Трейдер там править бал: про енергетичну безпеку напередоднi дня працiвникiв нафто-газової промисловості

У другу неділю вересня, 11-го, Україна святкує день працівників нафтової, газової та нафтопереробної промисловості. Колись представникам нафтогазового комплексу України було чим пишатися: в 1972 році видобуто 14,4 млн. тонн нафти, у 1975 році — 68,7 млрд. кубометрів газу. У 80-х роках минулого століття українські нафтопереробні заводи (НПЗ) переробляли понад 50 млн. тонн нафти за рік...

 

За роки Незалежності ці показники, на жаль, впали: наприклад, у минулому році було видобуто приблизно 2,5 млн. тонн нафти і газового конденсату, 20 млрд. кубометрів газу. Катастрофічна ситуація склалася з нафтопереробкою: з шести українських нафтопереробних заводів ледь животіє один Кременчуцький НПЗ, переробляючи лише нафту українських родовищ, тобто приблизно 2 млн. тонн за рік. Інші заводи вже по кілька років простоюють. Чому?! На те є основні дві причини: застарілі технології, які не дозволяють виробляти сучасні марки нафтопродуктів Євро-4 і Євро-5, та спротив нафтотрейдерів, зацікавлених у збереженні своїх фантастичних надприбутків від імпорту нафтопродуктів. 

 

Ще однією з важливих причин розвалу української нафтопереробної галузі є прогалини в нашому законодавстві — воно не передбачає відповідальності власників приватизованих стратегічних НПЗ за їх «старіння», зупинку тощо. 

 

У результаті, наша нафтопереробна галузь практично зруйнована, на внутрішньому ринку нафтопродуктів, включаючи і бітуми для будівництва (ремонту) доріг, головну роль відіграють нафтотрейдери, які їх імпортують. Наша держава вельми обмежена у контролі та впливі на українському ринку нафтопродуктів, включаючи їх якість і ціну. 

 

Складається ситуація, подібна до  тієї, яка має місце в українській армії — коли немає належного контролю і впливу держави та суспільства за її станом, тоді виникають серйозні проблеми у сфері безпеки. І саме за це заплачено ціною життя щонайменше 10 тисяч наших громадян.

 

Через нафтопродукти (їх наявність або відсутність, якість, ціну тощо) можна дестабілізувати нашу державу, що також послаблює національну безпеку. 

 

Крім того, катастрофічним чинником ризику є залежність військової техніки від імпорту нафтопродуктів. У цьо­му ж контексті варто мати на увазi, що нафтобази Міністерства оборони в основному побудовані понад 60 років тому і не відповідають сучасним вимогам техніки безпеки. Їх застаріле обладнання та відсутність належних сучасних систем пожежобезпеки створюють високу ймовірність техногенних катастроф на нафтобазах Міноборони, подібних до тієї, що недавно сталася на Васильківській нафтобазі. Або просто відбудеться розлив тисяч тонн нафтопродуктів при розгерметизації поржавілих резервуарів. 

 

Легко підрахувати, що Україна втрачає мільярди гривень через простій нафтопереробних заводів, бо кожен мільйон тонн переробленої нафти забезпечує прозоре надходження в державний бюджет кількох сотень мільйонів гривень. Не кажучи вже про надходження від реалізації нафтопродуктів. На жаль, український ринок нафтопродуктів нерідко оперує паливом нелегального походження (тобто без будь-яких надходжень у бюджет, що є прямим корупційним сегментом), про що прямо говорив колишній міністр енергетики і вугільної промисловості України В. Демчишин у 2015 році.

 

Із руйнацією національної нафтопереробки знищується українська школа нафтопереробки, яка є однією з най­старіших у світі, оскільки її історія налічує понад 160 років; закриваються тисячі кваліфікованих робочих місць. Зокрема, занепадають вітчизняні флагмани нафто-газової галузі науково-проектні заклади ДП «Укр НДІ НП «МАСМА», ДП «Львівдіпронафтохім» та ін. А частина висококваліфікованих їх колишніх співробітників вимушена працевлаштовуватися на зарубіжних фірмах.

 

Згадані та інші проблеми вирішуються створенням сучасного нафтохімічного комплексу, який був би надійно контрольований державою, при цьому використовуючи активність приватних осіб, а відтак — міг би пропонувати українському ринку достатній обсяг нафтопродуктів, відповідної якості та ціни і, таким чином, реалізувати державну політику в цьому секторі. Така концепція була розроблена в Україні в 2007—2008 роках за вказівкою тодішнього Президента України В. Ющенка. На жаль, тоді цей проект не був реалізований. Тепер вартувало б його по-новому опрацювати і реалізувати.

 

При цьому варто виходити з того, що технічно готовий для подачі нафти на українські та зарубіжні заводи нафтопровід «Одеса—Броди». Правда, необхідно продовжити цей трубопровід до північного узбережжя Польщі. Наявність такого чорноморсько-балтійського нафтопроводу дозволить Україні забезпечити на 100% диверсифікацію постачання нафти. Але навіть уже зараз можна поставляти нафту до України з різних ринків.

 

Обов’язково слід урахувати те, що новий нафтопереробний комплекс  споруджуватимуть 4—5 років. А тому на той час необхідно, щоб держава сприяла постачанню в Україну сирої нафти, виходячи з потреб існуючих НПЗ, та забезпечила їх реальними можливостями щодо збуту продукції.

 

Богдан МАКСИМОВИЧ, 

головний інженер проекту ДП «Львівдіпронафтохім», член-кореспондент Української нафтогазової академії;

 

Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ, 

екс-представник Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки