Мені безмежно жаль цього хлопця

06.10.2004

      Жаль тому, що знаю його відтоді, коли він ще й не прийшов на цей світ. Себто пам'ятаю його матір, незрівнянну красуню Оленку Антонів, яка вирізнялася серед львівської студентської молоді 60-х років рідкісною жіночою вродою і не меншою красою душі. Згодом вона стала першокласним лікарем-доброчинцем, розпорядником громадського фонду опіки над політв'язнями та членами їхніх родин. А з батьком В'ячеславом Чорноволом ми познайомилися 8 січня 1960 року (другий день Різдва Христового), коли його, студента-журналіста Київського університету ім. Т. Шевченка, поселили в нашій кімнаті гуртожитку Львівського університету ім. І. Франка. В'ячеслав приїхав до Львова попрацювати у багатющих фондах наших бібліотек. Відтоді мені судилося пройти з ним поруч протягом нелегких сорока років життя.

      Коли в Києві 1960 року був створений Клуб творчої молоді «Сучасник» на чолі з Лесем Танюком, куди входили легендарні тепер постаті, такі як Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус, Надійка Світлична, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська і ще багато, багато інших, ми у Львові вирішили не пасти задніх й утворили такий же Клуб творчої молоді «Пролісок». Тоді, весною 1962-го, на установчій конференції в Будинку актора Львівського театру ім. Марії Заньковецької, поруч зі мною за столиком сиділа Оленка Антонів, яка щойно повернулася з лижної вилазки на гору Тростян біля Славська (Львівщина). Вона привезла з гір букетик перших весняних квітів — пролісків, які мужньо пробиваються крізь покрив снігів і ще міцної весняної мерзлоти. Ото ми — шістдесятники — й вирішили назвати наш клуб «Проліском».

      Потім я був дружбою на весіллі Оленки Антонів і В'ячеслава Чорновола. А згодом В'ячеслав був старостою на моєму весіллі.

      Після двох своїх «відсидок» Чорновіл видавав позацензурний журнал «Український вісник». Ми його не називали ані підпільним чи нелегальним, ані антирадянським. Ми прагнули діяти в рамках тодішньої Конституції УРСР, а те, що змушені були видавати його нелегально, свідчило тільки, що і тодішній комуно-тоталітарний режим, як і сьогоднішній, олігархічно-тоталітарний, плювати хотів на конституційні принципи. Так от, пізньої осені 1970 року повертаємося ми втрьох — В'ячеслав, його п'ятирічний син Тарас і я — з карпатської полонини «Плай», за Ворохтою на Закарпатті, куди В'ячеслав улаштувався техніком на метеорологічній станції: виміри температури повітря, сили і напрямку вітру, опадів і т. п. Я відвозив йому туди матеріали до чергового випуску «Вісника». Ніч була з несамовитим буревієм. Пройти з приміщення станції в сусідню дровітню за дровами для кухні було неможливо, навіть тримаючись за линву бокових дротів-огорож. Вітер зривав усе довкола. Тарас мирно спав, накритий трьома коцами, а ми з В'ячеславом усю ніч укладали третє число «Українського вісника». На ранок стихія вщухла й ми на тракторі почали спускатися до Ворохти, щоб добратися до Львова. Все пройшло благополучно й щасливо, хоча по дорозі доводилося кілька разів зупинятися, поки лісівники не приберуть з дороги повалені буревієм дерева. Уже в приміському поїзді Тарасик виявив зацікавлення до тих слів, які безперервно звучали в нашій розмові: що то означає — фашизація влади, русифікація, профанація і взагалі, що то за слова, які закінчуються на «-ація». В'ячеслав почав пригадувати десятки аналогічних визначень: колективізація, індустріалізація, комунікація, цивілізація, демонізація, і пояснювати синові, які з цих слів є гарними, а які поганими і що вони взагалі означають. І тут якийсь біс шепнув мені на вухо слово: містифікація. Ми довго намагалися знайти для п'ятилітнього хлопця доступне пояснення. І зійшлися на тому, що містифікація — це утвердження того, чого насправді немає.

      Нещодавно ми з Тарасом В'ячеславовичем згадували і ту поїздку, і ту гру в розгадування латиномовних термінів — він їх, виявляється, запам'ятав.

      Прости мені, Господи, але краще б ми тоді не закладали в Тарасову пам'ять ці багатозначні терміни. Бо коли я попередньої п'ятниці почув на «5-му каналі» телебачення «реакцію» і пояснення Тараса Чорновола щодо того, що сталося з елементарним курячим яйцем, кинутим у могутню грудь єдиного кандидата від влади на президентські вибори сімнадцятирічним студентом в Івано-Франківську, то зрозумів: еге! Тодішній п'ятирічний дітвак таки добре засвоїв термін «містифікація». Ось слухаю категоричні твердження Тараса Чорновола про те, що в «єдиного» полетіло два камені, один з них влучив у голову і від удару якого він міг, очевидно, одержати струс мозку, то мене не полишає елементарне прагнення побачити: де ті дві каменюки? Де той удар по голові? Адже тут же бачимо на телекадрах, що і велетенський лоб, і ціла фізіо... номія — все ціле, без жодних подряпинок.

