Упродовж багатьох десятиліть доводилося замовчувати деякі сторінки життєпису уродженця Слободи (нині — мікрорайон Млинова) Андрія Дейнеки. Причина того інформаційного табу — участь у повстанському русі в 40-х роках минулого століття. Андрій Кирилович на дев’ятому десятку літ мав чіпку пам’ять, утім нічого дивного, адже в юності млинівчанин пройшов вишкіл розвідника у повстанському підрозділі. Кадровики з підпілля вирішили випробувати кмітливого юнака у розвідці.
На худенького хлопчину гітлерівці не звертали уваги, тому повстанці вирішили сповна використати цю обставину. Отож юнак мав змогу з безтурботним виглядом з’являтися будь-де у селищі. Як результат — підпільникам надходила достовірна інформація про кількісний склад озброєння гітлерівців. Навіть через шість із половиною десятків років пан Дейнека з легкістю відновлював у пам’яті статистику воєнних років. Гестапо розміщувалося у приміщенні, де згодом, у радянські часи, тривалий час розташовувався райвійськкомат. У 1942-43 рр. наші терени «курирували» 10 гестапівців. І хоч німецькі окупанти вважали цю службу досить дієвою, але й вона не виявила цікавості до юнака, котрий багато разів проходив повз їхню «контору». Утім Дейнека не просто шпацирував вулицями селища, а щодня носив молоко родині Зарецьких, які мешкали неподалік відділення гестапо, тобто розвідник завжди міг пояснити причину появи поблизу таємничої установи. А якось навіть побував на прийомі у ляндвірта Шнайдера, щоб розвідати розташування кабінетів, коридорів приміщення (навіщо знадобилася повстанцям ця інформація, Андрій Кирилович і сам пояснити не міг — мабуть, у штабі повстанців пульсувала якась ідея). І гітлерівський функціонер прийняв його, і навіть розчулився його історією про літніх батьків. Як результат — одержав потрібний дозвіл, а заодно в пам’яті зафіксував те, що цікавило повстанців.
До речі, щемлива розповідь про літніх батьків допомогла Андрію уникнути вивезення на примусові роботи до фатерлянду в 1943 р. Через перекладача він розповів німцям, що його 75-річний батько і 70-річна мама залишаться самі і не зможуть самотужки обробити 18 гектарів землі (насправді було лише 7 гектарів). «Це правда? — спитали німці у старости і, отримавши ствердну відповідь, відпустили юнака. Доля ж односельців Дейнеки, які стали спочатку остарбайтерами, а після війни повернулися додому, склалася трагічніше — хто уникнув каторжних робіт, у 1944 р. були мобілізовані на фронт і майже всі загинули...
Перша співбесіда військових контррозвідників із Дейнекою відбулася у березні 1944-го у польовому військкоматі Молодаво, що на Дубенщині. Очевидно, під час фронтового затишшя чекістам було не до ґрунтовного вивчення біографій новобранців, тож лише поцікавилися в Андрія, чи в Млинові були бандерівці. «Були, — ствердно відповів юнак, — але біля нашої хати за 200-300 метрів від розташування есесівського підрозділу не з’являлися». На тому перше побачення з грізними «смершівцями» закінчилося. Уже згодом на фронті вони арештували чимало західняків, у тому числі з нашого району, яких підозрювали у зв’язках і підтримці ОУН-УПА — їх усіх «здав» земляк, котрий співпрацював з чекістами. І хоч інформатор на фронті вцілів, але на рідні терени не повернувся.
Під час воєнних дій в Августовських лісах у Польщі Андрія Дейнеку викликали в дивізійну контррозвідку. Зо три години якийсь підполковник розпитував про людей зі Слободи: хто був старостою, як той ставився до людей, де перебувають брати Андрія. Очевидно, чекіст залишився задоволеним відповідями, бо потиснув йому руку і сказав: «Іді, воюй. Послє фронта єщьо прєдсєдатєлєм колхоза будєш». (Як у воду дивився, бо в 50-х Андрій Кирилович очолив колгосп у селі Московщина).
Після нетривалого головування колишнього фронтовика і розвідника-повстанця обирали заступником голови колгоспу, парторгом, головою сільради у Пугачівці. У сімдесяті роки минулого століття хтось настрочив донос у райвідділ КДБ, що Андрій Дейнека — колишній бандерівець. Мовляв, під маскою благополучного активіста приховується запеклий націоналіст. Причому автор доносу не приховував свого прізвища, а цілком «свідомо» долучився до боротьби з так званим «українським буржуазним націоналізмом» і взявся очищати «совпартактив» від неблагонадійних елементів. Звісно, оперативники КДБ зреагували на таку інформацію. За словами Андрія Кириловича, працівники спецслужби тоді опитали близько двох сотень жителів населених пунктів Млинівщини. Однак ніхто з них не дав свідчень проти колишнього жителя Слободи. До речі, чекісти навіть зробили запит на Кубань, де, за твердженням «стукача», мешкав чоловік, якому начебто Андрій Дейнека у війну «виписав» 19 шомполів. Чоловіка того відшукали, але він спростував небилиці любителя епістолярного жанру в КДБ. Та й у повстанців такої норми не було — за необдуманий вчинок могли «прописати» 25 шомполів та ще й 50 разів присідань. Якось Андрій і сам за проступок скуштував 25 шомполів. Словом, кадебісти так і не змогли знайти бодай якусь зачіпку за повстанське минуле товариша Дейнеки. Можливо, охолоджував їхній розшуковий запал той факт, що він боровся лишень із фашистами, а з совітами не довелося.
Якось на фронті контррозвідники поцікавилися, чи не знає уродженець Слободи повстанця на псевдо... І назвали псевдо самого Дейнеки. «Ні, не знаю», — переконливо відповів той. До речі, мені він також не відкрив свого підпільного псевдоніма, під яким боровся з фашистами. І лише незадовго до смерті зателефонував, привітався і після нетривалої паузи сказав: «Знаєте, я вирішив розсекретити своє псевдо: по Головному проводу, який був засекречений, я проходив як друг Сольний. — І додав: — Щось приховувати чи боятися в моєму віці не личить. Тож нехай люди знають: у боротьбі за волю України частку відваги і мужності вніс і друг Сольний».
До речі, з деякими аспектами діяльності ОУН-УПА він не погоджувався ще в сорокові роки...
Віталій ТАРАСЮК
смт Млинів, Рівненська область
