Валентина Руденко: Ми до кінця не розуміємо, яким скарбом і спадщиною володіємо

— Валентино Степанівно, відомо, що треба 40 років водити народ, аби він звільнився від раб­ського мислення. Українцям треба ще 14 років, аби стати повністю незалежними?

 

— Біблійна історія має під собою глибокий сенс, але зараз усе настільки стрімко розвивається, час спресований, — тож, мабуть, і менше часу треба, аби змінилася психологія людей. Проте Україна важко йде до того, щоб осягнути себе незалежною державою, а люди — ідентифікувати себе українцями. Наразі ми високу ціну платимо за те, що легковажили цим і, може, недостатньо цінували те, що отримали свою власну Українську державу.

 

І тепер наші герої на сході віддають свої життя за те, щоб наша країна була вільною і незалежною. І чим далі ми віддалятимемось від 1991 року, тим більше ми будемо цінувати свободу. А вже ті, хто народилися в роки Незалежності, не знають інших реалій, і це прекрасно. Ці молоді люди абсолютного іншого світогляду й іншої соціальної формації.

 

Але, попри ці всі складнощі нашого становлення, я впевнена, що і Тарас Шевченко, і Іван Мазепа, і Леся Українка, і Степан Бандера, і Роман Шухевич, та й усі учасники визвольних змагань за незалежність України — всі дуже нам заздрять, що ми таки маємо свою незалежну, вільну державу. 

Чому поступ наш такий важкий? Бо немає в пострадянському просторі жодної з республік, яка стала згодом державою, яка би мала таку важку історію, як Україна. Скажу більше: навіть серед європейських країн немає аналогів.

 

Ми маємо пам’ятати, що на початку ХХ століття українців було офіційно близько 80 мільйонів. За цю жахливу радянську добу нас зменшилось практично вдвічі! Десятки мільйонів згинули в геноцидах, війнах і каральних операціях СРСР. Безумовно, вижити в таких умовах і бути єдиною нацією — дуже важко. Грузини — їх три мільйони, й усі вони дивляться в один бік; прибалти у своїх країнах єдині у своєму європейському поступі; поляки, яких значно більше, ніж грузинів і прибалтів, але «поляк єден» в усіх своїх ідеологічних установках.

 

Ми ж — усі різні. Схід — дихає радянщиною, захід — польсько-францейосипівський і надзвичайно тяжіє до Європи, Центральна Україна дуже часто плутається між соціалістично-комуністичним і європейським світоглядами. І от цією толокою ми намагаємося збудувати наш український дім. Жахлива війна дала нам новий героїчний епос. Наші захисники на сході, їхня мужність і самовідданість породять нові міфологеми і нові культурні контексти.

 

Я би радила прочитати книжку мого улюбленого сучасного американського філософа, гарвардського професора, історика Тімоті Снайдера «Криваві землі» — вона страшна, але глибока і правдива. Ця книжка присвячена Україні. Тут у ХХ сторіччі були криваві землі. І це було в центрі Європи. Увесь світ на це дивився, але промовчав — так само, за великим рахунком, як і зараз.

 

Ми ж бачимо нинішню реакцію: одні думають, мовляв, як це жахливо, що ми не можемо торгувати з Росією; інші розмірковують про щось подібне і не спішать нам допомагати. Так, нас підтримують, і ми за це дуже вдячні, але все ж таки мені здається, що нема розуміння того, що тут остання європейська барикада — вона проходить по Україні. І якщо впадемо ми, українці, — буде те, що було за Гітлера. Здається, на жаль, Старий Світ хоч і пережив чимало історичних драм і перипетій, але мало чого навчився. На жаль...

 

— Українські інтереси, інколи здається, ближчі американцям, аніж європейцям?..

 

— Так, не варто закривати очі на серйозний лобістський вплив української діаспори і в Америці, й у Канаді. І, безумовно, ми повинні бути вдячні цим людям, адже саме вони нам допомагали. І оці американські санкції проти Росії — за це треба подякувати, бо в цьому є відображення розуміння глибини нинішнього процесу.

