«Нам потрiбен український Тев’є»
Усе сталося, як це часто буває в життi, спонтанно. Головний режисер Київського академiчного театру iм. Івана Франка Сергiй Данченко, перебуваючи на Всесоюзному з’їздi театральних дiячiв, несподiвано потрапив на центральну в Москвi Манежну площу. Ця площа зажила сумної слави — тут регулярно збиралися «патрiоти» з погромного товариства «Пам’ять», якi вимагали виселення з СРСР євреїв i, до речi, не без успiху, погрожуючи при цьому розправою над визначними дiячами єврейської культури.
«Яке дикунство, — подумав Данченко, — чи знають цi малоосвiченi люди, на який пласт культури вони пiднiмають руку, адже нiчого, крiм ненавистi, своїм спiввiтчизникам-євреям вони не пропонують...»
Тодi й виникла у Сергiя Володимировича крамольна, як на тi часи, iдея: вперше на сценi українського театру поставити єврейську п’єсу. А яку?
У Сергiя Володимировича були давнi творчi зв’язки з корифеєм радянської сцени, народним артистом СРСР Михайлом Ульяновим. І Данченко вирiшив порадитися зi своїм колегою, адже Михайло Олександрович щойно заступив на посаду головного режисера театру iм. Вахтангова. Коли Данченко зателефонував Ульянову, той запитав:
— А ви репертуар нашого театру бачили?
— Нi, — зiзнався Данченко, — не бачив.
— Тодi ознайомтеся з ним, i коли побачите п’єсу «Тев’є-молочник» за Шоломом Алейхемом, приходьте на виставу.
Коли Данченко завiтав до гримерної Ульянова, той уже готувався до виходу на сцену, вживаючись у роль головного персонажу.
— Михайле Олександровичу, — мовив здивований Данченко, — ви — блискучий кiнематографiчний маршал Жуков, i раптом... єврейський фiлософ i мудрець з українського мiстечка...
— Розумiєте, Сергiю Володимировичу, — озвався Ульянов, — «витiвки» погромникiв» iз «Пам’ятi» призвели до зворотного ефекту: у людей пробудився нечуваний iнтерес до єврейської культури, до носiїв цiєї культури. Спершу ми побоювалися, чи пiде глядач на єврейську п’єсу, а тепер маємо суцiльнi аншлаги.
Далi Данченко побачив екранiзацiю невмирущого твору Шолом-Алейхема, де головнi ролi виконували... головнi режисери: театру iм. Вахтангова — Михайло Ульянов у ролi Тев’є та художнiй керiвник театру «Соврємєннiк» Галина Волчек у ролi Голди, його дружини. Це був справжнiй шедевр театрального (а згодом — i телевiзiйного) мистецтва, i вже нiщо у свiтi не могло завадити Данченку поставити єврейську п’єсу на сценi його театру — театру iменi Івана Франка.
Але Шолом-Алейхем не був драматургом, театральних п’єс не писав, то де ж узяти лiбрето — перекладення для театральної постановки?..
Вiн зателефонував своєму iншому друговi — головному режисеру театру «Лєнком» Марку Захарову, i розмова пiшла за вже знайомим сценарiєм:
— Ви гастрольну афiшу нашого театру бачили?
— Нi.
— Тодi подивiться її, i коли побачите «Тев’є-молочник», приходьте на спектакль.
І Данченко прийшов. Цього разу iскрометно виблискував великий Євген Леонов, але Данченко не випустив свого: хто ж пiдготував сценiчний варiант, — запитав вiн Захарова, а той вiдповiв охоче: молодий драматург Григорiй Горiн, до речi, одесит, тобто ваш земляк з України.
Повернувшись до Києва, усамiтнившись у своєму затишному кабiнетi, Данченко замислився над тим, як йому зв’язатися з Горiним, аж раптом асистент режисера повiдомила, що Одеський театр музичної комедiї привiз до Києва мюзикл за мотивами Шолом-Алейхемового «Тев’є-молочника». Гастролi вiдбуваються у Жовтневому палацi культури. Сергiй Володимирович вiдвiдав спектакль одеситiв, був у захватi вiд прекрасного Михайла Водяного в головнiй ролi. А потiм, вiдвiдавши Михайла Григоровича за лаштунками, попросив його передати лист своєму земляковi Григорiю Горiну, якого Водяний, без сумнiву, знає.
