Стокгольмські висновки: як Україна впевнено крокує до енергонезалежності

Про наслідки перемоги України в Стокгольмському арбітражі вже тиждень пише преса, тому хочеться звернути увагу на ті моменти, про які ще не йшлося.

 

Передусім, дуже тішить той факт, що про твою країну всілякі рила, повністю обліплені пухом, ніколи більше не скажуть, що вона, мовляв, «тирить газ».

 

Останній крок — встановлення «цар-лічильників» на східному кордоні — хочеться вірити, вже не за горами.

 

Другий момент — жодна перемога не дається за одне тільки бажання.

 

Слід пам’ятати умови червня 2014 року, в яких ухвалювалось рішення уряду Яценюка позиватись до «Газпрому».

 

Гібридна війна набувала своїх остаточних ознак. Газу на наступну зиму не було.

 

Росія не бажала вести розмову без передоплати. Ціна була захмарною і вже без жодних знижок.

 

Спроби налагодити альтернативне постачання постійно впиралися в спротив «Газпрому» з опорою на власне лобі в сусідніх країнах.

 

Бракувало банальних технічних можливостей у вигляді конекторів, з’єднуючих магістралей.

 

Підняття ціни на газ вимагало організації державної підтримки населення, реформи всього ринку газу загалом. Кожен крок викликав шалений опір.

 

Тому комплексне вирішення газової проблеми вимагало неабиякої політичної волі, спроможності практично щодня знаходити шляхи вирішення все нових проблем.

 

Але дві зими поспіль без російського газу і вердикт Стокгольму довели: план Яценюка, його наполегливість у реалізації цього плану були єдино правильними.

 

Третє: знову «зрада». «Прості люди від вашої перемоги нічого не відчують!», «де дешевий газ внутрішнього видобутку?» тощо.

 

Наведу простий приклад. Ви вирощуєте, припустимо, полуницю, ціна якої на зовнішньому ринку умовно два долари за кiло.

 

Ви зібрали непоганий врожай і вже навіть плануєте, яку частку витратите на розширення виробництва, яку для власних потреб тощо.

 

Якою буде ваша реакція, коли хтось вирішить, що всю цю полуницю ви мусите віддати вшестеро дешевше, за 30 центів, і навіть не задля якоїсь благородної мети, а щоб згнила у сховищах?

 

Популісти кажуть: мов­ляв, приватні хазяї державних колись свердловин мають надприбутки на тому, що належить усьому народові.

 

Але при цьому нізащо не хочуть згадувати, що уряд Яценюка ще 2014 року в рази підняв для таких-от шуфричів, рудьковських і онищенкiв рентну платню за користування надрами.

 

Теж було багато галасу — «він погубить галузь!», «знищить робочі місця!», «унеможливить надходження до бюджету!».

 

Однак сухі цифри доводять, що завдяки встановленню єдиної ціни для всіх категорій споживачів видобуток власного газу виріс майже до 20 мільярдів кубів. Дійсно, ще пара мільярдів — і населенню України газу на зиму вистачатиме. Але для чого? Для опалення повітря? Бо як тільки газ знову буде за ціною «як за Юлі», відразу зникне необхідність його заощаджувати, провадити заходи з енергоефективності тощо.

 

Як палили, так і палитимемо. Іншими словами, піти на повiдку в популістів — це якраз найпростіший шлях загубити галузь, знищити робочі місця.

 

Можна зрозуміти Юлію Володимирівну, чия переможна хода по соціологічних конторах, як їй здається, безсоромно збивається конкурентами.

 

Але з чим ніяк не можна погодитись, так з її твердженням про Яценюка, що ніби підступно в’їхав у прем’єрський кабінет на її весільному лімузині з написом «Батьківщина».

 

Як будь-яка партія вождистського типу, опинившись не при владі і без лідера, партія «Батьківщина» станом на початок 2012 року перебувала в глибокій кризі, місцеві організації забули, що таке гроші, а «тушок» Тимошенко завжди вміла вирощувати.

 

Тільки об’єднання з «Фронтом змін» надало другого дихання партії, зробило її майбутнім лідером Майдану.

 

Тимошенко робить вигляд, що не пам’ятає, як наполегливо Яценюк боровся за її звільнення, як погоджував iз нею всі принципові рішення, як отримував зеленку в обличчя, врешті-решт.

 

Хтось казав у ті часи про Луценка: міністр він був так собі, але сидить достойно. На жаль, про Юлю такого сказати не можна.

 

Однак вітав її звільнення Яценюк абсолютно щиро. А знайдене ніби «на шляху» прем’єрське крісло обернулося не спільними «покатушками» на ковзанах, а щоденною 20-годинною працею.

 

Інша річ, що з ним далі пішли якраз ті, для кого «Батьківщина» була не партійним брендом, а реальною Україною, що перебувала за півкроку від падіння у прірву.

 

А залишились ті, кому «багіня» важливіше за країну.

 

Однак хотілося б відзначити: автор не поділяє викривального пафосу панів Герасимова й Ляшка з вимогою термінового суду над Юлією Тимошенко, який нарешті розставить усе по місцях і визначить «зозулі» її місце років так на сім-вісім наперед.

 

Водночас заперечити слова Президента Порошенка про те, що в 2009 році були здані інтереси України, неможливо. Але, по-перше, як співав Висоцький, «расстрелівать два раза устави нє вєлят».

 

По-друге, навіть орли Ріната Кузьміна не змогли інкримінувати Тимошенко нічого конкретного, крім «зловживання владою» та «перевищення службових повноважень» — і це при такому ж точнісінько слухняному судді на шворці, як нинішній Бобровник.

 

Влаштовувати зараз новий процес на цю тему — це знову піарити Тимошенко за бюджетні гроші. 

 

P. S. Вона, безумовно, повинна понести відповідальність за контракт iз Путіним, але не кримінальну, а політичну. Висновок для кожного свідомого виборця очевидний.