Книга Віри Валлє: рушійна сила балачок про корупцію для вічних вітряків

08.11.2016
Книга Віри Валлє: рушійна сила балачок про корупцію для вічних вітряків

Зникли ідальґо, лицарі Сумного образу порозумілися з вітряками, Академія наук Франції давно не розглядає проекти вічних двигунів.
 
А в Україні десятки років натхненно працюють майстри розмовного жанру, котрі кон’юнктурними балачками про боротьбу з корупцією творять рушійну силу для вічних вітряків.
 
Регалії Віри Валлє (Потєхіної) — доктор філософії (PhD з економіки), магістр права, школа бізнесу ім. Р. Сміта, Мерілендський університет, стажування у Суді США, юрист провідних міжнародних корпорацій, юридичних компаній та Групи Світового банку, автор низки законопроектів у сфері державного нагляду за господарською діяльністю, п’яти книг і понад 40 наукових статей, — винесені на обкладинку чималенького фоліянта «Корупція: роздуми після Майдану» (К.: Дух і Літера, 2015), спонукають читача взяти до рук солідний плід її творчості. 
 
Кульмінації книжка сягає вже на 16-й сторінці. Тут подано найкоротшу дефініцію корупції: «Зловживання публічною владою заради особистої вигоди» (Дж.Сентурія) та наведено офіційне визначення корупції, дане 34-ю сесією Генасамблеї ООН: «Виконання посадовою особою певних дій або бездіяльність посадової особи за винагороду в будь-якій формі в інтересах того, хто дає таку винагороду, як з порушенням посадових інструкцій, так і без їх порушення».
 
Подібне формулювання і в Кодексі поведінки посадової особи правоохоронних органів: «Зловживання службовим становищем для досягнення особистої або групової вигоди, а також незаконне одержання державними службовцями переваг у зв’язку з їх службовим становищем» (Резолюція 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 17.12.1979 р.).
 
Виявляється, це найзмістовніша сторінка книги, бо далі стикаємося з дивною сентенцією авторки: виміряти корупцію, мовляв, складно, бо «закони різних країн містять відмінні дефініції терміну «корупція».
 
А в розділі, присвяченому «огляду методології оцінювання корупції» бачимо не методологічний аналіз, а огляд соціологічних методик.
 
Хоч тут, назагал, таємниці немає: опитувати потрібно освічених компетентних громадян. Бо коли дилетантів опитують аферисти-соціологи, повірити висновкам не можна.
 
Звідси, до речі, й методологічно хибна паралель між боротьбою з корупцією та запобіганням вуличній злочинності.
 
Методологічним банкрутством авторки є розуміння теперішньої ситуації, як висліду іманентної еволюції держави і суспільства: «Так відбувся перехід від комуністичної системи корупції до ринково-орієнтованої корупції, яка у незалежній Україні охопила всі сфери життя».
 
Численні дослідники совєтського тоталітаризму особливу увагу приділили партійній бюрократії (непізнаний клас — за Л.Троцкім, новий клас — за М.Джиласом, просто номенклатура — за М.Вослєнскім) й не мали щодо неї жодних ілюзій.
 
І.Буніч і Г.Соболєв взагалі вважають большевиків босяками міжнародного розливу, котрі під проводом європейських аферистів Ганецького і Парвуса захопили Росію з метою пограбунку з подальшою втечею в землю обітовану.
 
Та назвати свідоме щоденне обкрадання українців «переходом від комуністичної системи корупції» ніхто, крім В.Валлє, не наважився.
 
Розглянуто у книжці й мотиви корупції, котра «може сприйматися суб’єктом корупції як диверсія проти системи, хабарник може вважати себе ідейним борцем з режимом».
 
Вельми цікава думка, бо коли «корупція є суспільним злочином... направленим проти інтересів суспільства», тоді корупціонерів можна знешкоджувати швидше не як хабарників, а як диверсантів та ворогів народу, що реально підривають військово-економічну міць держави під час війни.
 
А як чинять зі зрадниками в умовах воєнного протистояння — відомо.
 
Навряд чи у практичній нагоді стане порада В.Валлє: «У суспільстві, вільному від корупції, має відбутися всеосяжна відмова від корупції».
 
Втім, ця дещо наївна порада-надія закономірна для людини, котра вважає, що 54,7% голосів, відданих за П.Порошенка, є не наслідком змови олігархів і вартісної масованої пропаганди та піару, а «прикладом координації дій у суспільстві».
 
Як на юриста, В.Валлє легковажить дефініціями.
 
Зокрема, текст рясніє терміном «країна», хоча йдеться про «державу»; остання (в сенсі сукупність органів влади) ототожнюється з суспільством; те ж стосується поняття «мафія», котре у книзі про корупцію аж ніяк не «фігура мови». Хибують і оцінки роботи уряду в 2015 році.
 
Ні скорочення кількості податків, ні введення електронної системи адміністрування ПДВ, ні ліквідація СЕС, ні запровадження поліції та іншого грузинського досвіду не призвели до зменшення корупції чи зростання економіки. Вочевидь, влада діє недостатньо.
 
Можна погодитися з авторкою, що подолати корупцію здатне «тільки свідоме громадянське суспільство, яке на постійній основі виконує функцію контролю за владою», — та при цьому потрібно називати прізвища.
 
І не комусь абстрактному, а самій В.Валлє — замість таких-от пасажів: «До речі, один із моїх босів після тривалої служби рейдером нещодавно став «свіжою кров’ю», що влилася у ряди Верховної Ради».