Між утопією і анти-: рецензія на книжку Юрія Щербака «Час смертохристів»

30.08.2017
Між утопією і анти-: рецензія на книжку Юрія Щербака «Час смертохристів»

Щойно з’являється новий твір із фантастично-футуристичним сюжетом, як у рецензійному просторі лунають вигуки: «Антиутопія»!

Але просте розглядання назви (анти-утопія) спрямовує на очікування мандрівки вистеленою добрими намірами дорогою, що провадить нас за відомою адресою.

Зазвичай це «роман ідей», де груба екзистенція перемагає витончену ілюзію. Алгоритмом антиутопії є логіка самозаперечення. А вона присутня далеко не в усіх книжках, що моделюють майбутнє.

Найбільше антиутопійних епітетів дісталося двом першим книжкам трилогії Юрія Щербака «Час смертохристів» та «Час великої гри» (К.: Ярославів Вал, 2011; 2012). Та чи є тут головна жанрова ознака — самозаперечення?
 
Підзаголовок головного роману — «Міражі 2077 року». Але дата ця не так із футурологічного, як з анекдотичного реґістру.
 
Таку ж «фантастику» демонстрував А.Курков у «Останній любові президента» (2014), або ще раніше — В. Кожелянко. «Час...» Ю. Щербака — про завтрашній день, який практично настав.
 
Тобто, прокидаєшся вранці, а довкруг уже запанували змальовані ним декорації, названі, до речі, по-кожелянковому вигадливо: «УРОД — Українсько-Російська Об’єднана Держава... Університет слов’янської дружби імені Столипіна в Києві... КГБ (комуністична громада Буковини)... ДУПА (Донецько-українська партія)... СС — Суздальські спецслужби» і тощо, тощо.
 
Інакше кажучи, Щербаків «Час...» — не про спростування соціопсихологічною логікою якихось державотворчих мрій, а про залізний порядок денний «шантажистської держави», як влучно кваліфікував нову українську адмінархітектуру політолог Микола Рябчук (Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. — К.: К.І.С., 2009).
 
Можна, звісно, припустити, що українські правителі перших двадцяти років незалежності розмірковували (під час релаксу, коли заплющували очі на мародерства «любих друзів») про долю Неньки, проте у пана Щербака цього не знайдемо, хіба таке: «Ти знищив українську ідею, ти вбив її на ціле покоління вперед своєю брехнею, своєю зрадою!».
 
Відтак не антиутопію маємо, а прогностичний реалізм. І то найвищої проби, бо Юрій Щербак — аналітик, як рідко хто.
 
Оцініть: ще на початку 2010-го він писав у газеті «День»: «Події на Майдані — це лише початок тої багатоетапної революції, яка закінчиться новим політичним землетрусом десь у році 2012—2015 і може радше нагадувати жорстокі селянські повстання проти багатіїв у 1905 р., аніж мирну, сповнену добром і надією Помаранчеву революцію 2004-го» (Україна в зоні турбулентності: демони минулого і тривоги ХХІ століття. — К.: Український письменник, 2010).
 
Після таких точно прорахованих «передбачень» автора годилося б запросити головним консультантом Ради національної безпеки і оборони.
 
Але не знадобилися Банковій його унікальні здатності — й усе сталося далі так, як описано в «Часі...»: «Выступаем на рассвете двадцять второго июня, с целью овладения зерновыми запасами и установления в Малороссии законного правопорядка».
 
Цей романний наказ головнокомандувача Чорної Орди не збігається з датою вторгнення РФ 2014-го лише на два місяці і два дні.
 
«Час смертохристів» ви­йшов друком за три роки до Іловайська, але тепер прочитується, ніби звіт про цю реальну російсько-українську війну.
 
Фантастичним антуражем роману цілком можна знехтувати й користатися ним, яко посібником з ліквідації медіанеграмотності.
 
Уся трилогія — це геополітика в картинках, після яких зовсім інакше — тверезо — дивишся на картинку телевізійну.
 
І багато чого/кого упізнаєш в очищених від кон’юнктурного намулу таємницях вітчизняного мадридського двору.
 
«Мемуарна розкутість», — називає одну з головних принад трилогії Михайло Слабошпицький
 
. І він же точно означує її основну проблему: «Влада минулого над сучасним».
 
Фабула усіх трьох «Часів...» — ґлобальна агресія Росії, «бал вампірів» та сценарії спротиву.
 
