«Закрийте інтернати i побачите, якими виростуть ці діти»

10.03.2016

Нещодавно український уряд анонсував: в Україні планують удвічі скоротити кількість спеціальних закладів, особливо спецшкіл та інтернатів для дітей-інвалідiв. Сьогодні їх діє вісімсот. Головна ідея такого реформування — щоб діти з обмеженими можливостями здобували знання у звичайних школах, бо саме інклюзивна освіта дає можливість особливій дитині легше соціалізуватися в суспільстві. Заодно це дасть змогу зекономити великі кошти, бо утримання однієї дитини в інтернаті чи спецшколі обходиться суспільству дуже дорого. Держава готова доплачувати загальноосвітнім школам, готова платити спеціалістам, фінансувати матеріально-технічну базу для організації інклюзивного навчального процесу.

«Кожна школа має бути інклюзивною»

Усе це в найближчих планах, але ця ідея вже викликала неоднозначну реакцію як батьків, так і педагогів. З одного боку, ми позиціонуємо себе з Європою, де саме слово «інтернат» давно сприймають як анахронізм. З іншого — аморально заощаджувати на і так обділених Богом дітях. Зрештою, не всі діти за медичними показами можуть відвідувати звичайний дитячий садок чи школу, i навіть за кордоном, у країнах розвинутої демократії, спеціальні заклади теж існують. Чи не хоче держава, скоротивши кількість спеціальних шкіл-інтернатів, просто перекласти всі проблеми на плечі батьків, яким і так непросто виховувати дитину-iнвалiда?

За стільки років, коли ми вперше почули слово «інклюзія», великих зрушень у царині цієї освіти не відбулося. На Волині сьогодні — 5 тисяч дітей-iнвалiдiв i лише 157 охоплено інклюзивною освітою особливих діток — вони навчаються у 132 класах. Багато це чи мало? Якщо в деяких областях таких дітей рахують десятками, то Волинь — у числі лідерів. Ще понад 900 діток навчаються вдома за індивідуальними планами. На жаль, кількість дітей із вадами розвитку щороку зростає.

«Стихійну інклюзію на Волині практикують давно. Тобто дітки з особливими потребами навчалися у звичайних класах і раніше. Бо завжди знаходилися розумні, толерантні керівники, які розуміли, що кожна дитина має право на освіту. Таких дітей приймали до школи і працювали з ними так, як з іншими дітьми. І навіть за мінімальних затрат ці діти досить добре й успішно розвивалися. Звичайно, якщо це не дуже важкі діти. Бо якщо йдеться про порушення системного характеру — самі розумієте, — розповідає Тамара Мазурик, голова обласної педагогічно-медико-психологічної консультації. — Головне — щоб адміністрації шкіл розуміли: кожна школа має бути інклюзивною. Навіть якщо сьогодні немає такої дитини з особливими потребами, то завтра може бути. І взаєморозуміння має досягатися до того, як така дитина прийде до школи. Батьки заздалегідь мають бути поінформовані, що в їхньому класі навчатиметься особлива дитина, щоб не було потім ніяких претензій чи ексцесів».

Із батьками треба працювати на випередження, мотивувати їх. Усі ми хочемо, щоб у старості наші діти подали нам склянку води, щоб вони були уважними, добрими, милосердними. Правда ж? А все це закладається з раннього дитинства. Дитина має усвідомити, що всі ми повиннi дружити й допомагати один одному. І якщо однокласникові Миколці важко застібнути черевики, то треба допомогти. Ці уроки засвоюються на все життя. Доброту, толерантність цінують у суспільстві дуже високо. І проблеми дітей починаються зi стосунків дорослих».

Три інклюзивні групи в одному садочку

У Луцьку з особливими дітками працюють сьогодні п’ять шкіл та два дитсадки. У ДНЗ №38, до прикладу, є три інклюзивні групи, де навчаються 11 особливих малюків. Цю роботу садочок започаткував ще 2012 року.

