Літературний шок: засіб одужання

27.09.2016
Літературний шок: засіб одужання

Михайло Бриних актуалізував класику.

Актуалізація класичної літератури, до знемоги обкуреної шкільним (та й академічним) опіумом, — чи не головна стратегічна ланка живлення культури читання. Засобів чимало — була б видавнича сміливість. Бо кожна адаптація класики одразу натикається на ґвалт пуристичних пуріців: мовляв, руки геть від святого! 
Найпростіша форма адаптації — переказ. На Заході її давно легітимізовано. Й мало хто шукає, наприклад, грецькі міфи в античних першоджерелах — знайомляться з ними за переказами Куна, Парандовського, Стабрили (добре відомими і у нас).
 
Та й старий європейський роман XVIIІ — початку XIX століття значною мірою побутує саме у переказах, особливо в адресованих підліткам виданнях. Приміром, грубий том «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте уміщається на 64 сторінках разом з ілюстраціями, як бачимо в минулорічному перекладі (Тернопіль: Богдан), випущеному в серії з прикметною назвою «Час читати».
 
Утім, до перекладів вітчизняні цнотливці ставляться поблажливо: якої духовності від тих закордонних видавців чекати — суцільна гонитва за грошима! Та коли відбувається редукція вітчизняних класичних текстів — здіймається хвиля праведного гніву: руками не чіпати! Й дарма, що автори таких реконструкцій взорують на благий орієнтир — повернути загублений текст до активного читацького обігу.
 
Як-от Юрій Винничук: «У «Чорт зна що» я повністю переробив повість Степана Карпенка «Пан Твардовський», урятувавши її для літератури. Цього автора всі вважали за графомана — і Гребінка, і Шевченко, і Бєлінскій. Повість існувала у двох варіантах і була пересипана бездарними віршами. Я звів варіанти докупи, скоротив, зредагував, не порушуючи ні лексики, ні стилю, і вийшло щось не гірше за Квітку-Основ’яненка...
 
Я ніколи б не посмів редагувати когось із канонічних класиків, але геть нестравні твори тих, кого всі надійно забули, я сміливо перетворював у стравні. Ну, не було, не було в ті часи добрих редакторів!» (ЛітАкцент. Сучасна література в колі твого читання. Випуск 1(3). — К.: Темпора, 2009).
 
А Василь Шкляр зазіхнув і на канонічного класика — зредагував, зменшивши обсяг чи не втричі, «Повію» Панаса Мирного (Л.: Піраміда, 2005). Шкандаль тоді вирував не менший, ніж коли Шкляреві не дали Шевченківської премії за «Чорного ворона».
 
І ще далі пішов у спробах актуалізувати класику Михайло Бриних у трьох випусках своїх «Шидеврів...» (К.: Laurus, 2013, 2014) — написав «перекази» хрестоматійних творів, нещадно пародіюючи шкільні та академічні інтерпретації. Він відштовхується від сформованої нинішнім інформаційно-рекламним простором масової кліп-свідомості, котрій для замилування «згодилася б вмєсто яблука і ослина какашка, виваляна в стразах, — без разниці. Йому аби свєркало, і шоб публіка восторгалась красотою ігри». Класичні літературні тексти випадають з інфомейнстриму за визначенням, «но єслі ви поборите в душі своїй сороку, і воспользуєтесь старою нецифровою оптікою, то відкриття обрушацця на вас, як міліція на білоруську опозицію». 
 
«Рецензуючи» прибитих шкільним трактуванням класиків, М.Бриних формулює головний месидж: «Каждий із них... додав якихось нових красок, щоб нілєпость світу ярче радувала око... Вони жилають взять тебе за барки, дорогий читатіль, і доктор має намір їм німного посприять». З огляду на вибраний жанр — пародію — йому це, гадаю, вдається. Принаймні, літературо­знавці теоретично переконані в успіху: «З-поміж можливих варіантів пародія дає найбільший шанс звільнитися від тягаря традиції, яка обмежує свободу пошуку» (Ришард Нич. Світ тексту: постструктуралізм і літературознавство. — Л.: Літопис, 2007).
 
2013-го Бринихові «Шидеври...» посіли 17-те місце у підномінації «Критика/літературознавство». Можна сказати — лише 17-те. А можна, з огляду на екстремальний креатив, — аж 17-те, бо позаду лишилося ще 22 номіновані книжки, написані докторами й навіть академіками: авторові таки вдалося «показать результативну ігру на чужому полі».
 
Справжній креатив — завжди екстрімний. Навіть якщо видавець не наважується редагувати класика. Торік «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького у виконанні видавництва «Основи» визнано кращою книжкою для юнацтва у Всеукраїнському рейтингу. Сталося це завдяки художньому оформленню Валерії Ляшенко (Lera Sxemka) — ілюстративний геловін навколо нерухомості, де немає жодного приватного простору для мешканців, що провокує екзистенційні злочини.
 
Таким чином — в упізнаваній сьогоднішній інфографіці, — давня повість постає сучасною притчею, зрозумілою (завдяки ілюстраціям) нинішньому читачеві. Книжка не дешева — за таку якість ілюстрування варто платити, не вагаючись. Але саме таким, дорожчим виданням, слід надавати перевагу в бюджетному поповненні бібліотек — над дешевими стереотипними передруками текстів. Бо самі тексти «достукатися» до читача все одно не спроможні — і державна закупівля буде викиданням грошей на вітер.
 
А ось сьогорічний приклад активації класики — дві книжки, притягально зладжені науковцем академічного Інституту літератури Яриною Цимбал, котра активує їх у жанровому порівнянні з сучасним ринком. Першою вийшла збірка «Постріл на сходах. Детектив 20-х років» (К.: Темпора).
 
