Пошуково-меморіальна робота «не на часі»?

13.07.2016

Могилу батька Салими Жундибаєвої з Казахстана знайшли київські пошуковці.

Пошуково-меморіальною роботою з питань Другої світової війни займаюся вже багато років, і її завжди вважали актуальною. Однак сьогодні, коли триває війна на сході України, така робота сприймається в нашому суспільстві вже неоднозначно. Частина громадян вважає, що й надалі варто продовжувати цю справу, а дехто (в тому числі й немало чиновників різного рівня) вважає, що «не на часі зараз займатися цією роботою».

Певною мірою зрозуміла позиція останніх — адже старі рани тільки ниють, а нові нестерпно болять. Водночас твердо переконаний, що з концентрацією зусиль держави, політичних сил та всіх людей доброї волі на завершення сучасної війни, разом iз формуванням поваги до її героїв, необхідно ще активніше (принаймні громадським організаціям за певної підтримки держави, і перш за все органів місцевого самоврядування) проводити пошуково-меморіальну роботу часів Другої світової війни.

Могилу батька знайшла через 70 років

На мій погляд, для цього є дві головні причини. По-перше, з кожним днем стає все менше свідків тієї війни, які можуть поділитися своїми спогадами, що особливо важливо для збереження пам’яті про війну, починаючи з окремої сім’ї. Вони можуть також надати допомогу у проведенні пошуково-меморіальної роботи, зокрема у створенні книг пам’яті, пошуку місць поховання загиблих воїнів та інших жертв війни. По-друге, відходить iз життя покоління співвітчизників воєнних років, які хотіли б (і в багатьох випадках могли б!) дізнатися про долю своїх близьких — загиблих або зниклих безвісти в роки минулої війни — завдяки спільним зусиллям пошуковців та небайдужих людей.

З жовтня 2013 року триває безстрокова Всеукраїнська акція «Невідома могила жертв війни» з метою увічнення пам’яті невідомих воїнів та жертв Другої світової війни. Ми вже отримали інформацію про 62 невідомі могили, в тому числі 10 братських могил та 5 місць масового поховання.

Завдяки старожилам села Пристанційного Житомирської області, і перш за все Григорію Шоботенку, мені вдалося у 2015 році створити «Книгу Пам’яті» односельчан, які загинули на фронтах Другої світової війни. Завдяки Григорію Михайловичу встановлено контакти з багатьма їхніми родичами, які надали для «Книги Пам’яті» фото та інформацію про життєвий шлях загиблих. При цьому було виявлено ще 15 імен загиблих односельчан, які не проходили за обліком селищної ради. Гадаю, що років через п’ять подібну роботу провести буде набагато складніше, якщо взагалі можливо, з урахуванням того, що вже в 2015 році мені не вдалося отримати всю необхідну інформацію, а цьогоріч не зміг уточнити деякі питання в пана Шоботенка, оскільки в квітні він помер.

Необхідність активізації пошуково-меморіальної роботи по Другій світовій війні можу аргументувати й такими прикладами.

Наприкінці 2013 року мені вдалося знайти місце поховання односельчанина, старшини Миколи Філоненка, та встановити, що він був нагороджений медаллю «За відвагу» й орденом Слави третього ступеня, про що повідомив його доньку та сестру. Зрозуміло, що вони були дуже зворушені звісткою, а донька, крім того, як інвалід дитинства щомісяця отримувала доплату до пенсії за нагороди батька, доки не відійшла в інший світ у грудні 2015 року.

Думаю, що в противників пошукової роботи змінилися б погляди на доцільність її проведення, якби вони побачили сповнені сльозами очі жительки Казахстана Салими Жундибаєвої на Лук’янівському кладовищі Києва на могилі батька, про місце поховання якого вона не знала більше 70 років. Рядовий Мухамеджан Колмуканов пішов на фронт, коли його доньці був усього рік, а в 1944-му родина отримала «похоронку». Могилу тата Салима почала шукати, щойно закінчивши школу, а довідалася про місце поховання тільки в червні 2015 року завдяки пошуковцям...

У листопаді 2015 року за інформацією пошуковців із Литви, які знайшли останки лейтенанта Дмитра Хукала, вдалося розшукати його доньку Надію Тогобицьку, яка мешкає в Зачепилівському районі Харківщини.

Усього за зверненнями громадян України, а також іноземних громадян, пошукових організацій за останні три роки мені вдалося встановити місце поховання або місце проживання родичів понад 30 загиблих воїнів. Можливо, не так багато, як хотілося б, але кожний випадок — це доля конкретної людини.

Щоб не запізнитися з пошуками...

Не можу оминути і дещо інший досить переконливий факт із пошукової роботи, який свідчить, що дійсно «не на часі», але в розумінні — вже пізно — довелося займатися увічненням пам’яті загиблого воїна.

