«Стиль життя вразив»: українка поділилася враженнями від найбагатшої країни світу Катару

23.01.2018
«Стиль життя вразив»: українка поділилася враженнями від найбагатшої країни світу Катару

Марія Дяченко. (Фото з власного архіву.)

Марія Дяченко закінчила звичайну школу у селі Вороньків на Київщині із золотою медаллю.

Окрім того, вона бездоганно знає і гуманітарні, і точні науки, закінчила Великоолександрівську школу мистецтв і ремесел (грає на флейті і фортепіано).

Дівчина любить вишивати, виготовляє м’які іграшки, займається волонтерством.  

Володіє досконало не лише українською і англійською мовами, а й самотужки вивчила арабську! Два з половиною роки (ще студенткою) Марія Дяченко викладала арабську мову в Київському університеті лінгвістики.

А її найстараннішим студентом був сам ректор вишу, доктор філологічних наук, професор Роман Володимирович Васько! 

Найстараннішій випускниці КНЛУ понад 9 місяців випало  навчатися у найбагатшій країні світу — Катарі. Нині 24-річна українка працює перекладачем у посольстві цієї держави в Україні. 

Усе оплатив Катарський університет

— Маріє, розкажи, як ти потрапила до Катару?
 
— Катарський університет надав Україні два місця на рік на навчання для вдосконалення арабської мови. Наш викладач арабської Юлія Іванівна Петрова, доцент, і написала для мене рекомендаційний лист. Мені було дуже приємно, що відомий український сходознавець, професор Валерій Сергійович Рибалкін, автор першого академічного Корану українською мовою, порекомендував саме мене, і за любов до арабської мови я була удостоєна такої честі відвідати Катар.  
 
Це була програма для вивчення арабської мови для не носіїв. У моїй групі були студенти з Індонезії, Малайзії, Індії, Великобританії, Польщі, США. В інших групах були люди з Коморських островів, Бразилії, Венесуели, Суринам, Італії, Іспанії, Франції. У нас постійно був взаємообмін інформацією. Наприклад, порівнювали, як відбувається прийом гостей у тій чи іншій країні. 
 
Я намагалася якнайповніше розповісти про український світ і українців. Не всі навіть чули про існування України. Я брала з собою багато українських сувенірів, цукерок. Робила  презентації про нашу державу, про український традиційний одяг, національну кухню, свята, символи. На деякі заходи одягала вишиванку і вінок.
 
Моя поїздка повністю була безплатна: авіапереліт, проживання, харчування, навчання, екскурсії оплатив університет. Їжу нам привозили з ресторану, на обід давали фрукти (папайю, виноград, ананаси, яблука, груші, кавуни, дині, банани), у кімнаті я мешкала сама. За власний рахунок я лише їздила додому на зимові канікули.
 
— Яке дозвілля було у вас, студентів iз різних країн?
 
— Університет організовував багато різних заходів: культурно-просвітницькі зустрічі, наукові конференції, екскурсії. Ми побували у пустелі, біля Перської затоки, у музеях, на Міжнародному арабському ТБ «Аль Джазіра» були у ролі телеведучих, на Катарському радіо відчули себе дикторами і журналістами. Всюди нам були дуже раді за те, що ми проявляємо великий інтерес до їхньої мови.
 
— Відвідували театри?
 
— У Досі, столиці Катару, лише один театр. Чомусь у мусульманському суспільстві театри непопулярні, адже це лицедійство, яке суперечить їхній релігії. Більше люди віддають перевагу кінотеатрам, які є майже у кожному торговельному центрі. Вартість квитка до кінотеатру — 30 ріалів (210 грн.). Ціни там досить високі, життя дороге.
 
До речі, у мусульманських арабських країнах  цензуровані фільми: вирізають усі сцени, де є якийсь доторк між чоловіком і жінкою, де є звичайні обійми. Тому той фільм, який у нас триває 2 години, у Катарі може тривати лише годину. До речі, у Катарському університеті навчання незмішане, є чоловіча частина університету і є жіноча. У мечетях різні входи для жінок і чоловіків.
 
— В Україні ти займаєшся перекладами. Чи мала можливість  заробляти гроші у Катарі?
 
— Звісно! Хоча навчальний курс був досить інтенсивний, я намагалася ще й займатися викладацькою діяльністю. У Катарі є українці, які там працюють, і їм потрібні були досконаліші знання арабської мови. І я їм викладала. У мене є учні з різних континентів, навіть зі США, з якими я працюю по «Скайпу» і по «Вайберу». А переклади (арабська і англійська мови) — через iнтернет. До речі, університет нам платив ще й стипендію — 500 ріалів (3500 грн.).
 
— Чи відрізняється твоя мова від тієї, якою розмовляють мешканці арабських країн?
 
— Араби сприймають мене за свою. Багато хто говорить, що я арабську літературну знаю краще, ніж самі вони. Мене надзвичайно захоплює звучання, каліграфія арабської мови, я читаю багато творів їхньою мовою і збагачую свій лексикон, постійно спілкуюся з носіями мови й усно, і письмово. З ними я ніколи не відчуваю мовного бар’єру. Іноді ловлю себе на тому, що починаю думати арабською. Синхронний (миттєвий) переклад, наприклад, я робила у судах, коли, сидячи біля підозрюваного, миттєво перекладала, нашіптуючи. Хоча частіше використовується послідовний переклад. 

