Петрові батоги

03.10.2003

      Деякi гарячі опозиційні голови називають сьогодні Петра Симоненка зрадником, посилаючись на підтримку ним чергового «Банкового» проекту. Категорично не можу погодитися. Кого й у чому зрадив Петро Миколайович? Адже він як був, так і залишається вірним марксистсько-ленінській теорії, а те, що в такий відповідальний момент він перекинувся на бік Адміністрації Президента — так це просто творче використання ленінських надбань у сфері тактики політичної боротьби. Для Леніна ж «кинути» спільника в найбільш відповідальний момент було справою честі. Адже всі ці політичні «попутчики» — класові вороги, оскільки належать до великої, середньої або дрібної буржуазії, навіть якщо вони можуть похизуватися стовідсотковим робітничо-селянським походженням. Вони просто заразилися дрібнобуржуазною психологією. На відміну від вірних ленінців.

      Хто не вивчав роботи Леніна, а просто їх читав, не міг не помітити, що Ілліч із царизмом ніколи не боровся. Йому не до царя — він переважно скубеться зі своїми соратниками по опозиції (ну один до одного так само, як нині Вітренко). То чому Петро Миколайович мусить відступати від практики ленінізму? Погодьтеся, з точки зору марксиста і Кучма, і Ющенко, а тим більше — Тимошенко, є представниками різних груп тієї самої буржуазії, інакше кажучи, класового ворога. А Ілліч учив використовувати протиріччя між ворогами. От комуністи й використовують... як уміють.

      Тут є, звичайно, нюанси. Нормальні прихильники лівих течій, не поділяючи ідей ліберально-економічних, вибираючи між Ющенком і Кучмою, безперечно, віддадуть перевагу першому. Хоча б тому, що це порядна людина. От тут справжній ленінець і побачить прояв дрібнобуржуазної психології.

      Так, комуністи називають нинішній режим злочинним, але який зміст вони вкладають у це визначення? Для цього треба згадати, що перші більшовики називали професіональних кримінальників «соціально близькими» — на відміну від лікарів, приват-доцентів і присяжних повірених. От і нинішній злочинний український режим має бути набагато ближчим до серця всякого справжнього комуніста. Тому мова могла йти лише про слушну нагоду, яка й трапилася разом з появою нового проекту Банкової в серпні. Тут у мене претензій до Симоненка — жодних. Скоріше, претензії можуть бути до лідерів опозиції, що виявилися геть непідготовленими до такого абсолютно закономірного тактичного ходу «партнера».

      Але є чим дорікнути й Петрові Миколайовичу. Якби він відверто заявив: «Так, партія збагнула нарешті, що владу в цій країні легальним шляхом нам не захопити (а хочеться), тому ми беремо курс на створення в країні ситуації бардака (марксисти ще називають бардак «революційною ситуацією»). Для цього треба на деякий час законсервувати нині діючий режим, а якщо сам режим ініціює таку «конституційну» реформу, яка бардак тільки поширює і поглиблює, то ми просто мусимо підтримувати подібні його ініціативи» — у мене б жодних претензій до нього не виникло. Однак тут він, як кажуть на батьківщині першої у світі соціалістичної революції, «дав маху».

      Наші геть незалежні телеканали після «серпневих домовленостей» цілком випадково, але якось в унісон почали показувати Симоненка на своїх екранах. Причому цитуються одні й ті самі його аргументи на підтримку нового законопроекту, згідно з яким Президента має обирати Верховна Рада. Настільки часто, що я, може, не дослівно, але доволі близько до тексту можу їх повторити. «Чому, — енергійно допитував перший секретар ЦК КПУ тележурналістів, — Німеччина обирає свого президента в парламенті, і ні в кого в нас не виникає заперечень? Чому Італія вибирає?... (пауза)... Словаччина...»

      Зізнаюся, я не відразу звернув увагу на цей перелік країн, але надто вже часто протягом кількох днів поспіль повторювався цей телесюжет, аби про нього забути. Як зазвичай забуваєш безліч інших політичних декламацій. Але після п'ятого чи після шостого повторення адаптований мозок таки включився — і я ледь не звалився зі стільця. Цікаво, а сам головний український комуніст збагнув, що він сказав?

      Не треба добре вивчати історію — достатньо просто вирости в повоєнній Країні Рад, аби в свідомості закарбувалася ця зв'язка: нацистська Німеччина і фашистська Італія. Обидві в Другій світовій війні воювали проти СРСР (у тому числі на його території), обидві програли, а тому умови подальшого існування, в тому числі політичний устрій, їм продиктували переможці. Оті самі англо-американські імперіалісти, з якими Петро Симоненко затято бореться й досі. Іронія історії полягає в даному разі в тому, що саме окупаційні сили «імперіалістів» врятували ФРН від соціальних потрясінь на початковому етапі реформ Людвіга Ерхарда: проти танків переможців переможеному народові важко знайти контраргументи...

      В Італії, яка офіційно вийшла з війни ще в 1943-му, окупаційний режим не був суворим. Чи не тому в цій класично парламентській республіці за п'ятдесят повоєнних років змінилося п'ять десятків урядів і практично не припиняється перманентна виборча кампанія? І успіхи в боротьбі із мафією якось не виглядають переконливими, а дехто на багатій Півночі країни цілком серйозно агітує за відокремлення від постійно жебраючого злиденного Півдня.

      Що ж стосується Словаччини (до речі, як на сміх, Симоненко назвав ще одного противника Радянського Союзу в Другій світовій війні), то брати за приклад країну, яка сама взяла собі за взірець чужий досвід і ще не може похвалитися відчутним прогресом — не зовсім коректно. Зрештою, чи так уже давно там кипіли пристрасті навколо скандального прем'єра Владіміра Мечіара. Гарантій, що вони не закиплять знову, ніхто не дає.

      Отже, якщо коротко підсумувати все сказане, пропоновані зміни до Конституції надійно ведуть Україну до бардаку — оскільки, дякувати Богові, окупаційних військ на нашій території поки що немає (якщо не вважати такими бази Чорноморського флоту Росії). Петро Миколайович міг би згадати ще одного Президента, обраного не всенародно, а голосами депутатів — Михайла Сергійовича Горбачова. Приклад більш ніж промовистий: у людини і законодавча, і партійна влада були в руках — а країна розвалилася. Підстав вважати, що Україна після запропонованих експериментів поведе себе якось інакше, немає жодних. Комуністичну партію України такий сценарій, очевидно, влаштовує. А решту українців?

Олександр ПАНАСЮК,

голова Луганської обласної організації

партії «Реформи і порядок».

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>