Поцікавилася у завідувачки Лариси Романюк, як вони починали цю непросту справу. «Довелося попрацювати і з колективом, і з батьками, — каже вона. — Але, дякувати Богу, проблем не виникло ніяких. Звичайно, непросто працювати з такими дітками. Це в основному діти з синдромом Дауна. У такі групи набираємо по 15 дітей, iз них 3-4 особливі. Зрозуміло, доводиться корегувати навчально-виховний процес, бо в нас немає асистентів вихователя, як у школах, бо це не передбачено у штатному розкладі. Нібито вже є наказ міністерства, і з наступного року мають ввести таку посаду.

На загальних заняттях вихователю справді непросто, бо особливих діток треба постійно скеровувати, корегувати хід занять. Зате маємо всіх спеціалістів: дефектолога, логопеда, психолога. Радіємо, коли наші вихованці починають розмовляти, коли в них поліпшується дрібна моторика.

Для таких дітей застібнути ґудзик — це титанічна праця. Здорові дітки турбуються про них, допомагають взутися, одягнутися, роздягнутися. І ми бачимо прекрасні результати в їх соціалізації. На жаль, є важкі діти, яким не під силу таке навчання. Тому, на мою думку, огульно закривати спеціальні заклади не варто. Потрібно добре дослідити цю проблему, перш ніж приймати рішення».

Як не дивно, але навіть у спеціальних реабілітаційних центрах, де в реабілітаційно-навчальних класах навчаються по 12 особливих дітей, не передбачено посаду асистента педагога. І вчитель має справлятися самотужки з усіма вихованцями, які потребують особливої опіки й допомоги.

«У звичайній школі дитина не отримає такий рівень реабілітаційних послуг»

Сьогодні на Волині працює 10 спеціальних шкіл-інтернатів i реабілітаційно-навчальних центрів, iз них вiсiм — із цілодобовим перебуванням. Більшість із вихованців таких шкіл — це діти з сільської місцевості. Батьки змушені були погодитися на навчання своїх синів і дочок у таких закладах через те, що отримати адекватну допомогу у звичайних школах вони не могли зі зрозумілих причин. Запитайте у луцьких батьків, як їм доводиться витягувати своїх дітей, готуючи до повноцінного навчання в школі. Це при тому, що в самому Луцьку є центри раннього розвитку та реабілітаційні центри. Можливо, їх не так багато, але вони є.

Нещодавно на базі Крупівського навчально-реабілітаційного центру для слабкозорих дітей відкрили дошкільне відділення «Сонечко», і тепер відбою немає від батьків з усіх куточків області. Сюди їдуть, записуються у чергу, батьки готові знімати квартиру, аби возити дитину на реабілітацію саме в цьому центрі, розташованому в селі Луцького району. Бо там реально дитину витягують і готують до навчання у школі. Але таких центрів — одиниці.

За таких умов про яку повноцінну шкільну інклюзію можна говорити, коли немає повноцінного дошкілля? У нас усе вийшло як завжди: на законодавчому рівні подбали спочатку про інклюзію в школі, а про дошкільнят забули. Хоча всім зрозуміло: чим раніше виявити проблеми у розвитку дитини — тим швидше можна надати їй адекватну допомогу й інтегрувати у загальноосвітній простір.

Уявімо на хвилинку: інтернати закриють, а дітей, які отримували там реабілітаційні та освітні послуги, відправлять додому. Ці діти повернуться в сім’ї, де батьки більше думають про те, як вижити, а не як підготувати свою особливу дитину до дорослого життя. Хто дбатиме про їхню повноцінну реабілітацію? Адже 90 відсотків iз них потребують реабілітаційних послуг, а потім уже освітянських. Наївно думати, що сільська школа (якщо вона ще буде в кожному селі) матиме психолога, логопеда чи реабілітолога, коли навіть в обласних центрах таких спеціалістів не вистачає.

«Не все так просто й однозначно, як комусь видається, — вважає провідний спеціаліст Волинського обласного управління освіти Ангеліна Корець, яка сама багато років працювала в таких закладах, тому знає їхні недоліки та переваги. — Закрийте всі інтернати й побачите, якими виростуть ці особливі діти й хто ними опікуватиметься. Батькам почасти немає часу завести своє дитя до ортопеда, логопеда, психолога. Ми хочемо, щоб ці діти виросли сліпими, кривими, горбатими? А як, скажіть, самій мамі спустити інвалідний вiзок iз дитиною з п’ятого поверху, коли немає ліфта в будинку, щоб довезти дитину на навчання? Хтось подумав і подбав про це? І таких невирішених питань дуже багато».

