона не є другорядною. І не думайте, що всі письменники можуть і вміють писати для малечі. Тут одного таланту замало, дитину не обдуриш, вона добре відчуває красу й потворність.
Щоб удосконалити своє письмо, ходжу на заняття літературного об’єднання «Радосинь» при НСПУ, яким керує майстер поетичного слова, поет і перекладач Дмитро Чередниченко. Під своє «батьківське крило» Дмитро Семенович зібрав добре знаних пересічному читачеві творців поетичного слова та початківців. Ми обмінюємося досвідом, читаємо свої твори. Вихованцями Дмитра Семеновича є Анна Багряна, Олеся Мамчич, Галина Манів, Тетяна Винник, Валентина Бондаренко, Леся Мовчун та багато інших.
— Нещодавно на зустрічі з вами діти із захопленням слухали ваші вірші і казки у бібліотеці імені Реріха. Звідки черпаєте нескінченну енергію слова?
— Рідне село Михальче на Івано-Франківщині окропило мене енергією життя на всі роки. Воно «лежить під небесами в грушках і вишнях на горі. Його торкають сірі хмари і зорі, ніби ліхтарі». Це з мого вірша. Тут, серед мальовничої природи, де з одного боку протікає річка Дністер, а з другого — потічок Денечанка, де видніються пагорби Дністровського каньйону, що є одним із семи чудес України, я впиваюся красою рідної землі. Коли пишу, згадую цю місцину.
Цього літа відвідувала маму (їй 87 років). Вилізла на розлогу стару грушу, щедро всипану плодами, дивлюсь на батьківську хату, наче з космосу. Бачу маму, що дибає подвір’ям та скликає гусей, бачу ліс і поле… Пісня виривається з душі, а з нею геніальні Шевченкові слова: «Якого ще раю на світі благаєм!?».
Люблю природу — власне, з неї черпаю теми. Спостерігаю за дітьми, дещо беру від них.
— Яким бачите нинішнього читача ваших дитячих книжок?
— Він допитливий. На зустрічах із дітками бачу, як вони уважно слухають, як сяють їхні оченята, коли розглядають малюнки до моїх творів. Хочеться, щоб книга допомагала малюкам ставати кращими, мудрими, розумними, щоб вони багато читали дома з мамою і татом.
Важливу роль у виборі книжечки для дитини мають батьки. Від них залежить, що дитятко триматиме в руках: низькопробну попсу чи високохудожній твір. Гарна книжка читається легко, «на одному диханні». Саме такі книги потрібно вибирати, не забуваючи про класиків української та світової літератури.
І понад два десятки пісень для дорослих і дітей
— Юні читачі і читачки люблять фантазувати і мріяти. Про що ви в дитинстві мріяли?
— Мріяла бути корисною людям. У десятому класі написала вірша з такими словами: «Я перли-мрії заберу в дорогу і завжди, люди, житиму для вас». Можливо, це надто пафосно, але вже як є.
— Пам’ятаєте свого першого вірша?
— Пам’ятаю. Я була у другому класі. Учителька дала нам роботу — написати щось до 8-го Березня. Про маму, бабусю, про жінок-трудівниць. Тоді й народився мій перший вірш «Учительці».
— Вважаєте себе дитячим письменником чи тонким ліриком?
— Колись Миколу Вінграновського запитали, чому він деякі дитячі вірші друкує у збірниках поезій для дорослих? Поет відповів, що для нього всі його вірші — це поезія, яку він творить серцем, а не абияк. І що його дитяча поезія за рівнем майстерності не поступається творам для дорослих. Так воно й повинно бути.
— У співпраці з Миколою Ведмедерею ви маєте понад два десятки пісень для дорослих і дітей. Що це за пісні?
— Микола Ведмедеря знайшов мої тексти в інтернеті. Вибрав те, що йому сподобалося, написав музику, зв’язався зі мною через мій сайт і потішив тим, що є пісні. Деякі надруковані у дитячих журналах, інші чекають часу, коли композитор видасть окрему збірку.
Сподобалась мені його музика на вірші «Плетениця долі» (це любовна лірика) та «Моєї мами сонячна душа».
Також маю пісні від композитора Володимира Ізотова. Усі вони дитячі, друкувалися в журналах «Ангелятко», «Колобочок», «Дошкільне виховання». Нещодавно видавництво «Рідна мова» випустило дитячу книжечку «Мамині колискові» з текстами моїх віршів та інших авторів, а також із нотами до них. Пісні до колискових написав мій чоловік Богдан Пронь (на жаль, у 2011 році відійшов у вічність).
— «Мамині колискові» — вони перегукуються з рідним прикарпатським краєм?
— Моє рідне Покуття багате на колисанки. У кожній хаті, де були немовлята, їх співали. Це магічний код, який захищає від біди, лягає на душу дитини й супроводжує її аж до смерті. У колискових про що співається? «Ой щоб спало, щастя мало, а щоб росло — не боліло, на серденько не скорбіло». Материнські слова-бажання й молитви не проходять безслідно, Бог усе чує. Раджу співати своїм дітям. Мелодії колискових лагідні, як весняний вітерець, ніжні, як материнське серце, привабливі, як та земля, на яку ти вперше ступив босими ноженятами й де закопана твоя пуповина.
Мої колискові справді перегукуються з тим, що я чула в дитинстві. Є в них і панночка Дрімота, і брат Сон, і добрий Ангел.
— В яку б пору хотілося перенестися «на крилах року»?
— У весну, яку дуже люблю. Усе квітне, пробуджується земля… Хіба це не диво?! Загалом усі пори роки люблю. І навіть сьогоднішню осінь, що за вікном…
— День Лесі Пронь починає усміхатися кому?
— Людям, сонцю, життю!
