Міністр аграрної політики Сольський подав у відставку через земельні оборудки
До Верховної Ради України надійшла заява від Миколи Сольського про відставку з посади міністра аграрної політики та продовольства України >>
Порвати з агресором. Чи втратить щось Україна у разі введення візового режиму з Росією
19.10.2016
При розриві дипломатичних відносин українці в Росії не залишаться беззахисними.
Останнім часом окремі аналітики і народні депутати багато начебто аналізують ситуацію, що складається після публічного згадування спікером ВРУ питання про рекомендацію Кабінету Міністрів ввести візовий режим з Російською Федерацією.
З огляду на це ще раз варто наголосити: на агресора відчутно подіяв би комплекс заходів — припинення будь-якого співробітництва, розрив дипломатичних відносин і візовий режим. Тут не має значення, з чого починати — важливий кінцевий результат.
Щодо співробітництва, включаючи економічне, культурне, науково-технічне тощо, варто наголосити: по-перше, будь-яке співробітництво з агресором є аморальним; по-друге, від такого співробітництва виграють (й, відповідно, втрачають) обидві сторони, зокрема й агресор, і не завжди невідкладно можна оцінити величину цього виграшу.
Говорити про українські економічні втрати на фоні російської агресії щонайменше некоректно. У випадку припинення такого співробітництва українська сторона однозначно стає не причетною до фінансування агресії.
А у випадку подальшої співпраці з російською стороною, незважаючи на її агресію, українські суб’єкти, які це роблять, безумовно, мають нести кримінальну відповідальність за сприяння окупації наших територій та вбивству українських громадян.
Дехто намагається стверджувати, що розрив дипломатичних відносин з РФ унеможливить виконання українською стороною консульських функцій з обслуговування українських громадян, які перебувають в Росії. Це не відповідає дійсності.
Консульські зносини між державами, в даному випадку між Україною і РФ, здійснюються на основі Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. У пункті 3, статті 2 згаданого документа зазначено (російською мовою — однією з мов ООН): «Разрыв дипломатических отношений не влечет за собой ipso facto разрыва консульских сношений».
Отже, у випадку розриву дипломатичних відносин з РФ, згідно з міжнародним правом, консульські зносини зберігаються — зокрема, обслуговування (захист) наших громадян на території РФ здійснюється без змін.
Останній приклад: у 2008 році, під час російської агресії, були розірвані дипломатичні відносини між Грузією і РФ, але збереглися консульські зносини. В результаті і громадяни Грузії, які є в РФ, і громадяни Росії в Грузії, і всі інші громадяни забезпечені консульськими послугами, хоча дипломатичних зносин нема.
Інше питання: чи завжди дотримується Росія взятих на себе зобов’язань за міжнародним правом, зокрема стосовно наших громадян, згідно зі згаданою Конвенцією? Аби відповісти на це запитання, варто проаналізувати лише публічну інформацію про те, як російська сторона допускала наших консульських працівників до затриманих Росією українських громадян.
Напрошується однозначний висновок: Росія не дотримується елементарних правових норм відносно українських громадян — всупереч міжнародному праву, незважаючи на те, що між нашими країнами є дипломатичні зносини. І, треба думати, що при їх розриві ситуація у консульській сфері не зміниться.
Отже, розрив дипломатичних вiдносин між Україною і РФ ніяк не позначився б на долі наших громадян у Росії. А існуючі дипломатичні відносини вже тепер неповноцінні, оскільки співробітництво між обома державами і так обмежене.
Деякі «фахівці» лякають тим, що в разі введення Україною візового режиму з РФ доведеться мало не в кожному обласному центрі відкривати російські генконсульства.
Це неправда. Адже при відкритті консульських установ сторони керуються статтею 4 тієї ж таки Віденської конвенції про консульські зносини. А ця стаття гласить: «Консульское учреждение может быть открыто на территории государства пребывания только с согласия этого государства».
Отже, аби російська сторона відкрила у нас нові консульські установи, українська сторона має надати таку згоду. А це практично не реально. Тож твердження про консульські установи у кожній області слід сприймати як черговий міф і передчасний, нічим не обґрунтований «наїзд» на українську дипломатію.
Як аргумент на користь безвізового режиму з РФ називають і той факт, що наші заробітчани надсилають в Україну велику суму грошей — 1,2 млрд. американських доларів. Ця сума справляє враження. Але при цьому українські заробітчани створюють і залишають в Росії додаткову вартість, яка оцінюється в 4—5 разів більше, ніж заробляють.
А бюджет РФ прямо отримує за рахунок наших заробітчан (як і всіх працівників) щонайменше 43% від нарахованої суми зарплати. А це означає, що українські заробітчани в РФ (мабуть, самі того не бажаючи) опосередковано (через бюджет РФ) беруть участь у фінансуванні російської армії і, зокрема, агресії проти України.
Отже, лише згадане тут свідчить про те, що РФ зацікавлена у тому, аби на її території працювали українські заробітчани безвідносно до існування офіційного співробітництва, дипломатичних відносин, візового режиму тощо.