У всьому світі є спеціальні заклади, де навчаються діти з вадами слуху, зору тощо. Але в нас психологію суспільства у ставленні до самого слова «інтернат» викривлено. І прикро чути від поважних людей, що «інтернати ваші — недолугі», що інклюзія — це панацея для всіх. Так, перебування дитини у спеціальній школі дорого коштує. Утричі дорожче, ніж це коштувало б у простій школі. Але й послуг там надають утричі більше! І у звичайній школі дитина не отримає такий рівень реабілітаційних послуг, як у спеціальній. Навіть якщо ми навчимо психолога працювати з такою дитиною, де гарантія, що завтра не прийде до школи дитина з іншою вадою, і скільки доведеться навчати асистента вчителя, щоб він міг повноцінно працювати з нею? І не всі особливі діти можуть навчатися в загальноосвітніх закладах.

«Фактично сьогодні спеціальні школи є ресурсними центрами з надання корекційних послуг. Там є кадри і база, тому знищувати їх не можна, — веде далі Ангеліна Корець. — Щоб не сталося так, як iз дитячими садками. Знищили свого часу, а тепер відбудовуємо. У Білорусі, до речі, корекційну освіту поставлено на дуже високому рівні. Окрім того, ці «недолугі» інтернати здійснюють ще й соціальний супровід дітей-сиріт після закінчення навчання впродовж двох років, тодi як деякі опікуни випихають дітей у доросле життя після досягнення ними повноліття, інколи обібравши їхні рахунки, забравши майно, будинок тощо».

У нас на Волині iнклюзія розвивається. З кожним роком більшає таких груп і класів. Якщо ще чотири року тому було тільки 16 діток, то цього навчального року в інклюзивних класах навчається 157 дітей. Введено 48 посад асистентів учителя. Якщо кожна школа не повернеться обличчям до таких дітей, то в неї немає майбутнього. Та це не означає, що інклюзія автоматично вирішить усі проблеми. Інклюзивну форму навчання першими започаткували канадці. Їхні спеціалісти ділилися досвідом і визнали: такі діти справді краще соціально адаптовані, але їх позбавили реабілітації. А без цього повноцінна адаптація в суспільстві неможлива. Так що тут є дві сторони медалі.

— Чи вже визначалися, які школи-інтернати в області можуть бути ліквідовані?

— У нас мережа шкіл-інтернатів не роздута і є найменшою в Україні. Якщо й закриватимуть якісь школи, то тільки ті, в яких відпаде потреба. А ті, які затребувані громадою, працюватимуть. Усі такі заклади є комунальною власністю, тому їхня доля — в руках обласної ради і депутатів. Можливо, якісь із них буде перепрофільовано. Є такі пропозиції по одній із шкіл, але говорити рано, бо питання ще не розглядали. Можливо, на її базі буде відкрито соціальний гуртожиток, у якому є гостра потреба.

Звичайно, громада має рахувати кожну копійку, але на дітях економити не можна. Тим більше що маємо дуже гарні напрацювання. Школа-інтернат у Володимирі-Волинському для дітей із вадами слуху є однією з найкращих в Україні. До нас звертаються навiть батьки з iнших областей, щоб їхнi дiти навчалися в цьому закладі.

Сьогодні є черга в іншу школу-інтернат княжого міста, якою керує Валентин Вірковський і який зробив із сиротинця найсучасніший заклад. Там в інклюзивних групах і класах навчається, до речі, 17 діток дошкільного віку і вiсiм школярів. Ми плануємо відкривати дошкільні відділення в соціальних закладах, бо в них є велика потреба. Маємо мережу спеціальних груп у дитячих садках. Плануємо також створювати мобільні консультаційні пункти, які їздитимуть по області й надаватимуть необхідні консультації на місцях педагогам i батькам. Тут роботи — непочатий край.

Чи дослухаються до думок фахівців автори освітянських реформ? Бо чомусь лячно стає, знаючи, як у нас уміють економити гроші й перекладати проблеми на плечі місцевих громад. Уже цього року уряд хотів спихнути на місцеві бюджети професійно-технічну освіту. У такий самий спосіб можуть спихнути й школи-інтернати, наобіцявши золоті гори.