Водяний виконав доручення столичного режисера, i вже за кiлька днiв Горiн сам подзвонив Данченку, сказавши словами Шекспiра: «Я отвечаю радостним согласьем». «Театр Франка — це дуже престижно, — вiв далi Горiн, — але я не знаю української, тож запропонувати можу росiйський варiант».
Данченко запевнив, що вiн особисто перекладе українською, i попросив зробити сценарiй якомога швидше.
Стосовно того, кому в трупi вiн доручить головну роль, двох думок не було: звичайно, Ступцi, Богдану Ступцi, адже обидва вони починали у Львiвському театрi iменi Заньковецької, товаришували, як кажуть, сiм’ями: та головне не це — творчi потенцiї Богдана Ступки не залишали сумнiву — вiн упорається якнайкраще. Бо вже на той час у творчому доробку актора були головнi ролi у творах української, росiйської, свiтової драматургiї: Задорожний в «Украденому щастi» Франка, Дон Жуан у «Кам’яному господарi» Лесi Українки, Тараса Шевченка у «Снах по Кобзарю» Казьменка-Делiнде, Майстра у «Майстрi i Маргаритi» Булгакова, Трепльова та Войницького з «Чайки» та «Дядi Ванi» Чехова, Поприщiна iз «Записок божевiльного» Гоголя, Рiчарда, Едмунда, Короля Лiра iз Шекспiра...
Та все ж у вiдповiдь на пропозицiю Данченка Ступка здивовано запитав:
— То що ж я там маю грати, Сергiю? Може, ти б менi пояснив: по Тев’є пройшлися такi метри, як Ульянов, Леонов, Водяной — усi троє, до речi, народнi артисти СРСР.
Данченко вислухав цей пасаж друга спокiйно i вiдповiв iз притаманною йому переконливiстю:
— Я бачив гру кожного з них i можу сказати: у трактовцi Ульянова Тев’є — росiянин iз великого мiста, якщо й не столичного, то повiтового, росiянином же виглядає i Леоновський Тев’є, але з сiльської глибинки, росiйської, пiдкреслюю, глибинки, а у Водяного Тев’є схожий на Мишка-Япончика — веселого одесита, ватажка одеської шпани. Менi ж потрiбен кмiтливий український Тев’є, який, як i годиться, заговорить українською мовою. І ти, Богдане, зробиш його таким.
Пiсля цiєї розмови Ступка впiймав себе на думцi про те, що дуже мало знає про письменника Шолом-Алейхема, а про свого героя — зовсiм нiчого. І перш нiж традицiйно навiдатися на свою батькiвщину — селище Куликiв, що на Львiвщинi, приїхав на батькiвщину Шолом-Алейхема — у Переяслав-Хмельницький, що на Київщинi. Директор будинку-музею письменника Ірина Кучеренко розповiла актору, що Соломон Наумович Рабинович (справжнє iм’я письменника) народився в Переяславi (тодi вiн входив до Полтавської губернiї) 1859 року. В мiстечку на той час була велика єврейська громада, i прототипами всiх героїв письменника були конкретнi люди. Уперше в свiтовiй лiтературi герої Шолом-Алейхема не королi та полководцi, не коронованi особи, а... бiднота, єврейська бiднота, яка розбагатiти могла лише подумки.
Потiм Ступка пiшов вулицями старовинного Переяслава. Звичайно, люди впiзнавали його, супроводжували, розповiдали про своє мiсто. Ось трьохсотлiтнiй дуб, бiля якого герої Шолом-Алейхема освiчувалися в коханнi, а там, попiд горою, покинуте обiйстя, в якому сто рокiв тому господарював їхнiй земляк Тев’є, пiклуючись про свою родину.
І раптом актор вiдчув, що сам вiн нiхто iнший, як Тев’є — його майбутнiй персонаж. Не вистачає лише кашкета, бiлої сорочки та короткої камiзельки для остаточного перевтiлення.