Натомість сюжет — долання національної амнезії разом з полковником Гайдуком, головним персонажем трилогії. Те, що три 400-сторінкові книжки ходять по сюжетному колу, не заважає читачеві.
 
Так само читають і перечитуватимуть інший, класичний Апокаліпсис, де сформульовано: «Що було — те й буде. Нема нічого вічного під сонцем».
 
Під унезалежненим українським сонцем третій десяток років поспіль регулярно постає запитання: «Чому найгірші, найубогіші інтелектуально сили регулярно приходять до влади», щоразу клонуючи «український феодалізм»?
 
Ну, так, «організм країни зруйнований злоякісним вірусом... заражений кров’ю Московії».
 
Але Юрій Щербак, яко професійний медик, ставить безжалісний діагноз: «Ми розплачуємось... за байдужість, боягузтво і зрадництво нашого народу, який так довго терпів наругу над собою... Бог покарав голодом українців, особливо селян, за покору більшовикам».
 
Ясна річ, левова частка цих інвектив припадає на долю національної еліти, котра «своєю слинявою брехнею про ідеальне минуле, якого не було, і про ідеальне майбутнє, якого теж не буде... породжувала ілюзії, замість того, щоб казати правду».
 
При самому кінці другої частини трилогії («Час великої гри») стоїть риторичне, на думку автора, запитання: «Чи ми тікаємо назавжди з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай?».
 
Зі Щербаком солідаризуються чимало помітних нинішніх авторів — приміром, Петро Кралюк (Козацька міфологія України: творці та епігони. — Х.: Фоліо, 2017) чи Владислав Івченко (Химери Дикого поля. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014), — але дослідження цієї колізії виходить за межі даного матеріалу.
 
У Щербакових спогадах про майбутнє таки є елемент антиутопії (чи утопії?) — прихильно-привабливе змалювання запровадження воєнного стану. Його вводить той самий полковник Гайдук, здійснюючи військовий переворот.
 
Перші його «реформи» викликають захват — бо якби їх втілили чверть століття тому, не довелося б, либонь, воювати:
 
«Будуть суворо покарані вияви неповаги до державної мови та інших мов, до державних символів України-Руси. У найближчий час всі громадяни держави повинні скласти присягу на вірність Україні-Руси. Хто не бажає складати присягу громадянина, має можливість бути зареєстрованим як агент впливу іншої держави. Порушники по­збавлятимуться громадянства України-Руси і всіх соціальних та майнових прав... За будь-які спроби підкупу судів винні будуть засуджені до найвищої міри — розстрілу».
 
Але насторожує подальше: «Промова Гайдука, після якої звучав спів «Реве та стогне Дніпр широкий» Т.Шевченка, транслювалася щогодини упродовж двох діб. Ніяких інших новин ТV не передавало, а телефонний і комп’ютерний зв’язок був заблокований на території всієї країни».
 
Ідеться про хунту. «Іспанське «Junta» у буквальному перекладі означає «рада», колегія військових; тобто таке собі козацьке коло отаманів та польових командирів», — значить Дмитро Савченко у книжці «Київ Хунта Сіті» (Чернівці: Букрек, 2015).
 
На сьогодні це — утопія. Не у сенсі нездійсненності, а у смислі невтіленості. Впрова­джувати ж такі кардинальні речі варто лишень по широкому експертному обговоренні.
 
Нинішня влада на це не погоджується. Залишається література.
 
Прокляття українських аналітиків — їх не чують можновладці. Тож вони і йдуть в літературу. Ну, так, Юрій Щербак причетний до письменства здавна.
 
Але те, що він пише, починаючи з «Часів...», — не зовсім красне письменство. Якось на зібранні критиків мене шокувала фраза одного з присутніх про нібито «високий, поетичний стиль трилогії Юрія Щербака».
 
У цих романах якогось «художнього» стилю немає — він цьому жанру просто протипоказаний (і автор це добре розуміє).
 
Тут навіть логіка подій інколи не кориться сюжетові, й тоді надійно застреленого Гайдука воскрешає Христос — і нічого кримінально-антилітературного в цьому немає.
 
Як пише Дмитро Корчинський, — «менше поезії, більше телеграфної прози воєнних наказів» (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016). Саме в такому стилі написано книжку молодшого колеги-аналітика Сергія Постоловського «Ворог або Гнів Божий» (Х.: Фоліо, 2016).
 
