Розслідувач фанатизму: рецензія на книжку Люка Гардінґа «Вторгнення»
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
Соліст «Піккардійської терції» Андрій Капраль: Ще китайською й арабською мовами не робили пісень
19.09.2017
«Піккардійська терція». (Фото з архіву формації.)
Вони заворожили своїм акапельним співом пів-Європи та Америки. А напередодні 25-річчя гурту презентували п’ятнадцятий альбом із назвою «Лети».
Наприкінці вересня заспівають у Києві і далі з концертами помандрують світом: Україною, Сполученими Штатами і Канадою. Вони — «Піккардійська терція», чоловічі потужні голоси.
Терція — це одиниця часу і музичний термін. Піккардійська терція у музичних абетках — велике замість очікуваного малого.
24 вересня 1992 року у Львівському музичному училищі Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрій Капраль і Богдан Богач об’єдналися у квартет.
Формація розрослася до нинішніх шести учасників і є унікальним явищем на мистецькій мапі не лише України.
Співрозмовник «України молодої» — соліст Андрій Капраль.
«Ми створені для того, щоб рухатися, і бажано — в позитивний бік»
— Андрію, пісня «Лети...», яка входить до вашого нового альбому, така радісна та мотивувальна. А яким є однойменний альбом загалом: більш ліричним чи веселим? Чим здивуєте шанувальників?
— Цей альбом є як єдиним цілим, так і різноманітним, тому що кожна пісня у ньому за своєю історією є великою. Ми хотіли заспівати ті пісні, які люди, можливо, навіть трошки забули, але які знають; хотіли показати те, що любимо, на чому виховувалися, і вшанувати пам’ять тих, кого немає, але хто є тією ниточкою, що вишиває нашу вишиванку і не закінчується.
Є і сумні пісні, і веселі. Інколи з сумної пісні можна винести радість. Вона може бути написана в мінорі, але світлою за своїм переконанням, за текстом. Інколи може бути мажорна пісня, але така сумна, що аж страшно. Кожна з цих пісень є емоційно пережита і буде цікава для прослуховування. Це буде вернісаж картин. У кожній пісні слухач зможе уявити те, що захоче, тому що там є емоція і живість.
Пісня «Лети...» написана в мінорі, але, якщо в неї вслухатися, то справді, є проблеми в житті, є якісь речі, але дуже багато можна просто обійти, десь звернути увагу, десь не звернути увагу, щось проаналізувати. Зрештою, треба звільнятися від проблем і йти далі, не застрягати в якомусь сумі й печалі. Треба йти, бо ми створені для того, щоб рухатися, і бажано — в позитивний бік і з позитивними емоціями.
— До альбому увійшли композиції Володимира Івасюка — «Запроси мене у сни» та «Над морем». Чи почують слухачі в альбомі інші пісні цього композитора?
— Ще у збірці є «Відлуння твоїх кроків». Тобто три пісні: дві, які фактично входять саме в наш альбом, і одна — «Над морем» — як бонус-пісня, у ній цікаве аранжування, і в нас вийшов цікавий дует з Оксаною Мухою. Ми спільно цю пісню записали, хотіли, щоб вона була видана і люди могли звернути увагу на творчість Володимира Івасюка у сучасному баченні. Те ж саме із «Відлунням твоїх кроків» та «Запроси мене у сни». Це прекрасні пісні. Ці пісні нам підходили по настрою, тому ми їх і поставили. Можливо, колись ми дійдемо і до створення окремого альбому пісень Івасюка.
«Починаємо з сучасністю забувати про своє минуле»
— Художній керівник «Піккардійської терції» Володимир Якимець називає Володимира Івасюка невичерпним колодязем, художником у музиці, творчість якого проходить крізь часи. Але загал усе-таки його незаслужено забуває. Чому так відбувається?
— Ми і зробили такий крок з цим альбомом, щоб усіх нас трішки повернути у минуле, бо всі ми починаємо з сучасністю забувати про своє минуле. Завдяки Олені Мозговій щороку відбуваються концерти пам’яті Миколи Мозгового. Це також геніальний композитор сучасності. Щоб співати пісні Мозгового та Івасюка, треба бути добрим вокалістом, тому що є емоція, є технічні складності заспівати пісні у великому діапазоні.