 

Мені здається, що розуміння віроломства кремлівського банд­формування скоріше є в американців, ніж у європейців. Тим паче що європейці побоюються, й кожен раз у них працюють іще якісь власні сенси. Наприклад, канцлер Німеччини думає про свої вибори, а половина їх товарообігу — саме з Росією. Французькі компанії хитрять: вони переносять своє виробництво в Китай для того, щоб можна було торгувати з РФ. Усі стараються обійти санкції... Навіть коли західні бізнесмени були в Україні на економічному форумі, то всі казали, мовляв, це ж немислимо, у нас валяться всі бізнес-зв’язки.

 

Мені здається, що це недолуга й короткозора позиція. Але хотілось би, щоб у людей з мільйонно-мільярдними статками позиція була більш відповідальною, адже гроші — це категорія філософська, а не споживацька. Великі гроші — велика відповідальність. І тільки у скоробагатьків гроші — це великі споживацькі побутові можливості. І це теж проблема перехідного періоду для України і вічна проблема для всього світу.

 

Про подібне написано багато і в літературі, і відображено в кінематографі. Наприклад, у прекрасному фільмі «Загибель богів» режисер Лукіно Вісконті розповідає про те, як почався фашизм у Європі, як Гітлер прийшов до влади, як на це дивилися європейські інтелектуали і великий бізнес. Це велике епічне полотно показує, до чого це все призводить: зроблено це на прикладі сім’ї Круппів та Тіссенів (хоча прізвища не називаються, але мається на увазі індустріальна династія). Вони сприйняли Гітлера, співпрацювали з ним і, виправдовуючи себе, — виправдовували його. Закінчилось усе дуже трагічно: одна частина династії опиняється в газовій камері, інша гине у безглуздій війні, залишається один-єдиний божевільний нащадок. Це і є загибель богів...

 

Складається враження, що ніхто з сучасних великих промислових магнатів ще не осягнув і так глибоко не дивився на цю проблему, або ж сподіваються між краплинами дощу пройти. Але наразі страждає в першу чергу Україна... Мені здається, що має бути однозначна позиція, бо в ХХІ сторіччі таке агресивне ставлення до людини, до держави, до міжнародного права, як нині демонструє Росія на сході України, — просто неможливе.

 

Світова спільнота мала би не терпіти таке віроломство. На жаль, у світу ще немає тепер спільної інформаційної історії, бо в кожного своя правда, і світ уперше переживає таке. Тому ми й бачимо зараз — інформаційний хаос! І в цьому хаосі банда з Кремля, як у кіно — головні герої, вибудовуючи драматургію світу так, як вони хочуть і як вони її собі бачать. І, на їхню велику радість, світ дуже часто йде їм на поступки й дозволяє їм створювати цю вакханалію. 

А ми будемо боротися до останнього, бо інших шансів у нас немає!

— Часто доводиться чути «Ющенко — єдиний президент, котрий формував націю». Чи не є це причиною наших поразок на багатьох фронтах (і на сході України, й інформаційному) саме те, що гарант-націєтворець — це виняток, а не правило? Багато високопосадовців, депутатів мають інші пріоритети.

 

— Усе починається з патріотичної позиції. Скільки серед наших політиків можна побачити зрілих людей, у яких є зрозуміла патріотична українська позиція? Кучма був радянський директор: усе, що було ним зроблено за 10 (!) років, — це побудова своєрідного гарного заводу. І при цьому було роздано по руках, що йому подобалися і були йому близькими, — медіа, фабрики, заводи, банки тощо. Те ж саме робив і Янукович, але ще агресивніше.

 

Нашому виборцю пора навчитись нести відповідальність. Бо часто-густо люди голосують за одне, а вимагають згодом — зовсім іншого і від інших. У нас в Україні парламентаризм лише починає свій шлях, і тому так легко відмахнутися від нього. Якщо не подобається політичний курс — давайте оберемо нових, але давайте вже нарешті вибирати — осмислено і відповідально. Досить гинути на Майданах! Можливість колегіально приймати рішення дає лише парламент. Парламентаризм — це інструмент, лише інструмент демократії, котрий дає шанс жити в правовій, нормальній державі. 