      А ще виникає запитання не до медиків, не до т. зв. політиків і не менш т. зв. журналістів. Запитання до режисерів, театрознавців і просто любителів різноманітних кінодійств. Вам не соромно за ваш професіоналізм, за безпросвітню бездарність і містифікацію? Вам не хочеться крикнути слідом за геніальними Станіславським чи Довженком: «Не вірю! Стоп! Кадр-дубль!» Щоправда, здійснити зйомки кадр-дубля у цій ситуації було неможливо. А тому з усією очевидністю на поверхню виступає уся фальш, потворна підтасовка, кричуща брехня, коли могутня статура велетенського хлопа підкошується і падає долі, немов «кісєйная баришня». Але ж у команді в «єдиного» числиться мій давній приятель, видатний актор і художній керівник Богдан Ступка. Богдане Сильвестровичу, Ви, який очолював Міністерство культури і мистецтв в уряді Вiктора Ющенка, а тепер перекинулися підтримувати «єдиного» великого дона, Ви не могли б їм, з огляду на свій велетенський творчий театрально-кіношний досвід, підказати: «Хлопці — це все туфта, бездарна театральщина. Не робіть цього».

      Великий актор нашого часу в галузі кіномистецтва Іван Гаврилюк у кулуарах Верховної Ради i навіть публічно (у пресі) розповідає, як до нього підходили представники «єдиного» з целофановим мішком, напакованим «зеленню», кажучи: «Тут тільки мільйон. Це лише завдаток. Далі буде. І зйомки фільмів за вашою режисурою, й ролі у цікавих для Вас фільмах». Іван Гаврилюк послав їх «куда нада». Їм не потрібно було, аби Іван Ярославович щось для них робив. Їм потрібно було купити його прославлене ім'я. У публічних виступах Іван Гаврилюк називає мене своїм учителем. Ну була якась і моя дещиця у становленні творчої особистості цього небуденного таланту. Дякую тобі, Іванку, горджуся, тішуся. А кажу це для того, аби ви знали: не все і не всі у нас продаються і купуються. І це вселяє надію.

      В'ячеслав Чорновіл не залишив для своїх синів жодних матеріальних скарбів: ані маєтків удома чи на екзотичних заморських островах, ані навіть елементарних автомобілів чи рахунків у банках. Єдине, що він їм залишив, — це своє чесне ім'я — Чорновіл. Ім'я, яке стало символом непідкупності, правди, служіння Україні, її народові. Ім'я національного Героя України. Отож і подумали собі його спадкоємці: чому б нам не скористатися цим набутком?

      Тарас Чорновіл каже журналістам, що нинішній Прем'єр запропонував йому створити «під нього» особисто окреме міністерство в Кабінеті Міністрів. Ого! Та нехай би цей благодійник, «проффесор» з двома великими «Фе-Фе», заохотив свого нового адепта принаймні здобути хоча б якусь вищу освіту (моє намовляння з цього приводу після того, як Тарас здобув мандат народного депутата України, не увінчалося тоді успіхом).

      Усе може бути в житті. Але життя після президентських виборів (сохрани, Господи, народ України від найгіршого) не закінчується. Що далі? Упевнений, усі в Україні ще пам'ятають, з яким шалом Тарас Чорновіл розкидав квіти й намагався розірвати (а потім — спалити запальничкою) синьо-жовту стрічку від букета, кладеного 9 березня 2001 року від імені нинішньої влади Леонідом Кучмою до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві. І як він був першим, хто визнав автентичність своєї розмови з Президентом, записаної на плівках майора Мельниченка, чим підтвердив їхню достовірність. І як двічі звертався з депутатськими запитами до Генеральної прокуратури України провести додаткові розслідування загибелі його батька — позаяк він не вірить у випадковість дорожньо-транспортної катастрофи під Борисполем, а має всі підстави стверджувати, що В'ячеслава Чорновола знищили планомірно й навмисно. І як ми з Тарасом Стецьківим ще півроку тому вмовляли Тараса Чорновола не робити заходів щодо відкликання його брата Андрія з депутатів Львівської обласної ради за те, що той увійшов у провладну депутатську групу, керовану Сергієм Медведчуком. І що, власне, тепер? Тарас Чорновіл заявляє, що йде в команду підтримки Януковича, а нас (мене — побратима В'ячеслава Чорновола) називає фашистами? Схаменися, чоловіче! Всяке бувало в нашій багатостраждальній історії, але такого батьковідступництва, здається, ще не було.

      Влада, яка спонукає людину топтатися по найсвятішому, по світлій пам'яті свого батька — всенародно визнаного національного героя, викликає тільки огиду. Не може така людиноненависницька влада й далі залишатися при владі — вона неминуче мусить піти у небуття.

      Мені безмежно жаль Тараса. Переживаю таке відчуття, ніби втратив власного сина.

Михайло КОСІВ,

народний депутат України (фракція «Наша Україна»).

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>