— Чи воно вже «бацька» зі своїм синочком Колею викопали картоплю?
— Нехай уже краще по господарству вовтузяться, ніж як той харцизяка спецопераціями забовбав.
(З людських пересудів)
А що коли всі наші нещастя, біди, як і непереливки суспільні, мають суб’єктивну похідну? У когось там обмаль сумління, непомірні амбіції чи, чого доброго, котрийсь слабує на шизофренію? Чи, може, то розплата за відступництво від заповідей Господніх? Певна річ, ніщо під сонцем не стається просто так, без мотивації чи причин. І хтось таки в одвіті за содіяне. У тому, що ось уже чверть століття борсаємося в колоніальній багнюці, винні якщо не випадкові, то безвідповідальні керманичі. І чи не нагадують, бува, своїми повадками великого комбінатора Остапа Бендера? Хіба що за винятком Ющенка. І то все їм зійшло з рук. Чи не тому, що акули криміналітету не тільки при краватках чи погонах, а й мантіях? А це новоявлений Генпрокурор нахваляється вивести всіх на чисту воду. Дай то Боже! Тоді Петро й Володька (даруйте за панібратство) наче тут ні при чому. Вони, якщо подумати, наші годованці. Богатирі! Та як тішаться, що ось-ось невільницькі ринки Європи стануть для нас доступнішими.
Невже не чуємо нарікань, коли нарешті наведемо лад у державі? Чи як покінчити з нехлюйством, зухвальством? І найперше — серед чиновників. Здавалося б, і наші обранці повинні бути конструктивними, відповідальними, а головне — совісними. А вони он скільки дров наламали. І в яку копієчку нам обходяться.
Тоді які в нас перспективи реанімації моральних засад? Такий місцевий приклад: у веремії декомунізації вирішили й мої односельці перейменувати центральну вулицю на «Миру». Кажу, мовляв, наше село віддавна козацьке. Заснував його козак Міхно ще в XVII ст. Належало воно до Лукімської сотні Лубенського полку. То чому б не назвати її козацькою? І що ви думаєте? Затюкали. Ніхто, виявляється, не хоче жити за лицарським Кодексом честі. Усіх влаштовує громадянська кволість і смиренність — мир. Та що там казати — Січеслава також не сприйняла громада. Раболіпство-москвофільство у фаворі. А що на те «Просвіта»? Їй і карти в руки відроджувати національний дух. У глибокому тилу зачекалася директив із центру.
Відтак помічаємо: де б не відбувалося протиборство — на фронті, економічних чи політичних теренах, починається воно від душевних поривань та морального вибору. Ми щоразу перед дилемою великодушності чи ницості, любові чи ненависті, ілюзій чи прагматизму. І якщо ідеї на плакатах та в нашій свідомості, мораль — у серці.
Укотре переконуємось: відродження нації починається від її духовного оздоровлення. Нам іще належить пройти очищення — від просвітництва, через згуртованість до єдності. Якщо котрийсь Олег, ласий до президентських регалій, звертається до нас улесливо «люди добрі», інший — «шановна громадо» або «товариство», мусимо розпізнати, хто вболіває за консолідацію української нації по-справжньому. Ймовірно, будь-якому громадянинові, аби бути успішним, окрім працьовитості, достатньо законослухняності та чистого сумління, слугам народним — ще й належного рівня державного мислення і, звісно, відповідальності. А воно як буває? Розкошелиться чолов’яга продпайком, наговорить три мішки гречаної вовни, і така думка — свій. Але ж даром лідерства наділяв Господь вибірково. Та й фарисейство нині дивовижно манірне.
Тим часом на нашому порозі розбрат і війна, поневіряння і реформи. Скажімо, до реформи управлінського апарату начебто питань немає. А ось адміністративно-територіальна багатьох насторожує. Ну як так? Закривають школи, дитсадки, скорочують медперсонал, а то й ліквідовують ФАПи. Щоб добратися до сільради, треба буде згаяти цілий день. Прямуємо до руйнації села. Тільки для тих, нагорі, — то все пусте.
