Важлива новинка мемуаристики: у «Смолоскипі» вийшли друком щоденники засновника цього видавництва, відомого діяча української діаспори, публіциста, критика, організатора Осипа Зінкевича.
До книжки ввійшли три щоденникові блоки. У першому — записи 1948–1949 років. Герой і автор у цій частині ще зовсім молодий. Він випадково потрапив до в’язниці, а точніше не так випадково, як через безкомпромісну ворожнечу різних українських угруповань у середовищі так званих «переміщених осіб», тобто людей, котрі після Другої світової війни опинилися на території західних союзників і не хотіли репатріюватися до Радянського Союзу. Тут можна прочитати про побут у німецькій тюрмі, про міжнаціональні відносини серед в’язнів. Про те, як молода людина в геть несприятливих умовах з усіх сил прагне самоосвіти, культурної праці. Надалі ж сюжет щоденника дістає авантюрного розвитку: з таємним перетином кордонів, підпільними українськими організаціями, тяжкою працею, заснуванням часопису та іншими пригодами.
Другий блок щоденників припадає на шістдесяті роки — час потужного українського руху як в УРСР, так і в діаспорі. Осип Зінкевич описує свою діяльність із поширення творчості шістдесятників, трансформацію часопису у видавництво «Смолоскип»; активність, покликану звернути увагу світових засобів масової інформації до факту, що на Олімпійських іграх Україна не мала окремої команди. Особливо цікавий момент — розходження з націоналістичним рухом. Її причиною, вочевидь, стало небажання підпорядковувати всю свою діяльність партійній цензурі та вузькопартійним резонам. Зрештою, розуміння, що література не повинна в усьому улягати тактичним політичним цілям.
Нарешті, третя частина — як казав інший мемуарист, — «кляті сімдесяті», період «закручування гайок» у Радянській Україні. Арешти, рішуча русифікація, радикальне поширення цензури, зміцнення Залізної завіси. Як велося у такий час людям, що прагнули розповідати світові про Україну і водночас з тим максимально зберігати явища рідної культури? Пересилання самвидавних матеріалів з України на Захід і поширення їх у західних медіа. А тоді «повернення» в Україну у вигляді книжок, журналів, радіотрансляцій. Вагання, як зробити, аби якомога менше зашкодити таємним і явним українським дисидентам і опозиціонерам. Радянське КҐБ боролося з такою начебто «невинно культурницькою» активністю оскаженіло і невпинно, розуміючи вагу цієї «м’якої сили».
Добрим додатком до щоденників є статті Осипа Зінкевича тих самих років, які дають відчуття контексту. Пояснюють ті чи інші авторські позиції, часом надто стисло означені в самому щоденникові.
Супроводжують матеріал і коментарі, примітки, покажчик імен. Вони полегшать знайомство з книжкою тим читачам, які не надто глибоко занурені в еміграційні реалії. Відтоді багато що змінилося. А втім… перегорнувши останню сторінку «Щоденника» Осипа Зінкевича, ви зауважите, як багато тодішніх питань і тепер потребують нових відповідей, а чимало колишніх завдань залишаються актуальними донині.
Пам’ятаємо, як у післявоєнні роки сталінська камарилья вела боротьбу з т. зв. «космополітами», тобто тими людьми, які, побувавши в Європі, цікавились європейським способом життя, культурою, мистецтвом тих народів, яких московія «асвабаждала от гньота буржуазіі». >>
У квітні у столиці відбулася прем’єра спільного проєкту Херсонського обласного драматичного театру імені Миколи Куліша та Київського академічного театру «Колесо» — вистави про замасковані надії позбутися самотності «Надвечір’я з рок-н-ролом». >>
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
У Києві цього тижня завершується показ великого виставкового проєкту «Алла Горська. >>
Прем'єрні «Друзі» - це про пари: двоє жінок і двоє чоловіків. Історія також просякнута нашим сумним сьогоденням, накладає свій відбиток війна. Утім в ній спалахують миттєвості, де є місце любові, дружбі, теплу та іншим земним радощам, з яких і складається життя. >>
За даними Міністерства освіти і науки Латвії, російська мова викладається як друга іноземна майже в половині латвійських шкіл. >>