У груднi 1989 року в Києвi розпочала роботу конференцiя європейського i свiтового єврейства, аби намiтити заходи з трагiчної нагоди — 50-рiччя розстрiлiв у Бабиному Яру. Того ж мiсяця, якщо точнiше — 23 грудня 1989 року, Український академiчний драматичний театр iменi Івана Франка запросив гостей з усього свiту на прем’єру вистави з остаточною назвою «Тев’є-Тевель». Як на тi часи, це була неабияка смiливiсть «франкiвцiв», адже на всьому єврейському все ще лежало залiзне табу, а правлячою все ще була Комунiстична партiя — iнiцiатор цього табу. Виставу вирiшили дати благодiйну, тобто вхiд — вiльний. Вiдтак глядачi почали займати мiсця задовго до початку — за годину i навiть бiльше. Уся трупа хвилювалася — мова вистави українська, чи зрозумiють її без перекладу. Щоправда, в залi було чимало вихiдцiв з України, i в трупi жила надiя: хоч вони щось зрозумiють, та в кулуарах усе ж переважала англiйська.
Але побоювання виявилися марними: побачивши Богдана Ступку в головнiй ролi, зал принишк, запанувала нечувана тиша, яка й трималася, поки йшла вистава. А от перед закiнченням зал пiдвiвся в єдиному поривi, влаштував Ступцi таку овацiю, на яку вiн i не розраховував. Осипавши актора квiтами, глядачi охопили його в кiльце, без упину потискуючи руки, а українське «дякую» стало найуживанiшим словом.
А далi — спокiйна буденна робота, але на кожну виставу Ступка вишукував новi яскравi фарби для свого героя, i дуже скоро вистава «Тев’є-Тевель» стала суцiльним аншлагом.
Чи хвилювався актор, виходячи в ролi Тев’є? Звичайно, як i будь-який великий артист, та чи мiг знати Ступка, що всi хвилювання, пов’язанi з його героєм i цiєю виставою, iще попереду?
Ось перше. Якось перед початком вистави до його гримерної вбiгла переполохана асистент режисера:
— Богдане Сильвестровичу, в залi присутня онука Шолом-Алейхема. На виставу спецiально прилетiла з Нью-Йорка.
Невимовне хвилювання охопило актора: це вже серйозний iспит, тут треба не схибити. А по закiнченнi вистави онука письменника не пiдiйшла до рампи, не потисла йому руку, не кажучи вже про квiти.
Та коли публiка нарештi вiдпустила Ступку i вiн пiшов, аби змити грим i переодягтися, назустрiч йому рушила група людей. Вiд групи вiдiйшла сива лiтня жiнка. Вона обiйняла Ступку, припала до його грудей:
— Пане Богдане, любий пане Богдане, у вашiй грi я не побачила Тев’є, якого не знала, але я побачила свого дiда — великого Шолом-Алейхема. Впродовж життя вiн так само, як i ви, смiявся i плакав.
Потiм до актора пiдiйшов радник Президента України з питань культури Юрiй Богуцький:
— Шановний Богдане Сильвестровичу, дозвольте представити вам онуку Шолом-Алейхема панi Бел Кауфман, її чоловiка, знаного у США бiзнесмена Сiднея Глака, Надзвачайного i Повноважного посла США в Українi Джона Хербста, Надзвичайного i
Повноважного посла Держави Ізраїль в Українi панi Анну Азарi. Щодо мене, — вiн далi Богуцький, — то я маю честь вручити вам таку вiршовану адресу:
Превосходен Тевье у Ульянова
И Леонов тоже покорил,
Только Ступка создал того самого,
Что бессмертний Шолом сотворил...
Удруге невимовне хвилювання Ступка вiдчув тодi, коли очолив театр, ставши там одразу всiм: директором, головним режисером, художнiм керiвником. Його звичайне театральне життя з репетицiями, прем’єрами, зустрiчами з глядачами. І раптом той телефонний дзвiнок i дещо категоричний тон:
— З вами розмовляє мiстер Сол Юрок.
— Був би дуже вдячний, якби ви сказали менi, хто такий Сол Юрок.
— Ви не знаєте найвiдомiшого iмпресарiо? — здивувався голос у трубцi. — Стривайте, ось вiн пiдiйшов i я перекладаю його слова:
— Хеллоу, мiстер Ступка, — мовив Сол Юрок i одразу перейшов до дiла. — Минулого року я органiзував гастролi у США Большого театру з Москви, а також Марiїнського iз Санкт-Петербурга. Сезон цього року хочу розпочати з гастролей у США театру iменi Івана Франка. Нас цiкавить українська класика, але «Тев’є-Тевеля» також не оминiть.
— Ви знаєте про цю нашу виставу? — здивувався Ступка.