 

Тому, якщо ми хочемо змінити своє життя, давайте станемо відповідальними! Люди зараз уже почали розуміти, що відстань між бюлетенем, який ти вкинув у виборчу скриньку, до того, яка в тебе буде батарея в хаті (холодна чи гаряча) і який буде тариф, — дуже коротка. На жаль, усе це можна було зрозуміти набагато й раніше, але, на жаль...

 

Наприклад, очевидно, що Тимошенко — не є державотворець. І це не є людина, яка може в нашій країні бути відповідальним лідером, який дбатиме про благо свого народу. Але люди дуже швидко забули, що ті ж самі сьогоднішні тарифи — це її діяльність, її газова угода січня 2009 року. Коли вона починає зараз говорити про тарифи, то люди її слухають і плескають. А чого ви її слухаєте? Це ж вона погіршила ваше життя, через неї ви платите сьогодні такі гроші, а країна несе шалені збитки, оплачуючи її контракти і кредити! І кожен місяць, і кожен рік кожен українець сплачує гроші, які вкрала у держави Тимошенко. Це називається злодійство. А українці знову ладні за неї голосувати! Це наші 40 років, наша біблейська пустеля, по якій ми до сих пір блудимо...

 

— Здавалося б, після 2014 року держава мала би підтримувати проукраїнські ЗМІ (в усьому світі практикують насамперед пільгове оподаткування, якщо хочуть підтримати ту чи іншу галузь). Чому наш парламент не додумається до того, що потрібна така підтримка, зокрема друкованим виданням?

 

— Тут треба почати з того, які ЗМІ налаштовані по-державницьки. У нас немає ніякої шкали оцінки. Певно, має ж хтось це визначати. От, наприклад, Міністерство інформації.

У нас більшість ЗМІ — у приватних руках, а це значить, що власник керується простою формулою «я хазяїн і це працює на мене, бо я це фінансую». Крім того, медіа — це прекрасна «парасоля» для будь-якого бізнесу і бізнес-проектів.

 

Отже, це працює лише на нього, заробляючи на цьому величезні гроші. Телеканали «Інтер» чи група Пінчука, чи NewsOne — подивіться їхні новини і спробуйте знайти там державницьку позицію. Ці медіа працюють винятково на інтереси свої хазяїв. І якщо в цього власника завтра будуть відбирати завод чи банк (як нещодавно було в «1+1»), то що він робить у цей момент: у нього перший і найсильніший інструмент — телеканал, який буде вести війну за його інтереси. І в цій війні журналісти дійдуть до останньої межі, переступлять усі кордони допустимого і розумного, і все це буде називатися свободою слова.

 

Щоправда, наразі є великий проект «Суспільне телебачення», і я дуже хочу дочекатися його повноцінного старту. Мені подобається низка проектів, які вони вже зробили. Вони намагаються відірватися від тієї уяви, яка вже склалася від попередника — УТ-1, загальнонаціонального канала. 

 

— Із наближенням виборів знову буде ще більш замовних матеріалів?

 

— Безумовно! А як же інакше? І буде саме так, як це не прикро.

 

— Вашу кандидатуру Радикальна партія Олега Ляшка запропонувала у члени Нацради з питань телебачення і радіомовлення. Чи вважаєте, що регуляторний орган має реальні важелі впливу на те, що показують на телеекранах, якою мовою говорять?

 

— Так, я дуже вдячна Радикальній партії і особисто Олегу Ляшку за довіру. При всій толерантності нашого суспільства наша позиція має бути чіткою — неприпустимо, щоб на східному фронті гинули наші герої, а 16 млн. українців, «завдяки» телеканалу «Інтер», дивилися «Безсмертний полк», неприпустимо, щоб одна частина країни воювала і була під обстрілами російський окупантів, а тисячі українців слухали джаз на джаз-фестивалі у Львові, що проводиться на гроші російського олігарха, який фінансує війну, — і це транслюють усі телеканали України.