Усі довкола говорять: «Не маючи, не пам’ятаючи історії — не можна йти далі». На жаль, історію забувають. Хоча її часто трактували неправильно. Українцям треба знати правдиву історію.
Ми не знаємо до кінця, що сталося з Володимиром Івасюком, але треба розуміти, що ця людина за Радянського Союзу була генієм, несла український потуг, українську силу, а це нікому не було потрібно. Його пісні співала половина Радянського Союзу. Нікому такий великий українець не був потрібен, всіх великих українців знищували.
Ми зараз, їздячи по Європі, бачили, і я вам даю 200 %, що по якості, стилістиці, по розвитку музичного мистецтва, не враховуючи Британію і Францію, Україна поки що ставить на коліна всю Європу. Звичайно, багато є класного, але немає там музики такої якості.
Хочеться, щоб у нас заповнення квот українськими піснями у медіапросторі було справедливим: щоб на радіо та телебаченні звучали й ті, хто дав нам можливість вчитися. Ми вчилися на «Смерічці», на «Ватрі», на піснях Миколи Мозгового. Це були наші педагоги, в нас більше нічого не було, тільки кілька якихось платівок, кілька касет — і все, зарубіжну музику було дістати дуже складно. Ми мали те, що мали, і що мали — це дуже класно.
Василь Зінкевич, тріо «Мареничі», гурт «Світязь», «Жива вода». Музики було дуже багато, і вона на той час була зроблена за кращими традиціями. У нас було дуже багато «Майклів Джексонів». Просто, на жаль, ми були заручниками «совка», в нас ніхто це не пропихав, а зараз ми маємо шанс, і його не можна втратити.
— У репертуарі «Піккардійської терції» ще з 2001 року пісня «Плине кача по Тисині». Є багато козацьких, рекрутських народних пісень. Чому виокремили саме цю?
— Козацька тематика у нас не так часто піднімалася, бо все-таки на Західну Україну мала вплив Європа. Ми були під Австрією, під Польщею. Навіть формування всієї музичної гармонії зводилося до класичної європейської. Тому що більшість наших композиторів училися вже у Європі. Події країн, під впливом яких ми колись були історично, формували дуже багато пісень різної тематики. Козацькі пісні ми могли десь виконувати, бо кілька знали. Але в нас було дуже багато народних пісень, які співали нам наші бабусі, дідусі, батьки, прабабусі. Ми взяли за належне в кожному альбомі записувати бодай одну українську народну пісню як на шану народним пісням, які нам співали наші старші родичі.
Так само вийшло тоді з «Плине кача». Це була пісня, яку ми співали за столом, коли збиралися у Львові у студентських кнайпах. Там ми мали можливість говорити про культуру, про мистецтво, випити пива і поспівати. Одного разу наш колега, художник Ігор Павлюк, затягнув цю пісню за столом. Потім ми кілька разів десь збиралися і співали її. Вона не була в такому аранжуванні, як записана зараз. Володимир Якимець зробив аранжування, і ми закликали до запису Ігоря, бо він нам її в наше коло приніс.
На той час це було виконання пісні, написаної за історичними подіями. Коли проголосили утворення Карпатської України, регулярна угорська армія пішла у наступ, це фактично були Крути, тільки на Закарпатті. Проти неї виступили семінаристи — молоді хлопці з якоюсь зброєю. Їх фактично всіх вбили, покидали тіла в Тису, щоб вони пливли і нагадували всім, що нема чого виходити проти великої армії.
Ми спочатку думали, що пісня «Пливе кача» народна, і написали в альбомі, що вона лемківська. Потім нам почали говорити, що не лемківська, хоча лемки на Закарпатті теж були, і русини. Наш Славко Нудик почав вишукувати і знайшов, що пісня має автора.
— Які гастролі за 25 років для гурту стали особливими?
— Усі гастролі різні й цікаві. До речі, пояснити відчуття гастролей людям, які не їздять на них, дуже складно. (Сміється). Не все головне, часто, відбувається на концерті. Наприклад, він триває півтори години, а дорога — чотири доби.
