Доброволець Сашко Пономаренко: Я не за політиків воюю, а за людей

13.10.2016

Тетяна БЕРЕЗА

Доброволець Сашко Пономаренко: Я не за політиків воюю, а за людей

Захищати нас вони вважають своїм чоловічим обов’язком.

Солдатське життя у Сашка Пономаренка почалося ще в червні 2014-го у складі добровольчого батальйону «Донбас». Зараз жовтень-2016 — а кінця солдатському життю й не видно.

Якщо раптом військове начальство не захоче підписати з ним черговий контракт — сержантові-артилеристу пішов уже 52-й рік — не біда, він знайде можливість не потрапити у тил.

Подамся до хлопців у якийсь «Правий сектор», сміється Сашко.

Ми не говоримо з ним про бої і подвиги. Бо в солдатському житті, крім них, є ще багато подій і роздумів, є особистий простір, у якому — водогрійки від волонтерів і м’які іграшки від дітей, і комп’ютер, завдяки якому ми з Сашком і спілкуємося.

— За мирним життям дуже скучили?

— Та як сказати. Скучив, звичайно. Особливо за онучками, потішні такі. Я їх востаннє у червні бачив. У мене уся сім’я циркова, постійно на гастролях, дома у Харкові і немає зараз нікого. До того ж я завжди хотів бути військовим, після школи навіть вступив до військового училища. А потім подумав, ні, треба армію відслужити, побачити, що й до чого там. Тобто зараз маю можливість займатися тим, чим завжди хотів.

— У вас позивний «Цирк» — через сімейну професію?

— Так, у мене й дружина, й дочки циркові, і я, вважай, iз манежу на війну подався — були на гастролях у Сумах у червні 2014-го, звідти й пішов у добровольчий батальйон. А до того я в цирку й по склу ходив, на цвяхах лежав — такий веселий екстрім.

— Шарлатанствували?

— Ні, ну що ви! То мистецтво. Красиво все було обставлено.

— А чому на війну не через військкомат?

— Бо той військкомат мене замучив. Я двічі звертався. Мене двічі футболили: ви не потрібні на фронті, ви старі. А як я не потрібен, коли після розпаду СРСР у Таджикистані воював, досвід мав непоганий? Ну й подався до добровольців.

— Про бої говорити будемо?

— Що про них говорити? Подивіться бойовий шлях батальйону «Донбас» — ото і є мої бої. От під Іловайськом я не був — саме у госпіталі лікувався. А так, вважай, скрізь разом із хлопцями. Для мене бої — це ж втрати. У моєму батальйоні було 400 хлопців. 136 загинуло. Я особисто знав їх усіх. Я вижив, вони ні. Хіба про це розкажеш... І про госпіталі, де побував чотири рази, говорити не хочу, ті всі травми, контузії — невесела пісня...

— Коли «Донбас» розформували, ви ж могли додому піти. Багато ж хто не захотів у складі ЗСУ воювати.

— Міг піти. Багато хто й пішов. Комусь набридло воювати. Хтось не захотів до нових порядків звикати. У нас у батальйоні було мало бюрократії і багато конкретних справ.

І була справжня самодисципліна, ми як єдиний організм були. Ми самі шукали ворога, де знаходили — там і били. Хлопці такі вмотивовані, їм пояснювати нічого не треба було, самі все розуміли. Про добровольчі батальйони чого тільки не наговорено за цей час! Але я вам скажу: якби не добровольці, отой-от проект «Новоросія» міг би й реалізуватися. А ми не дали.

В ЗСУ все трохи інакше. Але я не хотів іти з війни. Не хотів удома сидіти чи громадською роботою займатися, хотів брати активну участь саме в бойових діях. Щоб довести цю війну до кінця. І якщо після легалізації батальйонів воювати можна було в складі ЗСУ, я й пішов у армію. Був у «Донбасі» штурмовиком, став у 53-й бригаді артилеристом.

— Самі вибрали артилерію?

— Та якось згадав, що коли арта сипле снарядами, немає ніякого відчуття захищеності. І я подумав: оце я буду по тих-от «ополчєнцах» гупать, нехай покрутяться...

— Думали, що війна так затягнеться?

— Ні. Думав, максимум за рік зачистимо Україну від «сєпарів» і росіян. І будемо будувати нормальну державу — не вийшло.

— Коли зрозуміли, що швидкого результату не буде?

— А коли всі ці мінські процеси почалися. Он уже майже два роки вони тривають, і увесь цей час війна продовжується. Хоча весь цей час нам не дозволяють воювати. Ті нас обстрілюють — он нашу піхоту чи не щодня — а ми виконуємо мирні домовленості. Іноді так хочеться вдарити у відповідь — не можна. Якась дурна ситуація. Другий рік не можуть домовитися.