— Так, менi iз захватом розповiли про неї мої друзi Бел Кауфман i Сiдней Глак, i окремо — про вас у головнiй ролi. Тепер до дiла: аташе з питань культури польства США в Українi передасть вам ангажемент, у якому зазначено, що всi витрати бере на себе американська сторона, тобто я.
В аеропорту iменi Джона Кеннедi «франкiвцiв» зустрiчали представники української дiаспори у США — з хлiбом-сiллю, рушниками, вишиванками, грали бандура та сопiлка. А на Бродвеї в концертному залi «Мiлленiум» гостей з України зустрiв iмпресарiо Сол Юрок. Пригостив чоловiкiв товстезними сигарами, повiдомив, що насправдi вiн Соломон Юровський, має як єврейське, так i українське корiння — батько й мати родом з України. А в банкетнiй залi пiдняв келих за «абсолютний успiх» виступу «франкiвцiв», у чому не сумнiвається.
І в прогнозах своїх досвiдчений Юрок не помилився: за квитками черги стояли iз самiсiнького ранку.
У традицiях американського способу життя — бути заможним, бiднiсть розглядається там як найбiльше зло. Недарма батько нацiї Авраам Лiнкольн звернувся до американцiв лише одним словом: «Збагачуйтесь!» (це слово можна й зараз побачити на пам’ятнику першому президенту).
І то було стовiдсоткове влучення в душу американця, коли на величезних бiлбордах, а ввечерi й на хмарочосах Бродвею та Манхеттена з’являвся великий Богдан Ступка в образi Тев’є i, пiднявши руки до неба, благав: «Господи, кому в цьому свiтi було б погано, якби я був багатий?..»
Америка була у захватi — такi слова перекладу не потребували.
«Леонiд Утьосов — це наше українське надбання»
Із набуттям Україною Незалежностi та появою країн СНД розлетiвся на шматки такий гiгант, як Чорноморське пароплавство — основний постачальник валюти в Одесу та країну. Правонаступницею Чорноморського флоту стала судноплавна компанiя «Бласко» з малопотужним прибережним флотом i шлейфом мiльйонних боргiв. Керiвник «Бласко» Павло Кудюкiн своїм першим наказом лiквiдував найбагатшу в одеському регiонi газету «Моряк», друкований орган пароплавства, з формулюванням «у зв’язку з вiдсутнiстю фiнансування».
Головний редактор «Моряка» Михайло Мефодiйович Бораненко був змушений пiти у вiдставку, щоправда, з правом носiння форми. У цiй формi вiн заходив до будь-якої установи i вирiшував будь-якi питання: нiхто не насмiлювався вiдмовити капiтану далекого плавання. Повiривши у свої необмеженi можливостi, Михайло Мефодiйович узявся за справу всього життя — облаштувати в Одесi музей-квартиру легендарного Леонiда Йосиповича Утьосова. Виходив iз того, що Утьосов не лише народився в Одесi, у своїх пiснях вiн оспiвав Чорне море, бойовi та трудовi звершення морякiв-чорноморцiв, на сцену нерiдко виходив у бушлатi, тiльнику та безкозирцi з написом «Чорноморський флот».
Поневiрявшись по кабiнетах одеських чиновникiв, поназбиравши купу пустопорожнiх обiцянок, зрозумiв: без допомоги Мiнiстерства культури України справа з музеєм нiколи не зрушить iз мiсця.
У портах Чорноморського басейну Михайло Мефодiйович бував частiше, нiж у Києвi, мiста не знав, тож ми пiшли разом (свого часу я працював власним (столичним) кореспондентом газети «Моряк», i ми були добре знайомi).
Нас прийняла заступник мiнiстра Ганна Чмiль. Вислухавши уважно посланця з Одеси, вона сказала:
— Музейними й театральними справами у нас опiкується особисто мiнiстр. Тож раджу вам зустрiтися з ним. Але в мiнiстерствi його не шукайте, краще в театрi iм. Франка, бо вiн у нас не лише мiнiстр, а й провiдний актор.
І тут Ганна Павлiвна виявила неабияку люб’язнiсть: зателефонувала адмiнiстратору театру, замовила перепустку на двох осiб.
Увечерi, сидячи на присувних мiсцях у театрi iм. Івана Франка, ми, хоч як намагалися, не бачили мiнiстра культури, ми бачили того ж таки Тев’є, перед яким життя висунуло неабияку дилему: видати дочку за українця Федора чи за Лейзера-Вольфа, мiсцевого багатiя.