Немає жодного жебрака

— Катар — одна з найбагатших країн світу? Які враження?
 
— Там надзвичайно великі запаси природного газу. Катар експортує дуже багато нафти і нафтопродуктів. Саме завдяки цьому країна здійснила великий стрибок уперед. Усе необхідне для життєдіяльності людини Катар отримує з інших країн світу. Там майже нічого не виробляється, а все імпортується. Сільське господарство задовольняє лише 10% потреб населення. 
 
Попри те, що Катар — найбагатша країна світу, вона займає дуже маленьку площу, і на карті — це просто цяточка.  Цю країну вважають перлиною Перської затоки, оскільки катарці раніше займалися видобуванням перлин. Життя було надзвичайно складним, чоловіки вирушали у море на довгий час; небезпечне полювання за перлинами забирало життя багатьох чоловіків.
 
— Чи помітні контрасти між життям людей? Є дуже багаті і дуже бідні, як, наприклад, у Єгипті?
 
— У Катарі немає жодного жебрака, як в інших країнах. Навіть коти, які не мають господарів, ходять, як діжки, оскільки їх люди годують. Безхатченків немає узагалі, там кожен іноземець, кожен громадянин — на долоні в уряду. Нелегалів бути не може. Кожен іноземець повинен мати спонсора. Спонсором може виступати університет, роботодавець... 
 
Там мешкає 2 мільйони осіб, 1,5 мільйона — чоловіки,  жінок утричі менше. Чистокровних місцевих катарців лише 15%, тому вони вважають самих себе національною меншиною. Усі інші — переважно люди, які приїхали на заробітки з інших країн. Найчастіше тут працюють заробітчани з Індії, Пакистану, Бангладеш, Непалу, Філіппін, Шрі-Ланки. Катар — дуже щедра країна. Іноземцям, які там працюють, дуже подобається: зарплати високі і ставлення до працівників добре. Кожна людина цієї дивовижної країни щаслива, живе у достатку.
 
Одного разу я разом з іншими студентами виходила до автобуса, який відвозив нас до гуртожитку. На асфальті ми побачили купюру у 50 ріалів (це близько 350 грн.). І ніхто не взяв, хоча всі бачили. Один араб узяв, підняв і поклав на підвищення, закріпивши камінчиком, щоб не полетіло за вітром. Ніхто навіть не торкнеться до загубленої сумки чи іншої речi.
 
— Ти говориш, що катарці не поспішають. Але ж треба встигнути на роботу, на навчання... Який там робочий день?
 
— В університеті працюють із 7.30 до 14.30. Робочий день у людей не надто довгий. Катарці вважають, що людина повинна жити для насолоди, а не для роботи; не існувати, а жити. 
 
— Їдучи до Катару, ти вивчала їхню культуру і звичаї? 
 
— Так. Перед тим як їхати, потрібно багато всього прочитати, ознайомитися з етикетом, щоб, як кажуть, не впасти обличчям у бруд. Катар — це четверта арабська країна, яку я відвідала. Раніше мені пощастило побувати в Єгипті, ОАЕ і Йорданії. Я не можу сказати, що мене щось дуже здивувало у Катарі. Але стиль життя вразив, тому що безпека на найвищому рівні. Коли ви йдете, то зустрічні чоловіки притуляються до стін, розбігаються, аби лише не наблизитися до жінки. Повага до жінки — просто неймовірна!
 
— А як  у транспорті, у супермаркеті?..
 
— Громадського транспорту там майже немає. Усі їздять на власному авто або на таксі, оскільки немає тротуарів. Люди не ходять пішки, тому життя там малорухливе... Спортивні зали не користуються попитом, в них займаються лише іноземці.
 
— Чи всі гості цієї країни дотримуються законів?
 
— Деякі іноземки одягаються нескромно: видно коліна, плечі. А це недопустимо: колючі зневажливі погляди, прокльони... У Катарі носять національний одяг. У чоловіків довга біла сорочка (джільбаб), біла майка, головний убір (куфія, арафатка), зверху — екаль (чорний обідок на арафатці), білі штани. Там завжди спекотно (взимку — +30 С). А жінки — у чорному вбранні: довга чорна сукня із довгими рукавами (абая), хустина — хіджаб або нікап (коли видно тільки очі). Деякі арабки навіть одягають перчатки. 
 
Чому чоловіки одягають біле, а жінки чорне, пояснень є декілька. Зокрема, вважається, що жінка — це тінь чоловіка. Інша версія: жінка — частинка пекла, зла. Хтось тлумачить це так: у чорному жінка довго не буде ходити на вулиці під палючим сонцем, а сидітиме вдома. Хоча насправді жінка там сама не може вийти на вулицю, її має супроводжувати брат, мати, чоловік, батько, діти, подруга.
 
