Прочитавши в «Україні молодій» за 11 травня ц.р. статтю Л. Іваннікової «Замість науки — що?», був і здивований, і вражений. На початку статті важко не погодитися з автором — так, і піднесення було, і віра, і «кравчучки» тощо, але далі автор говорить незрозумілі для мене речі. Не потрібно вивчати Трипільську культуру, інші древні цивілізації, народознавство, релігії.
А московити у нас вивчають, переймають, привласнюють легенди, народні обряди, а ми — ні! Ми що ж не здатні, дурніші? Не тих учених ми читаємо. Ю. Шилова із знущанням названо «народним академіком». А ви все-таки спробуйте, почитайте інші книги! В. Шаяна, С. Плачинду, С. Наливайка, Г. Лозко тощо. Кожний із цих учених авторів досліджує, вивчає історію, звичаї, і нам не обов’язково користуватися розумом московських шукачів. Наші вчені-історики знаходять підтвердження нашої правди в європейських джерелах. Висміюючи вітчизняних «міфотворців», автор статті зневажає історичне надбання Заходу. Читаючи українське, наші автори досліджують і пояснюють міфи, а не створюють їх.
Люди, які не знають своєї минувшини і не хочуть знати, — хворі люди. Якщо людина не знає, хто вона і що вона, її лікують, намагаються повернути їй пам’ять. У народу, який не знає своєї історії або знає в перекрученому вигляді, немає майбутнього. Цим тезам мене навчила українська книга.
Сміятися і зневажати нашу історію, древні легенди — це, на мій погляд, нерозумно. Авторка звинувачує історичну науку у відхиленні від релігійних міфів і легенд. У нас давня дохристиянська історія, в якій є і магія, і хіромантія, і гороскопи, і ми цим багатством пишаємося, горді з того. Це я з приводу «Велесової книги». Зустрічав і я таких людей, які, не бачивши, не читавши, — критикують.
Знову перечитуючи Іваннікову, не можу погодитись, що ми «швидко втрачаємо покоління носіїв традицій». На мою думку, названі мною вчені-історики якраз і вивчають цю традицію. До речі, є книжка Станіслава Губерначука «Трипілля і українська мова». Автор досліджує і доводить незаперечний зв’язок трипільської цивілізації і нашої рідної мови. То що ж, ми цього не повинні вивчати? Хочу порадити й авторці прочитати цю книжку.
Україна має древню історію, і вивчати її по карамзіних і творогових зовсім не обов’язково. Руський* фольклор виник задовго до «русского», який став раптом таким у 1721 р. з викраденням нашої назви. На цю тему авторці варто почитати українських істориків.
Ми знаємо, чого варта перекручена історія України-Руси по Петру І та Катерині ІІ.
Нам рідніше сприймати «чорний потік» «підпільних друкарень» і «псевдонаукових часописів», українською мовою «перелицьованих». Що ж може бути шкідливого у вивченні іменословів, сонників, словників символів чи дохристиянських календарів чи міфів? А газети «Літературна Україна», «Вечірній Київ». «Українське слово» друкуються не підпільно!
* Ще Володимир Даль (до речі, наш земляк, упорядник словника російської мови) писав, що слово «русский» потрібно писати з одним «с» і м’яким знаком, тобто «руський» — від слова «Русь», а не «Россия». (Ред.)
Віталій ПЕТРУСЬ
с. Загальці, Бородянський район