А в кабiнетi Богдана Сильвестровича все вiдбулося навпаки: вiд образу Тев’є не залишилося й слiду, перед нами був мiнiстр культури, готовий вислухати й допомогти.
Швидко увiйшовши в суть справи, з якою звернулася до нього за висловом Бораненка «уся Одеса», Богдан Сильвестрович заявив наступне: «Леонiд Утьосов — це наше українське надбання. Хоча б тому, що вiн народився в Українi, дихав українським повiтрям, пив українську воду, свої першi кроки зробив по українськiй землi, на сцену вперше вийшов, якщо не помиляюся, в українському Кременчуцi. А далi сталося досить типове явище: його забрала в нас пiдступна Московiя, так само, як забрала вона Вертинського, Козловського, Дунаєвського, Бернеса, в пiзнiшi часи — Юрiя Гуляєва та Белу Руденко. Але справедливiсть повертається: завтра вiзьмете в канцелярiї офiцiйний лист за моїм пiдписом, передасте його керiвниковi мiста».
Повернувшись до Одеси, Михайло Мефодiйович передав лист мiнiстра (з рук у руки) меру мiста Руслану Боделану. Той дуже скоро передзвонив Ступцi.
— Вважайте, що ви мене зарiзали. Без ножа, — несподiвано заявив вiн i пояснив, — на якiй пiдставi я вiдселю тих, хто живе у квартирi Утьосова? Чи знаєте ви, що в нас по 30 рокiв люди чекають на квартиру, причому бiльшiсть iз них — пiльговики. Вони ж мене розiрвуть на шматки, якщо хоча б одну квартиру я вiддам поза чергою. Мiнiстерству потрiбна квартира? Так купiть її, в нас же нема агентств iз торгiвлi нерухомiстю.
— Я зрозумiв вас, — спокiйно вимовив Ступка. — Тодi зробiть хоча б те, що можна зробити просто зараз, до того ж без усiляких зусиль.
— А що саме?
— Вулицi, де жив Утьосов, надайте його iм’я, на будинку, де вiн народився, встановiть меморiальну дошку.
21 березня 2000 року з нагоди 105-ї рiчницi з дня народження уславленого одесита, мiська рада ухвалила постанову №1603, якою колишнiй Трикутний провулок став вулицею Леонiда Утьосова, а на будинку №11, де народився спiвак, з’явилася меморiальна дошка на його честь.
Будь-який мiнiстр культури вважав би свою мiсiю виконаною, та через деякий час захвилювався начальник Одеського обласного управлiння культури Роман Бродавко: вiн сповiстив, що мiнiстерство зi свого небагатого бюджету вiдшукало кошти в еквiвалентi 10 тис. доларiв із цiльовим призначенням — «на облаштування квартири-музею Леонiда Утьосова».
Одразу звернулися до знаного в Одесi рiелтора Леонiда Ройтера. Вiн сказав: «За такi грошi можу запропонувати двокiмнатну «хрущiвку» на житлових масивах Терешкової, Таїрова, Бочарова, селищi Котовського.
Зрозумiвши важливiсть питання, у вирiшеннi якого зацiкавленi не лише чиновники вiд культури, а й усi одесити, Леонiд Юхимович узявся вiдвiдати тих, хто мешкає у квартирi Утьосова, провести з ними, як вiн висловився, «роз’яснювальну роботу».
Результатом його вiзиту стала «Доповiдна записка», яка становить безперечний iнтерес: «У квартирi Леонiда Утьосова по вулицi Утьосова (колишнiй Трикутний провулок) № 11, кв. 7 проживають троє осiб, поєднаних сiмейними узами. Проживаючи на другому поверсi, сiм’я займає одну велику кiмнату площею 26 кв. метрiв, балкон i невелику кухню.
Як пояснив господар, цю квартиру отримав його батько — командир загону мiсцевої протиповiтряної оборони (МПВО) одразу пiсля визволення Одеси, лiто 1944 року. Анi його батько, анi будь-хто з вiйськової комендатури, яка пiдписувала ордер на заселення, не мали анi найменшої уяви про те, що в цiй квартирi пройшли дитячi та юнацькi роки Леонiда Утьосова.
