Перед тим як упасти головою в тарілку з квашеною капустою чи перехилити черговий кухоль браги, раб Московської імперії слухає плачі. Такі, щоб душу навиворіт. Цю пристрасть московіти прищеплюють упокореним народам. Чи не звідси наша невольнича журба пісень, песимізм прози? Такі ж мотиви чулися в блюзі «брудних нігерів», допоки вони не порвали пута духовного рабства і перетворилися на афроамериканців, що співають оптимістично-рухливий реп.
З античних часів життя для європейців — це рух: actio est vita. Кожна революція прискорювала цю динаміку. Agir! (Діяти!) — принцип переваги справи над словом. І в житті, і в літературі. Не так, на жаль, в українському житті і в українській літературі. А надто — в історичних романах. Трилогія Володимира Шовкошитного «Кров — свята» (К.: Український пріоритет, 2015) — сумна ілюстрація.
Анотація до книжки інтригує зустріччю з непересічним текстом: «Через такий твір ми приходимо у художній світ великих майстрів... Твір-ключ, твір-паспарту... родова сага... пригодницька епопея... роман-андрогін». Та й автор передмови К.Родик постарався на славу: «Та раптом, буває, з’являється книжка, котра замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену — й уможливлює більш-менш адекватні прогнози. Саме таким виглядає твір Володимира Шовкошитного... У результаті епопея неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української державності вже без риштувань».
Боже, як красиво і правильно! Як зачекався наш читач високохудожнього роману, що — так і написано в рекламному врізі — «вказує шлях очищення колективної пам’яті через її звільнення від намулу малоросійства й меншовартості, через прищеплення українському суспільству гену гідності й самоповаги та психології переможців». От тільки PR-порівняння насторожує: «Це наш український аналог «Війни і миру» чи «Тихого Дону».
У пам’яті спливає відома стаття Івана Нечуя-Левицького «Непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини» (1878): «Талант Толстого — то високий талант описуючий, чисто аналітичний, а не синтетичний... головну частку творів Толстого займають описи картин звичайного людського життя... в тих широких розкішних сценах стирається індивідуальність типів; їх типічність розпливається на широкому фоні, в ординарних побутових сценах... В Толстого сцени малюються для самої сцени, а не для характеристики типів... Це не один роман, а пять-шість, зшитих докупи білими нитками».
Читання роману В.Шовкошитного підтверджує підставність побоювань і правоту Івана Семеновича. Як і належить біографічній родовій сазі, сучасний автор занурює нас у круговерть сотень героїв, тисячі сцен і сценок; сюжетні гілки, гілочки, друзочки сплітають складне мереживо фактів, історій, етюдів, думок та версій — і в цьому павутинні читач залипає як муха, обдираючи звивини та закапелки мізків об вовчки глухих епізодичних кутів. Позірно всі компоненти епопеї відповідають класичним приписам: є декілька любовних чотирикутників, витканих драмою життя й трагедією української історії, кілька детективних ліній і конспірологічних сюжетів, безкомпромісний поділ на добро/зло, біле/чорне, хороших/поганих героїв. Є й інтрига.
Книга, безумовно, впливає на читача. Їй притаманна афектація, перебільшення почуттів, сентиментальність, мізантропічна чуттєвість, започатковані Лоренсом Стерном, абатом Прево, Ж.-Ж. Руссо, іншими батьками євроітератури. Тоді ж літературно-філософські твори переплелися з філософсько-політичними трактатами, творячи свободолюбиву, бунтівну романтистику доби Просвітництва. Й це є у В. Шовкошитного: онтологічні постулати переходять у трансцендентально-есхатологічні роздуми й узагальнюються жорсткими політологічними оцінками сьогодення.
Воно й не дивно, доба така: немає практично жодної значущої події чи процесу ХХ століття, котре б обійшов увагою автор.
Але ж, як, м’яко кажучи, непоспішно й дидактично це викладено. Життя може бути страшним, жорстоко-несправедливим («немає в Бога пекла, крім землі, і саме тому всіх найтяжчих страждань зазнає людина тут»), — але не буває нудним! Що вже казати про віддзеркалення буття — роман. Та ще й коли він описує рух С. Бандери, серед багатьох означень котрого є й таке — «чинний націоналізм», тобто дієвий. Тож через утрату сюжетної динаміки, дії, чину — сагу дочитуєш лише із почуття обов’язку.
Та ще й кінець книжки завершується малодоречним описом подій Революції гідності: так сагу можна й зовсім не закінчити, бо життя триває. Публіцистичність — не перевага, а ґандж роману. Згадується вислів Стендаля: «Позаяк кожен має певне судження про Наполеона, його життєпис нікого не зможе задовольнити повністю». Так само з оцінками подій місячної чи річної давнини: надто мало часу минуло, надто печуть серце і розум втрати. Та й зайве насичувати роман політологічними оцінками подій і процесів, надто що більшість із них не просто суб’єктивні, а спірні.
Через те перші дві книги трилогії, де йдеться про Визвольні змагання 1920—1930 років, Другої cвітової, у В. Шовкошитного цікавіші (хоча також переобтяжені другорядностями).
«Скільки б не з’являлося цікаво-доказових історичних досліджень, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика», — стверджує у передмові К. Родик. Не безспірна думка. Надто мала в нашому літературному обігу жанрова лінійка прози, ще менше авторів, які системно й послідовно розробляють тематику українських «білих плям» — та й працюють вони радше в науково-популярному, інформаційному жанрі. Тож до «зрушень у колективній пам’яті» епопея В.Шовкошитного поки що не надто наближає. n