Передує обраним текстам слово упорядниці, котре вона починає зі згадування відсутнього у книжці автора — Олекси Стороженка, відомого письменника середини ХІХ століття. Він знаний пригодницькими повістями, але ніде не використовує власного досвіду — чиновника з особливих доручень при київському губернаторові Бібікові (точно так, як Ераст Фандорін — при губернаторові московському). Чому О.Стороженко не написав свого детективного циклу?
 
Адже від появи оповідання «Убивство на вулиці Морг» Едгара По, яке вважають за початок детективного жанру, минуло вже десять років, і навряд чи високопосадовець Стороженко не мав доступу до цієї книжки (не кажучи вже про володіння іноземною мовою). Чому О.Стороженко не став українським Б.Акуніним 150 років тому — тема для майбутньої дисертації, що її читатимуть не лише науковці.
 
Першим автором в антології є Дмитро Бузько, доволі мутний тип, що дістав добру освіту в дореволюційній Європі, а тоді подався в ЧК. За що і поплатився життям. Схоже, він писав лише задля розповісти історії зі свого авантюрного життя. Оповідання «Льоля» міг би схарактеризувати М.Бриних: «Почті шо детективна проволока, шо мєдлінно намотуєцця на катушку милодрами». Кінцівка твору свідчить, що автору було байдуже щодо літературного майбутнього.
 
Далі у збірці «Постріл на сходах» — оповідання Гео Шкурупія «Провокатор», щодо якого упорядниця певна: «Дав чисту детективну новелу в українській літературі». Насправді читаємо пародію на детектив як жанр, а ще більше — пародію на тогочасну владу, нібито спроможну до професійних дій. Експозиція — «вбивство у замкненій кімнаті», як цей детективний варіант називають після Е.По. Та розслідування веде не Дюпен, а «комсомолець товариш Павлюк», котрому це не по силі саме тому, що він просто «комсомолець». Сарказм автора, як на ті часи, просто зашкалює: «Комсомолець товариш Павлюк сильно задумався». Через пару сторінок — «ось він натрапив на якусь думку». Ще через шість сторінок оповідання (!) — «нарешті він надумав щось нове». Й насамкінець: «У Павлюкові більше заговорив комсомолець, ніж Шерлок».
 
Отже, маємо не детектив, а соціальну пародію з єдиним висновком: вчитися думати корисно й комсомольцям. 
 
Далі у збірці — три твори Юрія Смолича. Новела «Мова мовчання» — чудовий психологічний етюд, зарахований до «детективу» хіба на підставі антуражу: слідчий допитує жінку-вбивцю. До речі, упорядниця Я.Цимбал пише: «Слідчий, не кваплячись, розповідає читачеві про свої методи роботи (звичайно, не про побої й катування, бо до терору ще майже десять років»)». Ну, «побої й катування» існували, існують й існуватимуть у поліційній практиці завжди — настільки, як влада дозволяє їх приховувати. Справжній детектив — це також оприявлення зловживань у правоохоронній царині. Але про це у наші 1920-ті не йшлося; та й до детективного жанру гарне оповідання «Мова мовчання» не має стосунку.
 
Ще далі — дві повісті Ю.Смолича. «Господарство доктора Гальванеску» — суто науково-фантастична пригода. Вторинна річ, яка, проте, тримає читача в напрузі не згірш від нинішнього Кокотюхи (хіба що Смолич більш освічений і його питомий український синтаксис — просто свято на тлі сьогоднішньої «нової» прози»). Друга повість — «Півтори людини» — є, за вдалим означенням упорядниці, зразком «шкідницького роману», суто радянського жанру, що має з класичним детективом хіба позірні співпадіння.
 
Єдине, що більш-менш співпадає з поняттям «детектив» у збірці «Постріл на сходах» — цикл оповідань Юрія Шов­ко­пляса «Проникливість лі­каря Піддубного». І то лише в тому розумінні, як пригоди Ераста Фандоріна у Б.Акуніна, або Івана Підіпригори у В.Івченка. Детектив за формою, а за суттю — нестримне авторське бажання розповідати про будь-що й аби-що.
 
Знімаю капелюх перед бажанням Я.Цимбал актуалізувати призабуті тексти наших 1920-х — вона показала упорядкованою збіркою, як тодішня українська література підходила до розуміння «детективу», як такого. Але осягнути його ті літератори просто не могли. Детектив є породженням стабільного демократичного суспільства, де пріоритет закону є незаперечним. В «Україні» 1920-х пріоритет був за революційною доцільністю — з усіма наслідками, включно з літературною цензурою. Детективного жанру виникнути просто не могло.
 
Проілюструю на одному з визнаних сучасних «детективістів». Норг Ю Несбьо у книжці «Привид» (Х.: Фоліо, 2013) розповідає про поліцейського, який надивився в Осло всього, що схиляє його до переконання: «У цьому світі немає справедливості. Є лише необхідні рішення для практичних проблем». Замітьте: не «справедливість», як абстрактна категорія, а «необхідні рішення», тобто закони. І за ці закони — рівні для всіх громадян — він ладний жертвувати життям («чорта з два ти мене зупиниш! Це поліція») аж до такого ступеня, що його візаві шоковано вигукує: «Оце так! Поліцейський! Не людина, не особа, а поліцейський?».
 
Такої ситуації в літературних свідченнях 1920-х годі уявити. Зрештою, як і — значною мірою — в ситуації 2016-го. В тому й привабливість книжки «Постріл на сходах».