Бароко часів Хмельницького,

20.04.2016
Бароко часів Хмельницького,

Весь 12томовий проект «Історія української літератури», що його здійснює Інститут літератури Академії наук, і де вийшов другий том, – із тих видань, про які багато не скажеш. Головна оцінка – це мусить бути в історії кожної літератури, як аудит попереднього знання про власне письменство.

Але нинішня переоцінка пов’язана не так навіть зі здобутками історії й теорії сучасної української літератури, як із переходом, нарешті, до власне наукового обліку. Попередня, 8 томова, академічна «Історія української літератури» датована 1967 м роком, була апогеєм радянського застою. Московська ідеологія вилучала з нашого письменства низку відомих імен і зараховувала їх до «історії російської літератури», а нелояльних до імперії літераторів забороняла навіть згадувати. Тож нинішній проект — це повернення експропрійованої росіянами спадщини й відновлення вітчизняного канону.

Подруге, цей том охоплює період бароко (подієвою вершиною котрого була Хмельниччина), загадкового культурного феномену, що має найбільший вплив на всю подальшу українську літературу з найновішим письменством включно. Поняття «бароко» увійшло в нашу літературознавчу науку після Першої світової; тодішні експерти розгубилися: «Бомбастичний стиль» (О.Огоновський); «розчухрана нестриманість» (С.Єфремов); «чудернацькі викрутаси» (І.Стешенко). Не конкретизую авторів цитат, оскільки про них — у ще одній прикметній минулорічній книжці: «Давня українська література. Словник довідник» (К.: Академія, 2015). Це путівник, котрий варто мати під рукою, коли вже зацікавилися старим письменством: тут не тільки дефініції понять, а й характеристики тих, хто ці поняття вводив у науку: зокрема і статті про обидвох наукових редакторів другого тому «Історії української літератури» — Віру Сулиму, старшого співробітника Інституту літератури, та Миколу Сулиму, членкора Академії наук.

Але повернемося до літератури бароко, про яку згаданий словник каже так: «Національна специфіка українського бароко полягає в синтезі світоглядних і художніх елементів Середньовіччя, Ренесансу і Просвітництва». Насмілюся припустити, що це був такий собі пред постмодерн. Дослідники академіки навіть у тодішньому фольклорі (XVII століття) знаходять риси, притаманні й сьогоднішньому менталітету (наприклад казка «Пан Коцький» — результат типово барокового мислення»). У тому ж фольклорі вони виокремлюють проблему переселенців («мотив вигнання, чужини, насильницького розриву родових зв’язків»).

Авторська проза XVI—XVIІІ століть також напрочуд корелює зі сучасною літературою. Візьмемо тодішній мейнстрим — полемічну прозу («трактатні, епістолярні та памфлетні форми»): тут навіть не треба окремих прикладів, аби побачити сучасний зріз українського нон фікшну. Те саме можна сказати і про давню ораторсько учительську прозу, де «люта брань проти чоловіків деяких малоумних» — цього також знайдемо неміряно в сучасних книжках.

Цікавіше спостерігати аналогії в мемуарній прозі: тут досі лишається той самий алгоритм покарання за оприлюднення «незручної» правди. Ось Юрій Немирич публікує 1634 року «Роздуми про війну з московітами», де аналізує природу войовничості росіян, «жорстоких і підступних». Внаслідок цієї публікації Кремль «замовив» Немирича тодішньому корумпованому гетьману Низовому Золотаренку.

Або ось історія з автобіографічною повістю Атанасія Филиповича, навчителя при дворі литовського гетьмана, звинуваченого 1648 року в постачанні козакам Хмельницького пороху і підтримчих листів, що не було доведено, тож засудили за прокляття унії. А.Филипович навіть намагався шукати недоторканності (проголосив себе Божим посланцем, рівним апостолу Павлу), але нічого не допомогло — стратили. За оприлюднені свідчення залаштункових інтриг.

Ще один популярний нині жанр — дорожні нотатки — динамічно розвивався у XVII столітті. Тоді він називався «ходіння» і за цитованим вище словникомдовідником давньої української літератури вже тоді демонстрував «химерність форм подорожнього руху… хронотоп дороги» (тут нагадувати про Валерія Шевчука уважному читачеві не варто; «хронотоп дороги» — це він увесь).

Академічні автори другого тому «Історії української літератури» зазначають: «Олітературення» ходінь у добу бароко відбувається в річищі розвитку пригодницького жанру». Судіть самі, ось початок найвідомішого тогочасного «туристичного» твору В.Григоровича Барського: «Того дня, коли вже заходило сонце, почалася буря величезна». Автори академічної «Історії літератури» кваліфікують це як «роман подорож», а Валерій Шевчук пише, що «пілігримські сказання були до В.Григоровича Барського значно убогіші за змістом і широтою розповіді» (Муза роксоланська. — К.:Либідь, 2005).

Той же Валерій Шевчук чи не перший увів до публічного дискурсу ім’я Климентія Зиновієва, поета колекціонера каталогізатора на кшталт нинішнього Тараса Прохаська. Довідаємося з академічної «Історії літератури» і про ґенезу українського театру, котра також відлунює нині. Наприклад, трагікомедія Феофана Прокоповича «Володимир» була для того давнього читача тим самим, що для радянського читача — «Я, Богдан» Загребельного.Завершується другий том академічної «Історії української літератури» розділом про Григорія Сковороду авторства Леоніда Ушкалова, котрий, здається, перший почав популяризувати українське літературне бароко на початку 1990 х. Тепер уже в науковця чимало поважних праць, його Сковородинівська «Повна академічна збірка текстів» (Х.: Майдан, 2010) здобулася на Ґран прі Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року». Тож, багато про це не варто, хіба що навести цікаву статистику: «Під жанровим оглядом корпус оригінальних творів Сковороди постає таким: 55% припадає на філософські діалоги; 19,7% — на листи, 7,5% — на трактати, 6% — на різноманітні віршовані жанри, 4% — на притчі, 3,2% — на прозові байки, 4,6% — на все інше. Основну частину творів Сковороди, а власне 94%, обіймають прозові тексти».

І ще одне — про «філософію» Г.Сковороди, щодо чого не втихають суперечки. Л.Ушкалов згадує низку відомих імен, назагал герменевтичної традиції, що складають підвалину його тезаурусу: «Сократ і Гайдеґґер, Августин і Спіноза, Фома Аквінський й Потебня, Плотин і Шопенгавр, Оріґен та Юнґ». Але цей дивний перелік упокорює фраза: «Життя Сковороди — то його втілена філософія».

Далі буде нова українська література — Котляревський (хоч дехто з дослідників, той же В.Шевчук, вважає його саме завершенням давнього письменства). Цікавитися чи ні старою українською літературою — особиста справа кожного читача. Для того, хто «так» — другий том «Історії української літератури» стане справжньою ниткою Аріадни. Бо, як писав Михайло Бриних, «книжки — це така болєзнь, яка не лічицця». А кому це пофіг — «візьми оно, луччє, газету «Сіводня», зігрій своє серце тупістю» (Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І. — К.: Laurus, 2013).