— Вас дратує ця ситуація?

— Звичайно, дратує. Мені багато що не подобається в цій війні, не подобається оця невизначеність, ці політичні ігри, чиїсь бізнесові інтереси. Зараз ми маємо війну на дві сторони — і з зовнішнім ворогом, і з внутрішнім, що саботує зміни в державі.

Але я не за чиїсь інтереси тут стою, не за політиків, а за наших людей, бо політики приходять і йдуть, а людей, землю треба захищати. Закінчимо війну, візьмемося наводити лад в країні, щоб було в нас справжнє народовладдя.

— Бездіяльність важко витримати?

— Ну що значить бездіяльність? Якщо немає активних бойових дій, то це не значить, що треба горілку пити. Перемир’я в будь-яку хвилину може закінчитися. Треба бути до цього готовим. Я особисто використовую цей час, щоб учитися. Став командиром гармати, певного досвіду набув. Думаю, він мені ще знадобиться.

— Скільки ви отримуєте як контрактник?

— У мене зарплата 7 тисяч гривень ну і плюс за перебування у зоні АТО ще 1200.

— От ви з 2014 року на Донбасі. Помітили якісь зміни у свідомості місцевих мешканців?

— Я місцевих мешканців не з 2014-го знаю, я ще до війни з ними багато спілкувався. Що про них сказати... Вони не хочуть нічого чути й бачити, не хочуть змінюватися. Хто був за Україну, той і залишився, а ватники у більшості своїй залишилися ватниками, на жаль. Відкритої ворожнечі стосовно нас немає, тому що вони бояться.

— Як ви з ними спілкуєтеся? Думаєте про те, що за вашими діями вони оцінюють ставлення до них України?

— Я давно зрозумів, що з ними треба обережно, не агресивно. Я їм посміхаюся, показую, що налаштований на позитив. На якісь задирання, агресію з їхнього боку просто не реагую. На якісь випади у відповідь посміхаюся. Стараюся з ними по-людськи, щоб вони в мені бачили нормального чоловіка. Я сумніваюся, що їх після війни можна буде перевиховати, але треба, а раптом вийде?

— Наші військові їх, як і раніше, підгодовують?

— Підгодовують, як є чим.

— А вони задираються, але їдять?

— А вони їдять, навіть ті, що нас ненавидять. Роботи у них тут немає ніякої. Вони в лісі браконьєрствують, у шахтах, кар’єрах крадуть. Багато хто тут «по понятіях» живе. Їм гроші понад усе.

— І вам треба таких людей захищати. Тутешні чоловіки самі не спішать у ЗСУ?

— І таких доводиться захищати. Їхні чоловіки в нашу армію справді що не поспішають. І слава Богу. Навіщо вони тут потрібні такі в армії, несвідомі. З них же людей не зробиш. Якщо людина сюди прийшла несвідома, вона свідомою не стане, в армію повинні йти свідомі.

— А якщо свідомих не вистачає, що ж робити?

— Я вже за ці роки переконався: на війну треба брати не всіх, треба відбирати тих, хто готовий, хто вмотивований. Не те що від загальної мобілізацій треба відмовлятися, треба враховувати бажання людини — хоче вона на війну чи ні. Держава ще на рівні військкоматів повинна відбір якийсь робити, не лише за станом здоров’я, а за рівнем вмотивованості.

— Тобто назвався несвідомим — і спокійно пий пиво з таранею. Як ви сприймаєте чоловіків, які весь цей час жили так, немов би і немає війни, — молоді, здорові, за вашою спиною?

— Я їх не зневажаю, просто якось не думаю про них. Якби вони прийшли сюди, від них усе одно було б мало користі. Нехай собі вдома сидять, не плутаються під ногами.

— Давайте трохи про волонтерів поговоримо. Зараз вони так само опікуються бійцями, як і в 2014?

— Волонтери з 2014 року дуже змінилися. Коли ми були в добровольчому батальйоні, волонтери на руках нас носили, забезпечували нас усім. Це була для нас величезна моральна і матеріальна підтримка, ти відчуваєш, що потрібен своєму народу. Зараз у ЗСУ волонтерів рідко бачу, так як колись у батальйони, вони до нас не їздять. Хіба що зрідка з тих міст, звідки хлопці призивалися.

— Значить, зараз держава намагається самостійно вирішувати ті питання, які раніше брали на себе волонтери.