На концерті «Піккардійська терція» є завжди «Піккардійською терцією» — без фонограм і якихось додаткових спецефектів. Хворі чи здорові — це теж нікого не цікавить. Ми виходимо і співаємо. Це наша робота, яку ми любимо, це наше хобі. Все, що потім відбувається, теж нікому не потрібне: час, добирання, кордони, перельоти, проблеми. В одних моментах нам смішно, хоча не завжди простим людям, тобто не музикантам, це буде смішно. Іншим разом нам сумно, а інші з цього будуть сміятися. Це є побут, у якому ми живемо 25 років.
Ситуацій було дуже багато різних. Коли затримується рейс і ти прилітаєш до Канади на 5 годин пізніше через теракт у Нью-Йорку в 2001 році. А вилітаєш на тиждень пізніше, бо перевірки у 20 разів сильніші, ніж були. Або ти ще не ліг спати, а о пів на п’яту вже мусиш прокинутися, сісти в машину з Торонто, проїхати 5 годин до Оттави — і в тебе перший концерт iз тим усім кордебалетом виходить о 3-й годині ночі за українським часом. Ти стоїш, а кожна повільна пісня — це для тебе колискова (усміхається), але ти не маєш права цього показати. Стоїш, тримаєшся за мікрофон, ноги у тебе дуже важкі, бо все-таки набряклі після літаків, після дороги.
Або прилітаєш у Сингапур, коли час навпаки — на 5 годин уперед. Малайзійці, які мають ставити звук на сцені, сидять у першому ряду і сплять. Бо для них 9-та година ранку — це ще зарано, а для нас це тільки 5-та ранку, а ми лягли так само о четвертій, бо поки прилетіли, поки обговорили зустріч, то спали годину, а ще потрапили в тропічний дощ.
На українсько-польському кордоні 15 років тому стояли 12 годин. В автобусі закінчувався дизель. Але якщо вийдеш із черги — заходити в неї знову треба з кінця. На дворі мінус 20, мотор вмикається-вимикається, щоб не замерз... А потім ти, хто майже замерз, відкриваєш очі, виходиш, усміхаєшся, щоб тебе пропустили. Було дуже багато всяких нюансів, тому що це — наше життя, і ми щасливі, що ми його маємо.
«Нам не кажуть, що ми подібні на когось»
— За роки творчості ви виконували пісні в різних стилях, зокрема рок, кантрі, блюз. Можете сказати, що той чи інший стиль подобається більше? Чи все залежить від настрою, тексту?
— У нас є стиль «Піккардійської терції» — акапельна музика. І види аранжувань у певних жанрових стилях ми можемо робити будь-які. Кожен із нас любить різну музику: хтось класику, хтось народні пісні, хтось рок, хтось джаз. Слухаємо ми багато всього, тому що як музиканти мусимо думати, аналізувати, хто як робить, чому робить, чи нам потрібно так робити, чи не потрібно. Треба приймати рішення, тому що якщо ти зробиш один крок, який уже хтось зробив, то скажуть, що ти подібний. А нам приємно, бо нам не кажуть, що ми подібні на когось, а вже комусь кажуть: «Ви подібні на «Піккардійську терцію».
Ми виробили свій стиль, і повірте, що справа не в якому жанрі ти виконуєш пісню, а рiч у тiм, щоб ти її відчував і щоб вона щось несла. Ми не женемося за соціальними текстами, які всім дуже необхідні, ми не пишемо поезію, ми не йдемо за тією кон’юнктурою, яку, можливо, більшість хоче. Можливо, нам би краще жилося, якщо б ми починали писати, хто кого любить — хто не любить (як, зрештою, більшість зараз пишуть). Але кожному своє місце, кожному свій час.
Ми беремо поезії класиків, які писали кілька десятків, а то й сотень років тому — поезію, яку далі читають, яку хочеться читати і розуміти. Тому ми робимо те, що робимо. Це вже така, напевно, в прямому розумінні, наша карма, і ми хочемо так робити далі.
— У музичному портфоліо гурту твори 12 мовами світу. Які для вас складніші для співу?
— Кожна мова, зрештою, складна. Німецька, англійська, італійська — вони на слуху. Польська нам нескладна, бо ми біля Польщі живемо, її майже всі з нас знають. Німецьку вчили у школі. Англійську також трохи вчили, трохи на слуху, бо музики англійською мовою дуже багато. Латиною співали класичні твори. Іспанською нам нелегко, бо там треба добре вимовляти. Одразу чути, що людина не іспанець, коли вона співає «канцйон» замість «кансфйон». Естонською та угорською ми співали.