Вважається, що сонце для жінки корисне, а чорний колір притягує сонце, а для чоловіка воно шкідливе, а білий колір відбиває світло. Арабки і купаються у вбранні або ж спеціальних купальниках, що закривають усе тіло. До речі, сучасні арабки під абаєю можуть носити європейський брендовий одяг. Багатих жінок видно по дорогому взуттю, сумці і сонцезахисних окулярах. Прикраси у них особливі, частіше — на ногах. 
 

ЦІКАВО

Посеред пустелі є й інтернет, і кондиціонери
 
— Чим ще вразив Катар? 
 
— Доха, столиця Катару, — це оазис серед пустелі. Там надзвичайно цінують кожну рослинку, бо її непросто виростити. У Катарі дивне небо, воно ніби неживе, рівномірно блакитне. А вночі немає зірок! У Досі зосереджені височенні хмарочоси, де розміщені офіси компаній, міністерств. Катарці мешкають у приватних віллах, переважно двоповерхових, збудованих у східному стилі, піщаного кольору. У подібному будинку мешкали і ми, студенти. 
 
Катарці — це бедуїни, кочівники. Тому давні кочовi традиції у них залишилися. Наприклад, катарці ставлять намети всередині будинку! Кажуть, що так відчувають дух волі. Навіть у дуже заможних катарців, у яких великий будинок, всередині стоїть намет. А взимку, коли сонце не таке палюче, місцеві мешканці виї­жджають у пустелю, розбивають там величезні намети і живуть так місяцями. Їх тягне пустеля, життя на свободі. Посеред пустелі є й iнтернет, і кондиціонери, і біотуалети, і всі зручності.
 
У катарців цікаві розваги. У багатьох є великі джипи. Вони люблять швидкісну їзду по дюнах, піщаних барханах. Захоплюються у Катарі і верблюжими перегонами, і соколиним полюванням. Найбільш популярними домашніми улюбленцями у них є соколи; для них там є навіть спеціалізовані лікарні. Люблять катарці коней. У цій країні гармонійно поєднані національні давні традиції і сучасність. Проте там немає реклами і бігбордів.
 
Уздовж доріг ростуть рідко посаджені фінікові пальми. Цікаво, що на фініки одягаються мішечки у клітинку, щоб вони не запилювалися і не падали додолу. На території університету озеленення гарне,  до кожної рослинки підведені шланги, трубочки для поливу. Постійно контролюється постачання води. 
 
Весь Катар — це пустеля. Завдяки зусиллям людей є й зелені зони, але тільки у містах. За містом — піски. Навіть тваринний світ дуже бідний. Під час мого перебування пару разів ішов дощ. Там дощу так радіють, немовби манна небесна на них упала! Арабки танцюють босоніж по калюжах, співають, пищать, підставляють свої обличчя. Хоча країна не готова до рясних дощів, не розвинена система водостічних каналів. Постійно сухо, спека, влітку температура +40-50 градусiв С і вище.
 
Щоб рятуватися від спеки, ми просто бігали від кондиціонера до кондиціонера. Розгортали хустину або легкий шарф над головою, коли йшли на вулиці.  До речі, питна вода продається там у пляшках. З крана тече опріснена морська вода для технічних потреб. У нашому гуртожитку інфраструктура була на найвищому рівні. У холодильниках вільно можна було брати воду, соки. (У їдальні годували безплатно тричі на день).
 
— У Катарі прийняті гареми?
 
— Та ні! У нас склався стереотип стосовно гаремів. У кожного араба є гарем. Насправді це арабське слово означає «всі жінки роду». Тому навіть маленький хлопчик скаже, що у нього є гарем: мама, бабуся, сестри, тітки і т. д. 
 
Звичайно, Катар — мусульманська країна, а іслам дозволяє мати чотирьох дружин. Але на практиці це майже не застосовується, оскільки, за доктринами ісламу, чоловік повинен однаково кохати своїх дружин, однаково ставитися до них, приділяти їм порівну свій час, дарувати подібні подарунки. Інакше — у судний день, за віруваннями, гріхи чоловіка подвояться. Люди у Катарі живуть у розкоші, матеріально забезпечені, і всі глибоко релігійні.
 
Наприклад, у місяць Рамадан усі постують, тобто їсти і пити вдень заборонено, а вночі дозволяється. Тому всі ресторани працюють лише вночі. Люди іншої віри їдять вдома, оскільки не можна споживати їжу і пити на вулиці, перед тими, хто дотримується посту. Від посту звільняються вагітні, діти, хворі.
 
— Чи не виникало бажання вийти заміж за араба і жити в одній з арабських країн?
 
— Хоча я дуже поважаю арабський народ, але між українським народом і арабським є велика прірва. Україну я люблю більше, ніж арабський світ. І українську мову я люблю більше, ніж арабську. Мені пропонували працювати у  Катарському університеті. Сказали, що будуть запрошувати на наукові конференції. Звичайно, на конференцію я поїду, а щодо роботи я відповіла, що не можу розглядати це серйозно, бо моя душа рветься на Батьківщину.