 

Наша позиція має бути чіткою і ясною — мінімізація інформаційного і всіх решти впливів країни-агресора. Бо інакше ми так і робитимемо крок уперед, два назад, крок уперед, два назад, і в кожному разі будемо боятися когось зачепити чи образити.

 

Але це відповідальність не лише Нацради, це питання до всього політичного істеблішменту. Це питання до нас, українців, кого ми обираємо, і чи багато серед тих, кого ми обрали, людей з українською державниць­кою позицією.

 

— Для того, аби відбулася нація, дуже важлива мова. Ваші слова: «Мова — це воля». Наскільки можливий вплив на мовну ситуацію в ЗМІ?

 

— Вважаю, що на загальнонаціональних каналах у прайм-тайм увесь контент має транслюватися державною мовою. Мій власний досвід мені говорить, що якість телебачення, симпатія аудиторії жодним чином не пов’язані з мовою мовлення. Зробіть якісний продукт — і люди будуть його дивитися. Наразі ситуація на радіо це ще раз підтвер­джує, скільки прекрасної музики звучить в ефірі. Або візьміть український дубляж. Часом дивишся кіно в кінозалі, і натикаєшся на такі літературні перли, так майстерно це зроблено, як красиво і сучасно звучить українська мова! Як телебачення, так і газети... Просто треба взяти і зробити! Історія «1+1» з 1995 по 2005 рр. ще і ще раз доводить: україномовний канал цілком може бути конкурентоспроможним.

— На українську кіноіндустрію зараз виділяється досить багато грошей, але телеекрани заповнені переважно російськомовним продуктом. І за гроші Держкіно знімають фільми недержавною мовою. Що треба міняти?

 

— Це складне питання. Слава Богу, що прийшло розуміння: кіно треба робити (на найближчий період заплановано 1 мільярд гривень на українське кіно). Але попри те, що в нас є прекрасні фільми і є багато дебютів, і можна в кінотеатрах побачити наші фільми, ми маємо визнати, що в Західній Україні говорять: «Дайте нам будь-який український фільм — і в нас кінозали будуть заповнені». У Києві чи Центральній Україні — подивіться, як продаються квитки на український фільм — у залі з десяток глядачів. Що вже говорити про південний схід країни — українські фільми йдуть при порожньому залі.

 

Те ж саме вам скаже власник чи менеджер на телеканалі: «Я ставлю американський блокбастер і отримую свій рейтинг». А що таке рейтинг? Це ви ставите рекламу й заробляєте гроші. А український фільм має в рази менший рейтинг. То що телебоси будуть ставити на екран?! Не повинен думати про рейтинги канал суспільного мовлення, він має бути керований державницькою позицією.

 

Зобов’язати власників показувати в праймі якусь кількість української продукції — дуже складно. Вони хитрують, вони показують, наприклад, дубльований матеріал і говорять, що це ж українська продукція, і ми, мовляв, дали можливість дублювати, дали людям роботу — які до нас питання?

 

Зробити український фільм — то лише півсправи, а ось як ми його покажемо, як на нього подивиться аудиторія, — це важливо і для кінопрокатника, і для телеменеджера.

Наступне питання — якість фільму. Щоб люди все кинули і пішли в кінотеатр — це має бути щось видатне. Де взяти такі вітчизняні фільми? У Росії на кіногалузь уже давно звернули увагу, років з 15-20 тому. У них список кінорежисерів чималий, є кіноінститут, кіноакадемія, вищі курси кінорежисерів. У нас нічого цього немає. 

 

І хоч у нас є університет ім. Карпенка-Карого (Нацуніверситет театру, кіно і телебачення) і там є кіноінститут, але через низьке фінансування наші студенти не мають можливості робити учбові роботи, а значить, учитися. Часом дивишся окремі фільми, виникають питання: «Чи ці діти взагалі знають, хто такий Фелліні? Чи вони думають, що це ресторан на вулиці Городецького в Києві?» Бо для того, щоб робити кіно серйозного рівня, треба передивитися багато кіношедеврів. На цьому, як на мене, має бути побудована освіта у кіношколі. І кінемато­графічний смак має вироблятися не мобільним телефоном.

