Крім тополі і калини, сало — символ України: полтавські підприємці торгують найдорожчим стратегічним продуктом
«Найдорожче сало в Україні» — це такий собі їстівний «сувенір», який придумали Віталій та Марина Мостові з Полтави. >>
Пасічник Анатолій Домненко: до бджоли, як і до жінки, потрібно ставитися делікатно
11.07.2018
Анатолій Домненко запевняє: відколи почав споживати мед, перестав скаржитися на здоров’я. (Фото автора.)
30 років тому Анатолій Домненко придбав хату в мальовничому селі Михайлівка Диканського району, звідки була родом його ненька.
Тепер тільки зимує в полтавській квартирі, а решту часу проводить посеред природи коло своїх бджіл. Запевняє: кращого місця для них, аніж у Михайлівці, немає — село як у Бога за пазухою: воно просто потопає в садках, тут розкинулися луки із запашним різнотрав’ям, протікає річка, за нею — соснові ліси. А земельна ділянка Анатолія Петровича переходить у листяний ліс.
Довга дорога до вулика
Чоловік пригадує, що свій перший бджолярський досвід мав років у 10: «Десь у 47-48-му роках минулого століття батьків кум (хрещений батько моєї нині покійної сестри) подарував нам два вулики з бджолиними сім’ями (а згодом іще два змайстрували). У другій половині літа ми разом із ним викачали одразу два відра меду. Я ліз руками у вулик, виймав рамки зі стільниками. Батько ж на весь цей процес дивився крізь шибку вікна — настільки боявся бджіл».
За словами Анатолія Домненка, він майже 10 років учився на будівельника: чотири роки — в технікумі та п’ять із половиною — в інституті. У результаті в радянські часи отримував зарплату інженера-будівельника в розмірі 90-120 карбованців.
І ось тоді свояк, котрий мав пасіку, загітував його разом зайнятися бджільництвом. Тому потрібен був компаньйон, адже вулики треба було вантажити на кузов автомобіля й у пошуках медоносів вивозити в поле чи ліс.
Так Анатолій Петрович здобув допоміжне заняття на все життя, а виручка за мед стала суттєвим «доважком» спершу до зарплати, а потім і до пенсії. Мав на ту пору майже сотню вуликів!
Ночами, говорить, доводилося й перевозити їх, і мед качати, а вранці на нього чекала основна робота.
«Мусив крутитися, адже в нас із дружиною народилися двоє синів, — пояснює. — Усією сім’єю їздили відпочивати на моря — чому мали відмовлятися від такого задоволення?»
Потім почав думати: що б його таке зробити, аби полегшити працю? Найперше відмовився від так званих «лежаків», що разом із бджолами й медом важили чи не центнер, і почав робити значно легші вулики. За основу взяв ящики з фанери й обклав їх пінопластом. Так добився того, що вулик став важити приблизно 17 кілограмів, — уже легше.
Коли почалося скорочення армії, примудрився купити в одного майора ЗІЛ-157, а також тракторний причіп, з їхньою допомогою транспортував вулики.
А тоді почув, що в Ташкенті почали випускати павільйони для бджіл, і подумав: так їх можна ж зробити і власноруч.
Розрізав тракторний причіп довжиною 3,5 метра й подовжив його. У такий спосіб добився восьмиметрової довжини. Змайстрував і покриття. Відтоді відпала потреба вантажити вулики — вони займали стаціонарні місця в саморобному павільйоні.
Проблема була лише в тому, що всі в один павільйон не поміщалися. Наступного року за тим же принципом Анатолій Петрович подовжив іще два причепи.
Із повагою до клієнта
Коли ж аграрії на полях почали зловживати отрутохімікатами, пасічник, аби не втратити бджолиних сімей, зовсім відмовився від виїздів. Пояснює: найбільше боявся позбутися своїх постійних клієнтів, адже завдяки їм у нього немає проблем зі збутом меду. Тепер пасіка з-понад 30 вуликами розташована у справді райському куточку, де щось неодмінно цвіте: як не дерева, так кущі або трави.
— Між акацією й липою, вважай, нічого не квітує. А в мене на городі саме викидає суцвіття фацелія пижмолиста, яку сію щороку, бо вона є дуже сильним медоносом.
