Він не Лоретті, він — Литвинець

03.10.2003

      Як тільки не називали свого часу цього талановитого співака та музиканта: і «кременчуцьким Робертіно Лоретті», і «українським Карузо», і «маленьким принцем», і «розкішним графом Монте-Крісто». Проте йому завжди бiльше подобалось своє власне ім'я, і прагнув він бути на сцені «не кимось, а самим собою», бо, як сказав про нього сам Робертіно Лоретті: «Він не копіює, не наслiдує — шукає свій шлях»!

      Незважаючи на юний вік, Діма вже багато пройшов на цьому шляху. Починаючи з 1997 p. щороку ставав лауреатом, переможцем престижних національних та міжнародних фестивалів. Це  Всеукраїнський фестиваль естрадної пiснi «Пiсенний вернісаж», міжнародний фестиваль мистецтв у Білорусі «Слов'янський базар», Всеукраїнський конкурс-огляд «Нові імена України», Міжнародний фестиваль юних талантів «Чарівна свіча» та ін. Двічі — 2000 р. і 2002 р. — Діма ставав лауреатом загальнонаціональної програми «Людина року» у номінації «Юний талант року». У 2001 р. він став володарем гран-прі Всесвітнього фестивалю «Світ музики» в Італії зразу у трьох(!) номінаціях: як музикант, композитор, аранжувальник.

      Але не все так чудово та безхмарно було в житті Дмитра. Хоч і вважали його «культовою дитиною української сцени», та не так давно його родина не мала де жити, і «культова дитина» постійно заважала сусідам зйомних квартир, адже щодень добру частку доби шліфувала свій талант... У вирішенні квартирного питання Дмитру допоміг мер Києва — Олександр Омельченко. Коли у Діми запитували, чого він прагне досягти в житті, завжди незмінно відповідав: «Стати професійним музикантом!», тому власна студія звукозапису була для нього рожевою мрією. Всі кошти, що заробляв, вкладалися у придбання нових інструментів, які й складають таку омріяну колись і таку реальну сьогодні студію звукозапису.

      Його вважають одним із найталановитіших юнаків у Європі та на планеті. Завдячуючи свoїй цілеспрямованості та працездатності, Діма опанував гру на 10 музичних інструментах, оволодів новітніми студійними комп'ютерними технологіями створення сучасної музики, він пише пісні й робить аранжування на власній студії.

      Кілька днів тому він повернувся з Полтави, де брав участь у концертах, присвячених святкуванню 60-ї річниці Полтавської філармонії (Діма ще у 10 (!) років став її солістом). I ніби все так просто, і нам здається, що так легко йому співати і творити, бути усміхненим, безпосереднім і простим... І тільки Бог і рідні знають, яка насправді нелегка ця «легкість». Бо коли здійснюються мрії? Коли працюєш так, що не вистачає часу навіть мріяти.

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>