У 2015 році до мене звернувся житель селища Віньківці Хмельницької області Анатолій Наскальний iз проханням організувати перепоховання його батька Миколи Наскального, який загинув у 1941 році під Гайсином на Вінниччині. Місце захоронення було відоме завдяки місцевим жителям, які поховали його в роки війни. Не буду вдаватися в причини того, чому перепоховання не було здійснено раніше і хто в тому винуватий, скажу лише, що нам також не вдалося цього зробити, оскільки обидва свідки померли декілька років тому. Нам залишилося лише спільно з Гайсинською райдержадміністрацією вирішити питання щодо увічнення пам’яті воїна та занесення його прізвища на меморіальну плиту на братській могилі у Гайсині, а сам воїн, на жаль, залишився спочивати, тепер уже навік, десь у полі.

Зі схожою ситуацією довелося зiткнутися й у селі Добрянка Кіровоградської області, де в роки Другої світової загинули сотні військовополонених. Місцева вчителька Валентина Наливайська, яка була свідком тих подій, упродовж багатьох років добивалася встановлення пам’ятного знака на місці розстрілу воїнів, однак їй цього не вдалося зробити: після війни їх вважали зрадниками, а пізніше у когось із місцевої влади не було бажання дослухатися до небайдужої жінки. Так вона і померла, не добившись своєї благородної мети. Нам стало відомо, що в селі є ще один свідок тієї трагедії, і ми плануємо за його інформацією влітку зайнятися пошуками місця захоронення військовополонених, тому що в далекій перспективі пошуки знову можуть бути «не на часі»...

Дві війни пошуковців

Заради справедливості хочу додати, що мої колеги–пошуковці не стоять осторонь і сучасної війни в Україні. Багато з них уже брали участь в антитерористичній операції, причому добровільно. Частина пошуковців працювала волонтерами. Так, член житомирського «Історико-патріотичного об’єднання «Пошук» Яків Грищук із Овруча 28 разів побував у зоні АТО з волонтерською місією, за що нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Крім того, він організував встановлення 12 меморіальних дощок загиблим у зоні АТО героям на школах, де вони навчалися. І водночас у 2015 році взяв участь в організації перепоховання 17 воїнів, які загинули в роки Другої світової.

Член нашої організації Віктор Потапенко разом iз колегами переобладнав близько 20 автомобілів під машини розвідки, прикриття, штурмові та санітарні. А керівник Глухівського пошукового загону «Обеліск» iз Сумщини Юрій Коваленко разом зі своїми товаришами в складі мобільної групи «Чорний тюльпан» займається вивозом «вантажу 200» із зони АТО.

Подібних прикладів можна привести ще багато, і всі вони свідчать про те, що пошуковці роблять свій внесок і в благородну справу збереження пам’яті про Другу світову та її героїв, і в перемогу в сучасній війні. Серед труднощів пошуково-меморіальної роботи є перш за все небажання деяких чиновників сприяти пошуковцям у їхній роботі, посилаючись на війну в країні, економічну кризу, нестабільну політичну ситуацію (особливо якщо у когось iз них немає бажання працювати).

Дуже хотілося б, щоб пошуково-меморіальною роботою з питань Другої світової війни активніше почали займатися учні, студенти, молодь, адже ця робота не тільки потрібна суспільству, а й дуже цікава, пізнавальна, щоправда, потребує великої наполегливості та витримки і не терпить формалізму. Пошуковою роботою можуть займатися і небайдужі люди старшого покоління. Як приклад для ветеранів можу привести пошукову роботу киянина Юрія Коробова. Незважаючи на поважний вік і особливо інвалідність, він уже виявив більше 20 невідомих раніше імен воїнів, які загинули в боях у Фастівському районі...

МАЙТЕ НА УВАЗІ

Якщо ви цікавитесь долею своїх рідних, розпочинати пошуково-меморіальну роботу варто з пошуку інформації про своїх родичів на сайтах ОБД «Меморіал» та «Подвиг народу». З деякими рекомендаціями щодо проведення зазначеної роботи можна ознайомитися на сайті ВГО «Закінчимо війну» за посиланням http://stop-war.org.ua/rekom.php.

ПРИКЛАД ГЕРОЇВ

Основоположним принципом пошуково-меморіальної роботи, на мій погляд, має бути принцип «Зберігати пам’ять — виховувати патріотів». Саме тому громадська організація «Закінчимо війну» і Всеукраїнська асоціація ветеранів війни та служби цивільного захисту спільно зі школами України проводять безстрокову Всеукраїнську пошукову роботу за напрямом «Мій прадід — учасник Другої світової війни». Підготовка таких робіт має не тільки пізнавальне, а й важливе значення у патріотичному вихованні учнівської молоді, адже приклади прадідів ближчі дітям, ніж подвиги якихось інших, нехай навіть і дуже заслужених героїв, про які їм розповідають у школі, а відтак і сприймаються ними з особливою гордістю та повагою. Роботи вже надіслали учні з 17 областей. Кращі з них розміщено на сайті ВГО «Закінчимо війну» та відзначено подяками.

Борис ДУЧЕНКО, член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну»

Друкована версія