Гра престолів-4: патріарх Діонісій за хабар перепорядкував Київську метрополію Московському патріархатові

Після смерті митрополита Рутського київські унійні церкви занепали. Добро митрополита розграбоване недоброзичливцями унiї. Наступники митрополита (Корсак, Селява, Коляда) змушені керувати (управляти) Київською архієпархією та унійною церквою із власних єпархій, бо в Києві було небезпечно перебувати, а також не було коштів у Києві на її утримання.

 

За визвольної козацької війни під керівництвом Богдана Хмельницького дуже була зневажена Українська унiйна православна помiсна церква, яка розірвала стосунки з Царгородським патріархатом, за що він її зненавидів.

 

Царгодський патріарх мав великий вплив на Б. Хмельницького. Богдан надіявся на порятунок у православ’ї і східних патріархів, але зневажав той факт, що тільки незалежна помiсна церква і духовна єдність народу здатні закріпити військові перемоги і привести народ до самостійного кращого життя. Після підписання Переяславської угоди (1654 р.) і прийняття присяги на вірність московському цареві він зрозумів, що Україна починає втрачати державність, а Київська неунiйна православна церква — автономію (незалежність).

 

У 1686 році царгородський патрiарх Деонісій за хабар передав (перепорядкував) Київську метрополію Московському патріархатові. За цей ганебний вчинок, що суперечив християнській моралі, Вселенський православний собор позбавив Діонісія патріаршого сану. Таким чином, доля українського православ’я на східній Україні опинилася на довгі століття в руках Московської православної церкви (МПЦ).

 

Тепер неунiйна Київська митрополія зрозуміла, що присяга за переяславську угоду не є покровительством, а підданством, хоча формально назва Київської митрополії збереглася.

 

Але права були понижені до звичайної єпархії Московського патріархату. Треба віддати належне Київському митрополиту, який не хотів присягати, але обставини через тиск зверху змусили його це зробити. Таким чином Українська неунiйна православна церква офіційно припинила своє існування, а водночас і конфесійність в Українській київській церкві. Козаки, підпорядковані Московському цареві, більше не нападали на унію, а неунiйна церква, приєднана до Московської, не становила небезпеки для унiї. 

 

У 1691 році останній Перемишльський єпископ неунійної православної церкви Інокентій Винницький, після смерті унійного Перемишльського єпископа Івана Малаховського, приєднується до унiї. Із 1700 року до унiї приєднується і вся львівська єпархія. 

 

В Україні залишається офіційно дві православні Церкви: Українська унiйна православна церква, якої царгородський патріарх Діонісій не міг продати (підпорядкувати) Московському патріархату разом з УНПЦ, оскільки вона належала до юрисдикції Риму, а не до православної церкви Візантійського (Царгородського) патріархату. 

У 1703 році закладено будівництво Санкт-Петербурга. У 1708 цар Петро І видає декрет про адміністративну реформу Московського царства, згідно з яким Велике московське князівство, як і інші, перетворено в губернію, яка увійде в майбутньому до держави з новою назвою «Росія» і столицею — Петербург. У 1712 році царський двір переїжджає в нову столицю Московського царства на Неві.

 

У 1721 р., після підписання миру зі Швецією, Сенат проголошує Петра І імператором Московського царства, яке одночасно змінює свою назву на Російську імперію (Великої, Малої і Білої Росії та інших завойованих Москвою територій).

 

Після зміни назви держави відповідно змінили і назву церкви з Московської на Російську, в якої не було патріарха.

 

Наприкінці ХVІІ ст. помирає Московський патріарх Андріян, а нового патріарха не обирають. Петро І ліквідовує посаду Московського патріарха і замінює її синодним (колективним) управлінням. В 1702 р. цар призначає блюстителем патріаршого синоду вихованця і професора Київської Могилянської академії Стефана Яворського (родом з м. Яворова, Львівська єпархія) — засновника і першого президента Слов’яно-греко-латинської академії в Москві, висвяченого на митрополита Рязанського і Мурманського. Після смерті Яворського синодом управляють світські люди аж до 1917 року в безпатріаршій Росії.

 

У 1919 році після Лютневої революції в Росії знову відновлюють Московський патріархат. Патріархом обирають Тихонова. 

До речі, патріархат, а згодом синодальне управління — Московське, а церква — Російська. 

Після приєднання УНПЦ до Московського патріархату в Наддніпрянській Україні залишилася єдина Українська унiйна православна церква (УУПЦ), яка мала великий вплив серед віруючих, що хвилювало Російську імперію і церковний синод Російської православної церкви (РПЦ).

 

Імператриця Катерина ІІ, німкеня, котра за три місяці вивчила російську мову (приклад для деяких «слов’ян», які за 30 років нездатні вивчити слов’янську українську), не любила Україну і її УУПЦ та хотіла знищити її одним махом. 22 лютого 1794 року вона видає секретний рескрипт і цього ж дня генерал-губернатор Т. Тутоллмін отримав його, де йшлося, що всякий опір ліквідації УУПЦ в Україні слід розглядати як кримiнальний злочин, а застосування поліції мусить забезпечити: єдиномисліє, спокойствіє тамошнього народа («Коялович М. История западно-русских униатов старих времен», 1873 р., ст. 358, С. Жилюк. «Російська церква на Волині», 1996 р., видавництво Жур фон, Житомир). 

 

За Катерини ІІ навіть для тих митрополитів, котрі прийняли юрисдикцію Московського патріархату, від офіційного титулу митрополит Київський і малої Руси відчепили «Русь», а залишили лише «Київський» (1767 рік). Пізніше, щоб претендувати і на Галичину в УУПЦ (назви Українська греко-католицька церква не було до 1774 року), до титулу «митрополит Київський» додали ще і «Галицький». Після смерті митрополита УУПЦ Смогожевського (1788 р.) його намісником стає Холмський єпарх Теодоззій Ростоцький.