— Держава відчула у волонтерах силу і старається їх нейтралізувати. Але знаєте, і досі кожен, у кого є можливість, все одно використовує НАТОвські зразки обмундирування від волонтерів — воно дуже якісне. Я особито доношую те, чим волонтери мене ще в 2014 році екіпірували.

— Якщо волонтери приїздять рідко, значить і подарунків від дітей стало менше? Он я дивлюся на стіни вашої кімнати, і не бачу жодного малюнка.

— Так, і малюнків, і подарунків, листів стало менше, і від дітей теж. А в 2014 їх було дуже багато, і малюнки, і побажання. От вони якось душу гріли. Незнайома дитина тобі пише, вірить у тебе, по-дитячому так. Зворушливо було дуже.

Я свої листи з малюнками додому відвіз. У мене з тих подарунків — ось шкарпетки ще 2014 року сплетені, і дивіться що ще (Сашко нагнувся кудись під стіл чи до ліжка і дістав невеличке барвисте левенятко — м’яку іграшку) — бачите, яке миле, біля себе постійно тримаю.

— Живу б тваринку завели?

— А в нас є, собака Батон. Зараз на вулиці ганяє. Він у нас десь iз місяць уже. Через село якось їхали. Зупинилися молока купити, а там пес гарний був. Такий прикольний. Я в хазяйки запитав, чи не має вона такого ж самого. Тільки маленького? А вона каже: є. Ну от і взяли цуценя. Вже добряче виріс.

— Який у вас зараз розпорядок дня?

— Дуже простий: підйом, хто хоче, займається зарядкою, потім їжа, шикування, визначаємо завдання на день. А потім — навчання, ремонтні роботи.

— А помешкання у вас яке?

— Ну от я із хлопцями у дачному будиночку живу, збереглися тут і такі. Частина хлопців у наметах. У нас душова, водогрійка — постійно є гаряча вода, це ще те, що колись волонтери привезли. Дрова нам не підвозять, самі заготовляємо. В принципі, все є.

— Розважаєтеся як?

— Та як розважаємося... телевізор, iнтернет, якщо є зв’язок і електрика. Спимо. Батон наш веселить.

— Ну хоч артисти балують?

— Та й артисти не дуже. За останні три місяці одна група якась приїздила. Але я на концерт не потрапив, не вийшло.

А жаль, цікаво, концерти дають можливість відпочити, якось відволіктися.

— А як будете День захисника України відзначати?

— Та щось організуємо. Наперед не буду загадувати, війна є війна. Всяке може бути.

— Стільки біди навколо, агресії. Що треба, щоб не зненавидіти людей?

— Думаю, треба самому бути людиною, інакше ніяк. Тут, на війні, така висока концентрація хороших людей, якої у цивільному житті в мене особисто не було. Вони роблять тебе більш людяним. У мене така натура, що стараюся негатив забути, викреслити. І тому в моєму житті все добре.

Два з половиною роки йде війна. Два з половиною роки Україна на ворожому прицілі. Два з половиною роки наші хлопці тримають удар.

З початку війни вони брали облогою військкомати, просячись на фронт, і проходили жорсткий відбір у добровольчі батальйони. Вони вистояли в Пісках і прикрили собою Маріуполь, звільнили Слов’янськ і не віддали Курахове. Наші зупинили на Донбасі російську військову машину. Вони змусили агресора сісти за стіл переговорів. Наші хлопці, наші захисники.

За ці два з половиною роки вони навчилися воювати. Із вчителів, слюсарів, фермерів і підприємців постали українські воїни. Вони засвоїли страдницьку науку війни. Навчилися робити найважливішу чоловічу роботу — захищати свою країну, своїх людей. Навчилися розуміти, що головне на війні — милосердя й людяність.

Чи думали вони коли, що їм доведеться стати воїнами? Що насправді змушені будуть стріляти у ворога і вбивати його? Що обстріли, розвідки, мінні поля і полон стануть буденністю, реальністю їхнього особистого життя? Що ампутації і каліцтво, і загибель — це буде про них? Колись для них війна обмежувалася комп’ютерними іграми або історичними реконструкціями. І от тепер — фронтовики.

Зі святом, наші дорогі!

Я з діда-прадіда слобожанин. Дід жив у селі на Харківщині, тут же в нас кругом українські села, я сам iз Харкова. Якось завжди відчував себе українцем, це від діда пішло, від його вишиванок, розмов за столом. У нас дуже багато говорили про біду, що прийшла в Україну разом iз комуністами, про голод і розстріли. Якось це все було в моєму дитинстві. Моя українськість для мене абсолютно природна, і те, що я на війні, — теж природно, і для мене, і для моїх рідних.

Друкована версія