У тритомововій оповіді Ю.Щербака один з персонажів також бавиться в літературу: «Погоджуюсь, ця книга провокативна, але це провокація інтелектуальна, спроба локатором уяви пройтись по майбутньому, промацати його обриси... Найбільший гріх і найбільша провина — відсутність уяви, брак креативності, невміння і страх зазирнути в майбутнє».
 
Це і самохарактеристика, і «рецензія» на новинку С. Постоловського. Прискіпливий літжурналіст знайде тут багато спільного з іншими раніше опублікованими авторами.
 
Але у «Ворозі...» бачимо не принагідні тези, а сфокусований сценарій. Виписаний жорстко-вірогідно, без хепі-енду; але так, що сюжетно-рельєфно показує можливість ефективного спротиву московитам. 
 
Роман С. Постоловського також розгортається посеред майбутнього календаря. Але — так само — це не антиутопія, а попередження конкретним владцям.
 
Тут спостерігаємо ту ж ядерно-некеровану реакцію великих ігор спецслужб, де фабульне ділення ланок непрогнозоване, блискавичне, неконтрольоване (що раніше пам’ятно відтворено у політекшенах Петра Катериничева та Яна Валетова).
 
Сергій Постоловський як професійний політаналітик екстраполює теоретичну ефективність американських «точкових» ударів на українські можливості. Ходить не про технологію, а про психологію. Про здатність українців до диверсійних бойових дій у самісенькій Москві.
 
Роман «Ворог або Гнів Божий» — про створення у волонтерський спосіб диверсійної групи з колишніх та чинних офіцерів спецслужб з метою ліквідації Путіна.
 
Мета, безумовно, свята — як знищення будь-якого збудника смертельної хвороби.
 
Але — не кінцева, бо лишається «страшна машина, ім’я якій Росія», й невідомо, чи не прийде на зміну її потворному керманичеві більш монструозна особина.
 
Автор це розуміє і в самому кінці приміщує три речення епілогу: «До осені російських бунтів залишилося три з половиною тижні.
 
За ними мали слідувати державна змова в оточенні президента Росії. Гаага вже чекала на ворога, який боявся того міста навіть дужче, ніж власної смерті». Очевидно, це заявка наступних книжок, але повернімося до вже виданої. 
 
Ліквідаційну групу ніяк створити легально, бо «за часів «леґітимного» система силових структур, спецслужби та армія перетворилися на уражений проросійською чумою організм».
 
Але ж лишилося трохи «солдатів свого обов’язку й людської совісті», які переконані: «Нелегально, проте законно».
 
Мотивація та спосіб діяння — як у давньому, але досі актуальному російському фільмі «Брат» (у С. Постоловського теж «правда завжди перемагає»).
 
Принагідно згадується й іще одна небезпечно-талановита тамта стрічка «На грі» (2010) — персонажі С. Постоловського так само оперують «без емоцій та помилок... без жодних сентиментів та морально-етичних кодексів», і подібно оцінюють власні уміння та навички: «Чотири трупи за двадцять секунд — до цього я ніколи в житті так швидко не вбивав людей».
 
Що цікаво: таємна організація мисливців за конкретною головою виникає не з патріотичної спонуки (це стає обґрунтуванням на другому етапі), а з «банальної» помсти (російські спецслужби вбили їхнього побратима).
 
В нашій історії таке вже бувало — повстання Богдана Хмельницького почалося з подібного: «Честь вимагала помсти» (С. Постоловський).
 
Курс на Кремль ніяк прокласти, оминаючи вітчизняних покидьків, і помста-мета перетворюється на помсту-засіб: «Неможливо домовитися зі злодіями, брехунами й відвертими покидьками. Їх можна або знищити, або ж залякати, але й для того, аби залякати, частину з них треба знищити обов’язково... Тільки терор може зупинити корупцію та вседозволеність в Україні... Нам потрібен страх. Від Донецька і аж до самої Москви».
 
Отже, помста перетворюється на терор. Як зафоризмував Дмитро Корчинський, «правозахисник — це терорист у профіль» (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016).
 
Тут ми потрапляємо на мало проговорений терен, влучно окреслений у мікродіалозі одного з романів Владислава Івченка: «— Це ж криміналка якась, майже тероризм. — Захищати Батьківщину — це не злочин» (Третій фронт. — К.: Темпора, 2016).
 
Й оскільки відповідей у цій проблемі поки що набагато менше, ніж запитань, — це є простором для утопій/антиутопій. Ще не написаних.