Мужність не мовчати: рецензія на антологію «Дисиденти»

Більшість художніх і документальних матеріалів, зібраних в антології «Дисиденти» (К.: Дух і Літера), свідчать про здатність людини розірвати мовчання і сміливість вийти з зони байдужості. У цієї книжки багато аспектів вчасності. Видання із текстами представників дисидентського руху досі не є численними, та й про пошук-обговорення формату презентації їхніх творів широкому загалу йдеться нечасто — як і про способи осмислення спрямувань культурного опору і правозахисного руху.

 

Антологія постала із розуміння того, що офіціозні конструкції і загальні висловлювання про дисидентів не працюють. У книжці через тексти есеїв, поезій, свідчень, документів і спогадів деталізовано правозахисні, культурні або мистецькі спрямування спротиву 1960–1980-х років і показано особливості тодішньої радянської каральної системи, задушливої атмосфери радянського світу. Зі сторінок постають долі людей, які творили драматичне і екзистенційно надмірне розмаїття дисидентського руху. Видання має не лише просвітницьке, а й виразно етичне спрямування, бо зібрані у ньому тексти свідчать, що право бути людиною, свобода і гідність потребують захисту. З огляду на специфіку сьогоднішньої російсько-української війни і драматичну ситуацію із численними в’язнями Кремля все це звучить пронизливо. 

 

У передмові до антології її упорядники (Олексій Сінченко, Дмитро Стус, Леонід Фінберг) стверджують, що вона є книжкою про покоління, яке витворило власну історію, наважившись кинути виклик офіційній ідеології і культурі, — про покоління культурного опору. У композиції книжки проглядає врівноважена концепція, а завдяки чіткості структури антології з нею легко працювати. Видання має розділи, відмінні як за змістом, так і за здатністю залучати інтелект й емоції читача. Та жодна з частин не є автономною і поєднана з іншими багатьма зв’язками.

 

Відкривається книжка добірками поезій, котрі народжувалися «проти течії» і також ставали свідченням спротиву. Цей перший розділ вражає не лише смисловою щільністю і етичними спрямуваннями, а й силою естетичного висловлювання у тонкій ліриці і гострих текстах-свідченнях, філософських міркуваннях і роздумах про історію України, етично насичених віршах і творах-натяках. Вибір текстів радує непередбачуваністю. Звичайно, неминучою була поява у книжці поезій Василя Стуса, Атени Пашко, Миколи Руденка, Ірини Стасів-Калинець, Василя Рубана, Ігоря Калинця, Тараса Мельничука, Василя Симоненка, Ірини Ратушинської, Івана Світличного. Важливою є присутність у виданні поезії авторів, менш відомих широкому загалу — Зеновія Красівського, Василя Барладяну-Бирладника, Ірини Сеник, Івана Сокульського, Степана Сапеляка, Ярослава Лесіва, Володимира Підпалого, а також творів представників спротиву, більше знаних за есеїстів і правозахисників — Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича. 

 

У другому розділі — публічні виступи, третій присвячено самвидавівській публіцистиці. Поруч зі знаковими творами Івана Дзюби, Валентини Мороз, Мирослава Мариновича, Левка Лук’яненка упорядники презентували відкриті листи, пояснювальні записки, заяви. Такі матеріали добре перегукуються з опублікованими в наступних частинах останніми словами в’язнів сумління на судових процесах, опублікованою за кордоном есеїстикою, інтерв’ю, свідченнями про тюрми, табори, заслання і психіатричні лікарні. Яскравим постскриптумом є розділ «Переосмислення», в якому можна ознайомитись із присвяченими дисидентському руху авторефлексіями Василя Лісового, Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської, Семена Глузмана, Мирослава Мариновича, Євгена Сверстюка. 

 

Важко не погодитися з упорядниками видання щодо парадоксальності сприйняття, розуміння і, зрештою, презентації широкому загалу досвіду дисидентського руху 1960–1980-х років, адже попри наявність суспільного інтересу до нього (більшого чи меншого в різні часи), його діяльність досі не існує як цілісний текст у поліфонії голосів і доль. Думка про відмову від мовчання і присягу говорити про гідність людини і крихкість її прав й існування загалом не полишає читача від першої і до останньої сторінки антології. Проте делікатність у доборі текстів рятує видання від надмірної патетики. Тож маємо справу не з книжкою крику, а з книжкою спокійного, сильного і відповідального висловлювання. n