 

У 1795 році Катерина ІІ скасовує Київське архієпископство — митрополію УУПЦ. За її указом Митрополита Ростоцького в 1795 році відсилають в Санкт-Петербург і забороняють виконувати будь-які функції (обов’язки) митрополита та призначають йому щорічну пенсію 5000 рублів. Цього ж року цариця усуває помічника Київського митрополита УУПЦ Андріана Бутировича від своїх обов’язків і призначає йому щорічну пенсію 3000 рублів.

 

У зв’язку з великим протестом — опором уніатів царським указам — після смерті Катерини ІІ імператор (цар) Павло І, як людина з європейською освітою, розуміє непопулярність указу цариці. 18 березня 1797 року він видає указ про віротерпимість. Після вбивства Павла І його наступник Олександр І «реорганізує» автономію УУПЦ. Олександр І своїм указом (у 1806 році) номінує Полоцького єпарха унійної православної церкви Іраклія Лісовського на Київського митрополита УПЦ (Унійної православної Церкви).

 

Водночас уряд Російської імперії не визнає титулу Римського унійного митрополита Києва і царем був даний загальний для всієї Росії новий титул «унiйна церква Росії». Аналогічна тактика царя була застосована до наступників Лісовського — Київських митрополитів унійної церкви Кохановича і Булгакова (єпарха Коломенського).

 

Зміна назви Київського митрополита УУПЦ на митрополита «унійної церкви Росії», мабуть, дозволила, ще задовго до повної заборони її, не обов’язково виконувати 10-й артикул угоди Берестейського собору (1596 р.), в якому сказано: «Щоб надавати митрополії і владицтв та інших духовних достоїнств нашого обряду нікому іншому, як тільки особам руського (українського) народу»..., які мають бути нашої релігії.

 

А тому, що наші канони вимагають, що такі як митрополит і владики, насамперед вибрані духовенством, мають бути достойними людьми... Це потрібно найбільш для того, щоб на такі достоїнства були обрані люди гідні і вчені...»

 

Синод Російської церкви для ліквідації Унійної православної церкви на теренах власної імперії знайшов «делікатніший метод» (зверху). Він мав та завчасно підготував «своїх уніатів», щоб акту ліквідації церкви в Росії надати «законну духовну» форму. Останній Київський митрополит (Йосафат Болгар) помирає 1838 року. Нового Унійного митрополита не обрано, тому що готувалася ліквідація Унійної православної церкви в Російській імперії.

 

12 лютого 1839 року в Полоцьку (Білорусі) було скликано Унійний Синод iз метою ліквідації унійної Церкви, рішення якої підписали єпископ Йосип Семашко,  керуючий Білоруською єпархією Василій Лужний, Берестейський єпископ (вікарій Литовської єпархії) Анатолій Зубко та ще десятки унійних священиків.

 

Урочисте засідання завершилося бенкетом, на якому піднімалися келихи за благоденство царя і Російську православну церкву, в якої патріарха було ліквідовано царем Петром І майже 140 років тому, а Синодом Російської православної церкви керувала світська особа. Антиунійний акт у Полоцьку цар затвердив 25 серпня 1839 р. і поставив свій підпис під словами «благодарю і прiнімаю».

 

Отже, після позбавлення (за хабар) автономії Української неунійної православної церкви Царгородським патріархом Діонісієм і передачі її під юрисдикцію Московського патріархату (1686 р.) Українська унiйна православна церква проіснувала ще 155 років до її остаточної ліквідації та приєднання до Російської православної церкви на теренах Російської імперії.

 

В єпархіях на території Російської імперії, що не брали участі в полоцькому синоді, усі священики, які не підписали або не погодилися «добровільно» перейти під юрисдикцію РПЦ, були позбавлені парафій. Деякі священики продовжували виконувати свої обов’язки до останніх хвилин свого життя. Відомо, що УУПЦ на початку ХІХ століття в Київській губернії ще мала близько сотні священиків (1834 р.), а також декілька монастирів, у тому числі в містах Каневі, Умані, Лисянці, можливо, і в інших. 

 

У 1838 році безліч парафій на Київщині було навернуто на синодальне православ’я. Історія нам зберегла пам’ять про понад 20 останніх храмів, відібраних у віруючих УУПЦ, серед яких церква святого архангела Михаїла в селі Березина Ружинського району Житомирської області; церква святого Іона Богослова в селі Ясногородка Києво-Святошинського району; церква Успіння Пресвятої Богородиці села Ольшаниця Рокитнянського району Київської області та багато інших. Влада робила все, щоб посварити і роз’єднати людей.

 

Наприклад, досить цікавий факт наводить український історик, професор кафедри російської історії Петербурзького університету Микола Костомаров, який розповідає, що саме в ті часи влада вимагала від росіян іменуватися «православними», а всіх інших католиків змушувала, незалежно від національностi, іменувати себе поляками. 

 

Таким чином, доля українського православ’я (унійного і неунійного, греко-католиків — назви такої до 1774 р. ще не було) на Східній Україні надовго опинилася в руках Російської московської православної Церкви, яка робила все, щоб позбавити український народ відправляти Богослужіння рідною мовою та багатовікової його культури.

 

Крім ідейного верховенства РПЦ в Україні, вона мала і має сьогодні величезні прибутки від продажу церковної продукції, адже гроші повертаються в Москву, про що духовенство майже не говорить, хоча це дуже важливий фактор для фінансування Помiсної національної церкви. 

 

Продовження теми читайте у наступних номерах.