Ото на вагах стоїть контрольний вулик. Коли відбувається взяток меду, я можу визначити, скільки його бджоли приносять щодня, — розповідає про премудрості своєї справи Анатолій Петрович. — Постійно веду облік клієнтів (раніше це робила дружина — на жаль, чотири роки тому її не стало), — чоловік показує зошит. — От, бачите, минулого літа майже 300 осіб придбали в мене мед: від півлітрової до кількох трилітрових банок.
Завважте: один клієнт аж вісім трилітрових банок придбав.
Ті, хто постійно купує в мене мед, уже його добре знають. Продаю цей корисний продукт бджільництва й у Полтаві, бо там теж маю постійних покупців.
Раніше, було, стояв на ринку, коли можна було хоча б із півбідона меду продати. А зараз там і баночки з-під майонезу не продаси. Бо батьки своїм дітям купують усілякі ласощі, від яких шкоди більше, ніж користі, але не мед. На жаль, і в моїй родині ніхто його не їсть, окрім мене та правнука Рената, хоч я і дітей, і онуків цим корисним продуктом забезпечую вдосталь.
— От у мене запитують, чим я підгодовую бджіл, — продовжує розповідь Анатолій Домненко. — Зазвичай після головного взятку бджолині сім’ї підкормлюють цукровим сиропом. Я ж ті рамки зі стільниками, з яких не викачав меду, оскільки пізно вийняв із вуликів, ставлю бджолам назад, тобто ніколи їх не ображаю. Бо всіх грошей не заробиш. Колись, до речі, у мене на ощадкнижці лежали 50 тисяч карбованців — усі до копійки пропали. Держава тоді «кинула» багатьох — не тільки мене.
Мед як еліксир бадьорості в поважному віці
Прошу в пасічника поділитися секретом, як йому вдається уникати укусів бджіл.
«Спостереження показують, що бджоли рідко кусають тих, хто не метушиться, поводиться спокійно. Хоч і спеціальна література, й імениті пасічники радять захищати себе на пасіці, нагнітаючи до вулика дим, я противник такого методу. Бо якій бджолі це сподобається? Тож задимлюю лише руки, що дещо відлякує цих розумних і чутливих комах. Сердити ж бджолу взагалі не можна — до неї, як і до жінки, потрібно ставитися делікатно».
Анатолій Петрович стверджує, що йому неважко відрізнити на смак, скажімо, липовий мед від соняшникового чи гречаного, — при цьому найбільш поживним вважає збірний, або поліфлорний.
Досвідчений пасічник запевняє: відколи почав споживати мед, перестав скаржитися на здоров’я: «Можу їсти його просто ложкою. А моя головна холостяцька страва така: змішую вівсянку з відвареним гарбузом, додаю кисломолочного сиру, меду — от вам і готовий сніданок. Усе поживне й корисне. Полюбляю й узвар із медом уприкуску».
Цей природний коктейль із глюкози, фруктози, білків, вітамінів недаремно вважають справжнім дивом природи. Кажуть: не варто сумніватися в якості меду, якщо він загустів. І навпаки, мед, що тривалий час лишається рідким (сама якось такий придбала), може бути підробкою. То як вибрати правильний мед?
— Тут якогось певного рецепта вам не дасть жоден мій колега, — розчаровує мене Анатолій Домненко. — Просто пасічник, як і лікар, має бути людиною, якій ви довіряєте. Усе дуже просто: мої клієнти довіряють мені, бо знають, що я ними дорожу. І у свої 80 років пасіки не кидаю: по-перше, це задоволення, заняття для душі, по-друге, якась копійка, можливість допомогти онукам.
До того ж, я звик усе життя бути в русі. Із моїх ровесників уже мало хто серед живих лишився, а я іще, дякувати Богу, бігаю, сам собі даю раду. Мабуть, недаремно вважають, що пасічники — довгожителі, котрі відзначаються енергійністю та міцним здоров’ям.
Насамкінець мушу зазначити, що Анатолій Петрович є ще й великим патріотом: чотири роки тому він усю зиму простояв на полтавському Майдані, неодноразово виступав на ньому. Тож вважає: у тому, що скинули Віктора Януковича з почтом, є і його заслуга.