Із речей, що належали сiм’ї Утьосових, у квартирi наявнi:
— обiднiй стiл, на торцi якого сидiв Йосип Калманович — батько Утьосова;
— дерев’яна перегородка (ширма), за якою вiдпочивала, усамiтнившись вiд чоловiчої частини сiм’ї, Малка Мойсеївна, мати Утьосова;
— на стiнах збереглися французькi шпалери марки «верже», якi не пожовкли й не потьмянiли.
Склалося враження, що квартира приватизована. На пропозицiю переїхати на житловий масив (на вибiр) сiм’я вiдповiла категоричною вiдмовою, бо в даний час вона мешкає в центрi Одеси, чим, зрозумiло, дуже дорожить».
Як людина, яка розселила не один десяток квартир, Ройтер прикинув: аби вiдселити цю сiм’ю з квартири Утьосова в центр Одеси, потрiбнi зовсiм iншi грошi. А де їх узяти?
Справа з вiдселенням, а отже, i з музеєм зайшла «у глухий кут».
Але в життi, як вiдомо, завжди є мiсце подвигу. Його й здiйснив благородний Едуард Борисович Амчиславський, який мешкав у меншiй iз кiмнат квартири Утьосова (№7-а), а тому його обiйшов своєю увагою маклер Леонiд Ройтер. Вiдчуваючи сором за тих, хто жив за стiною, засуджуючи їхнiй торгашеський пiдхiд до такої благородної справи, в центрi якої всi вони опинилися, Едуард Борисович передав Одеськiй мiськрадi заяву такого змiсту: «У зв’язку з тим, що я переїжджаю до США на постiйне мiсце проживання, належну менi квартиру 7-а по вулицi Утьосова (колишнiй Трикутний провулок) передаю в дар моєму улюбленому мiсту Одесi.
Виходячи з того, що в моїй квартирi пройшли дитячi та юнацькi роки великого Леонiда Йосиповича Утьосова, який оспiвав наше чудове мiсто, квартиру передаю за умови органiзувати в нiй музей нашого уславленого земляка, слава якого не згасне нiколи».
Одеська мiськрада зреагувала миттєво: одразу було створено асоцiацiю«Дiм Утьосова» на чолi з досвiдченим працiвником культури Наталiєю Олiйник. Крiм неї — директор департаменту культури Одеської мiської державної адмiнiстрацiї Тетяна Маркова, вiдомий у мiстi музикант Борис Голощапов, голова будинкового комiтету утьосовського двору Борис Новiков. Розпочалися ремонтнi роботи, а одесити тим часом почали приносити те, що згодом стало експонатами: платiвки спiвака, газетнi вирiзки, афiшi, одяг тих рокiв.
І вiн прийшов, цей довгоочiкуваний день: 4 серпня минулого року подвiр’я утьосовського дому не вмiстило й десятої частки тих, хто хотiв би тут бути. Найперше слово — головi Одеської обласної державної адмiнiстрацiї Михеїлу Саакашвiлi: «Сучасна естрада з гуркотом ритмiв, зi спiваками, що не обходяться без «фанери», i спiвачками, якi не знають, як iще себе оголити, — така естрада навiть вiддалено не наближається до тiєї, на вершинi якої стояв одесит Леонiд Утьосов. Цiкава статистика: сьогоднi лише три вiдсотки вiд того, що пролунало з естради, пiдхоплює народ, а на Заходi цей вiдсоток iще нижчий. В Утьосова маємо iншу, приголомшуючу статистику: 100 вiдсоткiв! Це означає: всi утьосовськi пiснi тут же, одразу ж пiдхоплював народ — перераховувати його пiснi немає сенсу».
Бiля мiкрофона жiнка поважного вiку. Це Майя Володимирiвна Молодецька, племiнниця Леонiда Утьосова: «Чи не забули ми, що iдею створення музею, який ми сьогоднi вiдкриваємо, без усiляких засторог пiдтримав актор, режисер, мiнiстр, незабутнiй Богдан Сильвестрович Ступка?
Коли менi виповнилося 80 рокiв, я отримала телеграму з грифом «Урядова»: Богдан Сильвестрович, наш мiнiстр культури, знайшов теплi й щирi слова, аби привiтати мене — останню зi славного роду Утьосових, а Леонiда Йосиповича Богдан Сильвестрович вважав надбанням України. Це правильно, як правильно й те, що невмирущий Богдан Сильвестрович Ступка також є нацiональним надбанням України».
