Під дивною, навіть химерною, схожою чи то на паліндром, чи то на криптограму назвою нової книжки Світлани Антонишин — «Свіча-До-Ля» (Київ, «Український пріоритет», 2017 р.) — лише одне слово: «Поезія».
Мабуть, не буду особливо оригінальним, зазначивши, що цей підзаголовок на всі сто відповідає дійсності. Саме Поезія і саме з великої літери!
Тому, хто сам пробує примоститись на травиці великого літературного лугу і, задерши голову, шукати очима чи коня, чи зірку в нічному небі, непросто оцінювати сусідів по такому пасовиську.
Особливо якщо цей сусід — не безпорадне немовля, що ледь навчилося тримати голівку — «коника пасти», а Майстер.
І той факт, що цього Майстра, чи, точніше, Майстриню ти знаєш досить давно і знаєш особисто, аж ніяк не полегшує справу.
Але й мовчати, як радить Федір Тютчев, чи то пак, мовчки насолоджуватись глибокими філософськими думками, феєричними, іноді карколомними образами і метафорами, вишуканістю рим і Слова загалом... Чи не було б це розкішшю, якої дозволити собі не можна?
Перший розділ нової збірки поетеси, яка мешкає у містечку Броди на Львівщині, — «Віддзеркалене задзеркалля» — вірші останніх років, вельми непростих для нашого народу, нашої держави.
Здавалося б, люстерко... І, мабуть, Світлана Антонишин не перша, хто звертається до цього образу як до феномену, який правдиво і безжально відображає світ в усьому його розмаїтті, в усіх його проявах та іпостасях.
І це не просто дзеркало або його уламок, поцілений тролями — слугами Снігової Королеви — у чиєсь серце та око, і, тим більше, не предмет замилування новоспеченого Нарциса, і не натертий до блиску паркет віденського балу під час чуми, і не криве начиння Кімнати сміху...
Буквально терзаючи поняття «дзеркало», авторка робить це не менш віртуозно, ніж героїня радянського фільму «Дівчата», коли перелічує всі страви, пов’язані з картоплею.
З тією лише різницею, що це не віртуозність заради віртуозності, а спроба і, треба сказати, вдала, розширити свій образ від маленького люстерка з казки до чогось глобального і невідворотного...
Але, звісно, поетеса не зациклюється на якомусь одному символі, хоч він, мов водяний знак, проходить не тільки в названому розділі, а й у наступних, які охоплюють поезію минулих років, зокрема й ті вірші, які ввійшли до попередньої збірки «Бар’єр» (Львів, Сполом, 2014 р.), добре знаної автором цих рядків.
Чого варте осине гніздо з «Незримих діалогів» (VIII)! І цей «теплий жовтень», і «дві школярочки», і «дід Мефістофель» з лукавою посмішкою...
Не знаю, чи в мене одного виникла ця асоціація... Та знаючи Світлану Антонишин ще з років виборювання нашої Незалежності, її чітку позицію Громадянина своєї держави, впевнений, що не помиляюсь у своїх відчуттях: поетеса не могла обійти стороною найболючіші проблеми нашого сьогодення, зокрема й АТО.
Навіть не робитиму спроби глибокого літературознавчого аналізу.
Бо, на відміну від пані Світлани — визнаного в Україні не тільки Поета, а й Критика, таким себе не вважаю.
Це той випадок, коли згадувана тютчевська формула — «думка висловлена є неправдою» — себе виправдовує.
Як виправдовує підзаголовок «Поезія». Отакий лаконічний і неодмінно — з великої літери.