 

Подивіться, як піднялася кіногалузь у поляків. У них є кіношкола в Кракові, Лодзі, Варшаві, Гданську. Те ж саме у чехів — Празька кіношкола споконвіку була видатною, і зараз у розквіті. В Угорщині — Будапештська кіношкола. В Будапешті і Празі — величезні індустріальні кінопавільйони, які здаються в оренду великим світовим кінопроектам, завдяки чому їх кіногалузь заробляє гроші на власний продукт... Кіно — це дороге мистецтво. Через це, вочевидь, у нас немає ще належного яскравого результату. І хоча в Україні підхід до кіновиробництва вже змінився, підхід до освіти й підготовки кадрів — ще ні.

 

Наш університет Карпенка-Карого тихо жевріє. Зайдіть на кінофакультет — там усю зиму холодні батареї, техніка застаріла (ще з радянських часів): не придбано наразі ні камер, ні монтажних столів. І це при тому, що там дуже гарний викладацький склад. Але ж вони все на пальцях пояснюють. 

 

— Як ви ставитесь до пропозиції Мінекономрозвитку приватизувати кіностудії? 

 

— Погано, бо вважаю, що то має бути у власності держави. От, наприклад, сад, посаджений Довженком на Київській кіностудії. Що з ним буде? Там є павільйон, який так і називається: «Щорсівський». Це павільйон, який побудований Довженком (за його ескізами, проектами), де він знімав кінофільм «Щорс». Можна по-різному ставитися до персони самого Щорса, але це великий фільм великого майстра. Там є ще якісь абсолютно меморіальні речі. Власник викупить ці землі. І що там буде? Висотки! І це недопустимо, це не державницький підхід, це — шкідництво!

 

Мені видається, що ми опинилися у нинішній страшенній «гібридній історії» ще й через те, що мало хто в світі знає, що таке Україна. Одна з найбільших наших проблем — це наша власна самоідентифікація та індентифікація нашої країни. Нас мало хто відділяє від росіян: якийсь там слов’янський «народєц». Ми не є тим, ким ми є насправді!

 

Так, у нас вкрали та перебрехали нашу історію, вкрали наших святих і наших героїв. За останні роки ми ще мало що зробили. Мені здається, що найперше, що треба було б зробити, — це «Мистецький арсенал», принаймні завершити його реконструкцію і зробити там усе те, що має показувати світу, що таке Україна і які гігантські наші культурні цінності. 

 

А на території кіностудії Довженка варто зробити кіномузей — все одно там фільмів давно вже не знімають. Зведіть для цього там гарну сучасну споруду. Хай там будуть кінозали, де буде проходити кінофестиваль «Молодість» й інші кінофестивалі, великі форуми. Нехай навкруги буде сад Олександра Довженка. Бо Україна дала світові Довженка, а він дав світові кіномову. До нього кіно — це був набір фотографій, які рухалися. І Бергман, і Фелліні, і Куросава казали: «Наш учитель — Довженко!» І це сказано про людину, яка народилася десь там «у бур’янах» над Десною, на Чернігівщині у маленькому селі Сосниця. Ми навіть до кінця не розуміємо, яким скарбом і спадщиною володіємо! 

 

А у самому «Мистецькому арсеналі» я би ще виставила з усіх наших музеїв, з їх запасників — картини-шедеври, які там припадають пилом десятиліттями. Їх ціна — мільярди доларів, а вони гинуть у запасниках. У культуру треба вкладати гроші. Хтось скаже: у нас же війна. Але згадайте Уїнстона Черчилля, який у 1944-му на такий закид відповів: а за що ж ми тоді воюємо?!

 

Світові треба показати хто ми й звідки. І зробити це можна тільки через культуру. Є таке філософське визначення: «Культура — це друга природа». Усе те, що зроблене людьми, людським розумом — наука, література, кіно — це все культура. У нас, українців, шалена культурна спадщина, і, на жаль, ми цього не знаємо. Але ми до цього дійдемо, і я дуже заздрю тим поколінням, які прийдуть після нас і вони все це нарешті осягнуть.