Багато є всяких моментів із мовами, але коли ти вже вивчаєш, то потім воно нескладно. Коли тобі вже вкладається все у вухо, в артикуляцію — то все можна вимовляти. Єдине, що ми китайською, японською, арабською не робили пісень, хоча, все можливо. (Усміхається)
— Свого часу співпрацювали з Русланою. Чи хочеться заспівати ще з кимось не зі списку ваших музичних партнерів?
— Пропозиції про співпрацю йшли завжди не від нас. «Брати Гадюкіни» запропонували зробити пісню Кузі на концерт пам’яті — ми зробили. «Танки» (ТНМК) видавали свій триб’ют-альбом і питалися, чи ви би не хотіли щось нашого заспівати. Зі «Скаєм» ми працювали колись тур, де збирали кошти на побудову нашого храму: греко-католицької церкви в Києві. Тоді просто спільно під час закінчення концерту кілька разів вийшли і підспівували «Подаруй світло», яку потім записали.
А ще записали «Знак оклику». Із Русланою ми всі вчилися в консерваторії, зналися, разом їздили на «Червону Руту». Вона робила проект. У Львові, щоб не переплелися долі музикантів, — уявити складно. Якщо хтось щось пропонує і це підходить нашим переконанням і нашому формату — звичайно, ми будемо працювати.
«Ми не сіли і плачемо, а боремося»
— Як ви вважаєте, наскільки сьогодні якісний фестивальний рух в Україні і чи він потрібен узагалі?
— Зараз усього ніби є й багато, але хочеться, щоб це все виводилося на високий професійний рівень. Хоча, якщо брати відомі світові фестивалі, то там теж є свій бардак, тому що це — фестиваль. Фестиваль — це є емоція. Там відпочивають усі: як артисти, так і слухачі, всі роблять, що хочуть; а коли всі роблять, що хочуть, — тоді виходить бардак. Але не в поганому розумінні цього слова.
Ми колегуємо з багатьма музикантами, для яких опен-ейри, фестивалі — це їхня стихія, ми й самі таке любимо. Просто хочеться, щоб ті, хто організовує, робили це на високому рівні й думали не тільки, як десь там відмити гроші, комусь недоплатити, комусь не заплатити. Колись були меценати чи спонсори, ніхто не знав, звідки вони ті гроші брали. Ми ж усі розуміємо, що нас пограбували до останньої нитки, хоча всі їздили на фестивалі і будуть їздити, тому що там кожен має можливість перед великою кількістю людей себе показати, дебютувати, музикант може себе представити. Бо де він себе зарекомендує: одразу в оперному театрі чи в Палаці «Україна»? Ні. Він мусить десь бути, і свою прихильність від людей він мусить десь вибороти.
Зараз у країні війна. З одного боку, не знати, чи потрібні фестивалі, а з іншого — а чому всім не показати, що ми не сіли і плачемо, а боремося. Я схиляю голову перед тими, хто зараз боронить землю, тому що це так само вибрані люди. Не кожен може взяти зброю і свідомо чи несвідомо піти на війну. Ми мусимо, хто де може тільки, робити, і робити добре. Не так, що ті воюють, а ті крадуть. Усім треба стати, закотити рукави і працювати.
Ми всі дивимося, як там класно за кордоном, але там теж не класно, там свої проблеми. У них просто устрій здавна, а ми тільки до того устрою приходимо і хочемо прийти за один рік чи за два. Не буде такого. Якщо працювати — можливо, за десять дійдемо. А якщо тільки про це говорити, то питання складне.
Я вважаю, що через фестивалі ми маємо прийти і до якихось серйозних конкурсів. Дуже багато телевізійних проектів зараз усе-таки є комерцією. Я не бачу якихось великих імен. Комусь, можливо, пощастило, але решті нічого це не приносить. Укотре переконуюся, що співаків у нас реально дуже багато, і дуже класних. Молодь просто прекрасна. І я пишаюсь тим, що на нашій землі мають шанс народжуватися і презентуватися великі співаки. Вони в нас були, є і будуть. Ми — обдарований народ, і я щиро радий за всіх, хто бореться за своє ім’я, хто працює і співає. Просто, мусять усі зрозуміти, що вибраних музикантів є все одно одиниці.
